WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дискурс міста в прозі Миколи Хвильового: феноменологія марґінальності - Реферат

Дискурс міста в прозі Миколи Хвильового: феноменологія марґінальності - Реферат

Реферат на тему:

Дискурс міста в прозі Миколи Хвильового: феноменологія марґінальності

Як відомо, місто для української літератури початку ХХ ст. було не розробленою темою. Традиція відтворення міського життя, ландшафтів була майже відсутня. „...Хвильовий тут був одним з першопроходців. Він уміє виділяти, фіксувати найвиразніші риси хаотичної міської дійсності". [1, с. 129]

Слово, яким Микола Хвильовий найчастіше характеризує міста, в яких мешкають його герої, і вулиці, якими вони ходять – „провінціальність". Це визначення розповсюджується не тільки на формально провінційні міста, як „позаштатний городок, що стоїть від Не-Парижа... за шістсот кілометрів" [3, ІІ, с. 204], а й на тогочасну українську столицю – Харків.

Молода українська столиця була знаком тодішньої культури. Вона втілювала в собі „перехідність доби, невстояність, фрагментарність... буття" [1, с. 107]. Харків як межова (марґінальна) зона – це жодним чином не винахід чи прозріння лише Хвильового. Двоїстість, амбівалентність і химерний краєвий ефект зауважив, зокрема, Тичина, втіливши свої рефлексії у вірші „Харків".

Міський простір, який вибудовує Хвильовий у своїй прозі, – це простір глобальної провінційності, „позаштатності". Досвід життя в його Харкові – це марґінальний досвід. Не-столичне буття „столичного" Харкова цікавить Хвильового так само, як і Тичину. Ілюзорність столичного життя („мов справді в столиці") змушує особливо виразно відчувати провінційність і провокує надзвичайно активні пошуки символічного центру, рух до якого давав би надію і можливість долання провінційного порогу.

Віддаленість від цього символічного центру зумовлює марґінальність будь-якого українського міста, яке постає на сторінках творів Хвильового. Для письменника центр цей цілком конкретний – „Європа як психологічна категорія, яка виганяє людськість на великий тракт прогресу." Ю. Шевельов у своїй статті „Про памфлети Миколи Хвильового" вказує на умовність „Європи", до якої апелює Хвильовий [4, с. 38]. „Ви питаєте, яка Європа? Беріть, яку хочете: минулу – сучасну, буржуазну – пролетарську, вічну – мінливу". Натомість Харків Хвильового (тією ж мірою, що й Харків Тичини) „котить свої вулиці" далі від будь-якого європеїзму, в дикий степ і майже волає „тут мій центр". „Необхідність європейської орієнтації" для письменника це передусім „необхідність боротися з провінціалізмом". С. Д. Павличко, перераховуючи риси, які Хвильовий вкладав у „поняття Європи", першою називає „не-провінціалізм" [2, с. 206]. Безумовно, Хвильовий, радше, вигадував ідеальну лінію руху, ніж насправді знав, чим є його „Європа". Він відмовлявся і не приймав у модерній, сучасній Європі надто багато. Однак „всякий найабстрактніший заклик орієнтації на Європу... звучав настільки радикально, що його сприймалося як замах на саму революцію" [2, с. 209]. Отже, відверто називаючи молоду столицю Радянської України – провінцією, Хвильовий входив у хиткий і небезпечний простір. Марґінальність перетворювалась на жест ризику.

Периферійне українське місто несумісне з загальним, так би мовити, статусним простором. На це місто не покладають надій: „Я думала про химерну даль, що потягла мене з рідного краю, і думала, що до неї – ах, як далеко! Власне, в Z я не сподівалась найти її..." [3, І, с. 492]. Попри „великість" (але не величність) цього міста, тут неможливо „зустрітися з великою людиною": „Всі ці люди були, на мій погляд, маленькими людьми, так чи інакше, подібними до мене, і, очевидно, не могли допомогти мені вийти із зачарованого кругу дичавини, що загородив мені якусь таємну даль" [3, І, с. 494]. І навіть, навпаки, з'ява чогось надзвичайного виглядає тут неприродно, як відхилення від норми: „Я, знаєте, не припускав, щоб у нашому городі були такі прекрасні женщини" [3, І, с. 496].

Отже, маємо справу з пафосною марґінальністю: вона живиться своєю віддаленістю і з кожним днем відсувається все далі й далі від „Європи", від центру, тим самим наче організовуючи власну магістраль.

Однак символічний центр від того не перестає бути центром, „Європа" залишається „Європою". Тільки її голос вже не долітає до „великого, втім не величного міста" на березі Лопані. Зате воно легко вписується в український простір: простір „темного безмежного степу", де „навкруги тайга азіатської Хохляндії і темна „малоросійська" ніч". Навіть особливо наголошена урбаністичність українських міст („Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу... Я люблю, коли далеко на дальніх міських левадах рипить трамвай, щось неможливе нагадує цей рип..." [3, І, с. 300] хитка і ледве не сумнівна, адже, рано чи пізно, головна вулиця, по якій ходять повії й трамваї, перетвориться на шосе і зникне в „степовій бур'яновій безвісті".

Хвильовий, адоратор міста, безперечно, помічає хворобливі візії міських пейзажів у стилі Бодлера.Але не вони лякають письменника. Як і Тичину, у згаданому вище вірші „Харків", його страшить „степовість города", про яку так пафосно писав Юрій Яновський і яка наче підтверджувала синкретизм українського міста, поєднання в ньому двох типів буття: сільського і міського. Відтак українське місто потрапляє в неподоланний „позаштатний" простір.

А саме місто перетворюється на „фігуру замовчування" – воно майже ніколи не називається (виняток „З лабораторії"). Натомість часто акцентується увага на назві ріки – Лопань. Словник міського тексту зведений Хвильовим до поодиноких назв вулиць і до назви цієї ріки. Історія міста звужується до історії річки: „Лопань теж має свою історію: на березі багато калу й дохлі коні, а вчителі гімназії і досі ловлять удочками рибу й думають – про минулі дні, коли фунт білого хліба коштував три копійки, а півпляшки – двадцять чотири" [3, І, с. 139] Стоячі води Лопані – це символ нерухомості провінції („...вона не знала революції, вона не бачила революції..."). Хвильовому чужий настрій ностальгії за минулими часами –українське степове місто і тоді було провінційним і, зрештою, нічим не відрізнялось від сьогоднішнього стану пародії: „Повітове місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горі" [3, І, с. 136]. Якщо перефразувати Шарпа і Уоллека, то місто у Хвильового хоч і залишається багаторівневою єдністю „письма", втім подано його у світлі сьогоднішнього дня, і пласт попередніх культурних кодів, якщо і проглядає крізь цю поверхню, то дуже невиразно, їх виявлення, а тим більше „прочитання", стає нездійсненним завданням [5, с. 7]. Ім'я (тут – назва міста) – це зовнішня форма певного феномену. Саме ім'я наділяє місто силою. Назва міста – це образ, в якому місто може виявити свою присутність. Неназване місто Хвильового існує наче поза міфом про встановлення імен. Отже, маємо деформовані стосунки між словом і річчю. Річ, що не має імені, проминула ритуал інвокації – називання-творення речі. Позбавляючи місто назви, Хвильовий якщо не заперечує факту існування цього міста, то робить його буття сумнівним. Таке існування міста між буттям і небуттям засвідчує ламінарність цього феномену. „Тіло без імені – це тіло, яке ще не з'явилось у пам'яті" (Карразерс).

Харків – це марґінальна столиця, адже його простір – це простір зазору між столицею, яка зникла (Київ), і столицею, яка ще не народилась (власне, Харків). Харків, потрактований як столиця, як центр – це пастка. Насправді, потрапивши сюди, людина знаходить себе в самому пеклі марґінальності, й голос „далі" (символічного центру) звучатиме тут ще нав'язливіше й одночасно ще недосяжніше. „Я глибоко зітхнула і подумала про незнані світи, про мільйони сонячних систем. Ці мислі якось придавили мене. Я відчула себе страшенно нікчемною й маленькою" [3, І, с. 515].

Loading...

 
 

Цікаве