WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Персонажна нарація в новелістиці Миколи Хвильового - Реферат

Персонажна нарація в новелістиці Миколи Хвильового - Реферат

Про те, яким було життя героїні перед початком історії, ми отримуємо скупі відомості із її спогадів: „Пам'ятаю дитинство, його передчуття і неясну тривогу...", брат мрійник, що загинув на барикадах, який розповідав дівчині „про світові пожари, про невідомий фантастичний край". Отже, вимальовується мотив шукання – шукання нового світу, нових людей і свого місця серед них. Однак героїні вистачає здорового глузду тверезо оцінити зміни, що відбулися: „... прийшла якась нова дичавина, і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини, і тільки зрідка проривалися молоді вітерці. Тоді почала вірити, що десь живуть інші люди, і мене неможливо потягло до них".

Б'янка не вступила до комсомолу, бо бачила фальшивість діяльності місцевого комосередку. Дочекавшись сімнадцятиліття, вона вирушила до міста, де сподівалася знайти чоловіка, котрий допоможе їй знайти „химерну даль". Варто зазначити, що наратор не порушує обраної собі ролі. Розповідаючи власну історію, героїня пояснює те, що могло б бути для слухача незрозумілим („я маю на увазі того діловода, що взяв мене на посаду", „я говорю про товаришку Уляну"). Інформацію, яку вона б не могла знати сама, дізнається від інших – „мені було відомо, що він пристаркуватий і аморальний холостяк", „він, здається, тайний розпусник". Так, про художника Чаргара (що мав стати тим чоловіком, якого вона шукала) Б'янка дізнається від п'яного Кука.

У „Сентиментальній історії" діє ціла система перехресних оцінок. Це самооцінка Б'янки – „себе я завжди вважала за добру наволоч", її оцінка Кука – „він мало чим відрізнявся від гоголівських героїв", Чаргара – „я бачила в них таку безмежну даль,що можна було збожеволіти", Уляни – „маленьке людське страждання". Розповідаючи про різних персонажів, Б'янка іронізує з їхніх мовленнєвих недоречностей („він так і сказав „романси", „він так і казав – „свята"). Для інших персонажів духовна сутність Б'янки затулена її фізичною вродою. Лізбет, Кук, товаришка Уляна, сіроока журналістка, оцінюючи героїню, відштовхуються саме від стереотипу поведінки вродливої жінки. Через те, що нарація ведеться від першої особи, думки і почуття Чаргара відомі лише як здогади Б'янки або з наведених нею їхніх діалогів. Спорідненість їхніх душ насправді виявилась ілюзією Чаргара, адже читачеві внутрішні роздуми Б'янки відомі. Отже, наративна компетенція читача виявляється більшою за наративну компетенцію персонажів. У тексті перетинається кілька ідеологічних площин. Попри декларації Б'янки, зрозуміло, що не вона є виразником авторської позиції в тексті. Навпаки, якщо в плані фразеології (як це показав Б. Успенський) автор з наратором дуже близькі, то в плані ідеології автор відмежовується від останнього, котрий, в свою чергу, „виступає не як носій авторської точки зору, але, навпаки, як об'єкт авторської оцінки" [13, с. 175]. Між наратором та автором існує відчутна дистанція, така сама, як і між наратором та Чаргаром і всіма іншими персонажами. Переплетення цих ідеологій часто навіть в одному реченні створює напругу смислів довкола одних і тих самих явищ дійсності. Б'янка шукає „даль", бо про це їй розповідав брат-романтик, товаришка Уляна вже бачила „прекрасну країну", під сонцем якої „внутрішній світ кожного з нас перетворювався й робив нас ідеальними", а Чаргар відкриває правду свого століття – „всі ці ячейки, комісари, комуністи  все це така дешева демагогія".

На нашу думку, авторська позиція втілена в образі Чаргара. У внутрішньотекстовому просторі він набуває символічного значення. Як справжній митець (як це стереотипно заклалося в культурній пам'яті), художник веде злиденне життя у підвалі – „із стін завжди несло льохом, а із стелі ніколи не сходила вогка руда пляма". Над підвалом був клуб радслужбовців, тому постійно заважав шум. Присутній і улюблений топос Хвильового  шведські могили: „... він уже кілька років мучиться ідеєю дати широке полотно, що по ньому будуть мчати Карл ХІІ і Мазепа після поразки".

Чаргар прагне уникнути суспільного життя. Так у творі ще раз порушено питання про митця і соціум, відтак мистецтво для широких мас чи мистецтво для мистецтва. Показовою є навіть тема його картини  не революційні події останніх десятиліть, а минуле  суперечливе й глибше.

Гомодієгетичний оповідач у екстрадієгетичній ситуації позначений високим рівнем експлікованості у тексті. В оповіданнях та новелах, які ми розглядаємо, він може творити ситуацію розповіді („Я (Романтика)", „На озера", „Дорога й ластівка", „Сентиментальна історія") або ситуацію письма („Вступна новела", „Арабески", „Кіт у чоботях").

У цих творах (крім новели „Я (Романтика)" та оповідання „Сентиментальна історія") оповідач  експліцитний автор постає у вигаданій масці, однак творить ілюзію зображення моментів життя та літературної біографії реального Миколи Хвильового. Цей наратор творить тексти, не надаючи їм ніякої позаавторської автономії. Він повсякчас втручається у розповідне полотно, коментує та пояснює, сумнівається у правильності вибору і переконує сам себе. Окрім того, він веде активну естетичну полеміку зі своїми опонентами. Розвиток дії відбувається не за законами жанру новели, а через постійне втручання експліцитного автора. Така позиція не дозволяє випустити з поля зору авторської ідеології загалом.

Коли застосовується така форма нарації, особливої ваги набуває авторська ідеологія та способи її вияву в тексті. Якщо у зазначених творах наратори були її носіями, то в новелі „Я (Романтика)" та в оповіданні „Сентиментальна історія" ідеологічна позиція оповідача явно дистанційована від позиції автора. Кожен наратор Хвильового має місію – зафіксувати перипетії постреволюційного суспільства через пильну увагу до долі окремо взятої особистості. Відмовившись від позиції наратора як всезнаючого автора, спустившись з висоти погляду деміургічного творця, ставши персонажем на одному рівні з героями, наратор здобув можливість побачити й дати оцінку персонажам та подіям зісередини, у внутрішній фокалізації.

Завдяки цьому прийомові в текстах Хвильового поєднуються різноманітні часові плани і з'являється можливість побудувати ускладнені розповідні конструкції. Втручання експліцитного автора в дієгетичну площину виявляється в двох варіантах: рефлексіях та коментарях. У Хвильового вони набувають найбільш вираженого оформлення і навіть можуть збігатися з межами розділу. Введення рефлексій і коментарів покликане привернути увагу до побудови твору, а також активізувати інстанцію читача. Таким втручанням позначені так чи інакше всі чотири типи наративних ситуацій, однак кожна з них різною мірою.

Література

  1. Агеєва В. П. Українська імпресіоністична проза. – Київ, 1994. – 160 с.

  2. Агеєва В.П. Проза М. Хвильового і літературний експресіонізм початку ХХ ст. // Українська література в системі літератур Європи і Америки (ХІХ – ХХ ст.). – Київ: Заповіт, 1997. – 264 с.

  3. Бєлєцкий О. В шуканнях нової повістярської форми //Шляхи мистецтва. – 1923. – №5. – С. 59 – 63.

  4. Білецький О. Проза взагалі й наша проза 1925 року //Білецький О. Літературно-критичні статті. – Київ, 1990. – С. 51 – 90.

  5. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. – Львів: Літопис, 1997. – 297 с.

  6. Женетт Ж. Повествовательный дискурс //Женетт Ж. Фигуры / В 2-х т.– Москва: Изд-во им. Сабашниковых, 1998. – Т.2. – С. 60 – 280.

  7. Лавріненко Ю. А. Розстріляне відродження: Антологія 1917 – 1933: Поезія. – проза – драма – есей. – Київ: Вид. центр „Просвіта", 2001. – 794 с.

  8. Лавріненко Ю. Зруб і парости. – Мюнхен: Сучасність, 1971. – 334 с.

  9. Маланюк Є. 13 травня 1933 року // Хвильовий М. Твори в 5-х томах. – Нью-Йорк – Балтімор – Торонто. – 1986. – Т.5. – С. 464 – 471.

  10. Меженко Ю. Творчість Миколи Хвильового // Шляхи мистецтва. – 1923. - № 5. – С. 55 – 59.

  11. Хвильовий М. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 1: Поезія. Оповідання. Новели. Повісті / Упоряд. М. Г. Жулинського, П. І. Майданченка; Передм. М. Г. Жулинського. – 650 с.

  12. Хвильовий М. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2: Повість. Оповідання. Незакінчені твори. Нариси. Памфлети. Листи / Упоряд. М.Г. Жулинського, П. І. Майданченка. – 925 с.

  13. Успенский Б. А. Поэтика композиции. – СПб.: Азбука, 2000. – 352 с.

  14. Шерех Ю. Літ Ікара (Памфлети М. Хвильового) // Шерех Ю. Третя сторожа. – Київ: Дніпро, 1993. – С. 266 – 331.

Loading...

 
 

Цікаве