WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Персонажна нарація в новелістиці Миколи Хвильового - Реферат

Персонажна нарація в новелістиці Миколи Хвильового - Реферат

Ще у „Вступній новелі" письменник розпочав тему, котра означила так чи інакше всю літературу модернізму  тему автора і його творчості. Цікаве і нетипове її розв'язання є в оповіданні „Арабески". Письменник використав своєрідну  фрагментарну  форму побудови, і семантично окреслив це як „арабески". Єдність тексту в розглядуваному оповіданні досягається завдяки активній ролі оповідача, котрий підпорядковує собі управління розповіддю. У цьому творі в наратора з'являється біографія, яка, однак, не претендує на достовірну навіть у межах того-таки тексту. Як стає зрозуміло в процесі читання, експліцитний автор замислив гру з читачем.

Готовність порушити канон, стереотип, виявлена ще у „Вступній новелі", прозирає і у „Арабесках", де, як видно, також поєднано фікційне та документальне (адже читач знає, кому належить авторство „Синіх етюдів") начала. Такі смислові комбінації стимулюють читацьке зацікавлення. Оповідач у тексті є виразником авторської ідеології й авторської естетичної концепції також: „... не буду описувати так, як писали наші шановні корифеї: я буду писати так, щоб зрідка почути кармазинові дзвони з глухого заріччя, коли серце так стисне, ніби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крізь яблуневу завірюху, здригнувши: Да!"

Nicolas зізнається Марії, що з чиновником „нічого подібного не було, я лише приніс тобі запах слова". Оповідач умисне демонструє читачеві те, що все написане належить до світу фікційного, підтверджуючи так власне захоплення модерною естетикою і стверджуючи, що попри відокремленість від реальності, цей світ також має право на свою художню достовірність. Митця турбує, що минуло шість років від революції, а ніхто не написав ще про ці всі події справжнього твору. І тому хоче бути генієм, щоб відтворити „як гриміла молода епоха". Несподіваним є хід наратора у частині „Ще деталь", що сприймається як продовження біографії, де він розповідає про свою роботу: „як літераторові, що подає надії", авторові запропонували очолити видавництво – і змальовує сатиричну картину роботи цієї установи та некомпетентності її працівників. Наратор грає роль „наївного" персонажа, і завдяки розривові між позицією автора і позицією оповідача уривок набуває іронічного змісту. Оповідач тут – уже не естет Nicolas, а самовпевнений і з панськими замашками директор видавництва Микола Григорович. Ця постать наратора траплялася вже в новелі „Редактор Карк", де Автор подавався в оцінці Карка, котрий думає, що Автор – „parvenu". Оповідач наче приміряє на собі різні маски, розглядає все довкола себе з різних точок зору. Якщо розглядати текст наратора, збудований у формі діалогу з Марією, як обрамлювальну розповідь, то його внутрішня фокалізація в уривку з редактором змінюється на зовнішню. Така несподівана зміна застає читача зненацька, тим паче, що оповідач раптово і неочікувано знову повертаються до попередньої позиції. Історія студента, написана у формі резюмуючої розповіді, оцінюється також з чужої позиції: „Це теж деталь, і, „позаяк" вона з життя, я її й пишу". Ця чужа точка зору (зовнішня стосовно всього тексту) виявилася на фразеологічному рівні: слово „позаяк" навіть взято в лапки.

В уривку, котрий умовно можна виокремити як історію панни Мари, наратор розповідає події, свідком яких він був: „Тоді в мовчазнім концерті цвіркунів я бачив жінку. ЇЇ звали панна...не пам'ятаю добре – хай буде за Винниченком: панна Мара". Однак, як зрозуміло з подальшого викладу, він відмовляється від внутрішньої фокалізації персонажа і виявляє всезнання, подаючи роздуми і лист панни. Її мовлення не відрізняється від мовлення наратора, та оповідач і не приховує своєї близькості до цього персонажа: „... і на моїй душі таке тихе, таке світле й прозоре озерце, що я відчуваю себе Господом Богом. Товаришко Маро, схиліть свою голову на мої груди і знайте: я ваш друг".

Топос, де діє наратор-персонаж, загалом типовий для письменника: місто („город"). Ітеративне розповідування („Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари...", Ніч. Весна. Міст. Марія.", „Іду. Синій вечірній город. Азія. Б'є годинник. Іду.") організовує текст, творить зовнішній чинник його руху, оскільки розвиток дієгезису не передбачений. Однак у розповіді фігурує й інша варіація міста – віддзеркалення його в часі, уявлюване місто наратора: "Але на сучасність я дивлюсь крізь призму легенд Шехерезади. Liberum arbitrum. Для епохи великого Ренесансу характерним буде тихий азіатський город – без проституток, без чорної біржі, без бруду... Для епохи великого Ренесансу буде характерна строката весна й плебеїв Великдень...".

Так само і часові пласти співвідносяться як те, що є, і те, про що мріє оповідач. Орієнтовний час розповіді – „грудень року від народження легендарного Христа тисяча дев'ятсот двадцять третього, від народження епохи громадянських воєн – шостого". Тоді як літо тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року згадується у вставній історії панни Мари. Такі деталі створюють враження, що оповідач стоїть наче поза реальним історичним часом, подорожує в ньому і йому однаково підвладні і минуле, і сучасність, і майбутнє. А він вихоплює уривки з „океану варіацій" і творить „безшумні шуми строкатих аналогій і асоціацій", поєднуючи вигадані сни, художні фрагменти і псевдо – чужі тексти. Співіснування таких елементів у одному тексті виявляє приховані емоційні, асоціативні пласти і привертає увагу читача до того, що причиново-наслідкові зв'язки – не єдиний спосіб розвитку дії у тексті. Загалом оповідання „Арабески" можна вважати втіленням естетичної концепції Миколи Хвильового, його модерністського підходу до творення художньої дійсності.

Своєрідною експериментальною формою гомодієгетичного оповідача є Б'янка – наратор, що виступає водночас головним персонажем оповідання „Сентиментальна історія". Час історії (від від'їзду з села до пригоди з Куком) займає близько року, що становить десять розділів часу нарації. Розповіддю рухає динамічна зміна сцен та пауз. Окремі епізоди послідовно переповідаються, з багатьма деталями та коментарями, приміром, ті, які виконують сюжетотворчу роль: зустрічі з Чаргаром, розмови з товаришкою Уляною, сіроокою журналісткою, товаришем Куком. Прискорений темп твориться завдяки еліпсисам, що чітко маркують пропуски в часі історії: „З Чаргаром я зустрічалася дуже часто, але на квартиру до нього попала тільки через три місяці після нашого знайомства", або „Отже, пройшло літо, прийшла осінь, а я з Чаргаром бачилася, здається, тільки два чи три рази".

Що відбувалося у пропущений час, залишається невідомим, однак враховуючи жанрову специфіку твору, цілком не важко це відтворити. Чергування сингулятивних та ітеративних елементів творить динамічну розповідь, а починаючи з V розділу, час історії ущільнюється завдяки тенденції до збільшення фрагментів ітеративної нарації.

Весна – час, який замикає цикл подій у творі. І тому в житті героїні знову мають настати зміни. Для кожного персонажа існує своя часова орбіта, свій відтинок, який міфологізується. Для Б'янки-персонажа час ще не настав, вона була в пошуку „нових людей якоїсь ідеальної країни", для Б'янки-оповідача все вже закінчено, „сентиментальна даль" розвіялась. Уляна, відживши найкращий час революційних перетворень, у момент зустрічі з головною героїнею просто підтримує себе спогадами. Час для неї зупинився. Художник живе поза часом, завдяки творчості він може повернутися до минулого, зокрема до того трагічного і доленосного моменту, коли ідея української державності могла втілитись, але не втілилась (згадаймо книгу про шведські кургани). Кук, сіроока журналістка – породження свого часу, коли проповідувалася ідея скороминущості людського життя, і тому потрібно ловити кожен момент утіхи – бо „Париж уже ніколи не повернеться й не може повернутись".

Попри те, що виникає враження одночасної нарації, майже одразу стає зрозуміло: розповідь ведеться вже після того, як ця історія закінчилась. Переказ подій, які ніби щойно відбулися, часто переривається заувагами, що руйнують таке їх сприйняття – „пам'ятаю, я схопила її в обійми", „пам'ятаю, я всю дорогу безумствувала". Оповідачка послуговується таким наративним прийомом, як пролепсис, тобто часто забігає наперед: „Вона безперечно була садисткою, і я за кілька місяців остаточно у цьому переконалася". Сімнадцятилітня Б'янка є персонажем своєї ж розповіді. Однак оцінює її Б'янка, уже на рік старша. Для оповідача історія закінчилася, вона розглядає усі події з віддаленої у часі точки.

Loading...

 
 

Цікаве