WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Жіноча проза доби модерну: концепція нового героя - Реферат

Жіноча проза доби модерну: концепція нового героя - Реферат

Щоправда, в „Балаканці про руську жінку" О. Кобилянська намагається переконати в можливості синтезу емансипованої жінки, матері, господині в новому „національному жіночому типі" [13, ІІІ, с. 356], однак, як слушно зауважує Т. Гундорова, „цей модерний ідеал був утопічний" [6, с. 127].

Набагато продуктивнішою бачиться концепція роздвоєної особистості, яку дослідниця О. Камінчук пов'язує із символістичними тенденціями, що виявляються як „трагічне усвідомлення недосяжності бажаної гармонії духовного потенціалу особистості і життєвого середовища" і зумовлюють „наскрізний мотив страждання від духовної самотності" [12, с. 125].

Саме до таких героїнь належить Зоня із повісті О. Кобилянської „Ніоба". Вона, як і більшість героїнь письменниці, є вишуканою естеткою, що плекає в душі невідоме „щось". „Воно лежить ще в мені спокійно із зложеними крильцями, його хвилина ще не прийшла", – каже Зоня [13, ІІІ, с. 94]. Якщо героїня наповнена плеканням свого внутрішнього „я" як кращої частини себе, то її наречений Олекса опирається відкриттю в жінці чогось поза тілесністю. Власне, конфлікт, за словами Т. Гундорової, побудований на неможливості Олекси сприйняти „естетизовану, моделюючу за своєю суттю, культурну інтенцію ... жінок-русинок" [6, с. 128]. Для чоловіка важливо не те, якою є жінка насправді, а те, якою він хотів би її мати. Отто Вайнінґер у дослідженні „Стать і характер" потрактовує такі стосунки як любов, що тотожна вбивству. „Любов до жінки можлива лише тоді, коли вона не бере до уваги її реальних якостей і є, таким чином, здатною змінити фактичну фізичну реальність якоюсь відмінною, цілковито уявною дійсністю. Спроба зреалізувати свій власний ідеал у жінці ... стає неминучим зруйнуванням емпіричної особистості жінки. Отож, ця спроба є жорстокою стосовно жінки; саме еготизм любові й нехтує жінкою – йому байдуже до її справжнього внутрішнього життя..." [1, с. 115]. Олексі зручно бачити Зосю „зредукованою" до красивих очей, а поза тим він демонструє повне несприйняття. „І це я повинна, й те я повинна. І такою я є, а такою не є; лиш Господь Бог знає, як тут дійти до кінця", [13, ІІІ, с. 82], - розпачливо вигукує героїня. Прагнучи зберегти власну ідентичність „жриці краси і чистоти" і водночас виконувати обов'язки і жінки, і попаді, Зоня прагне розуміння і знаходить його не у деспотичного українця, а в ідеального чужинця. „Він не обіцяв нічого, не ломив нічого, він мав лише дійсно правдиву душу в грудях і доброту..." [13, ІІІ, с. 132], – характеризує художника Зоня. Він звільнив її від обов'язку бути неприродною і тим самим подарував любов, яка, попри нездійсненність, символізує віднайдення себе. Форма листа до матері, в якому донька розповідає про себе, дає змогу відчути найтонші порухи душі героїні, побачити суперечливий внутрішній світ і відповідно окреслити координати дискурсу модерного героя.

Аналізуючи драматургію перехідного віку, М. Вороний пристрасно зобразив складність її героя. „Нова драма малює боротьбу індивідуума самим з собою, це драма почувань, пречувань, докорів сумління, дама непокою, вагання волі, ляку і жаху; це страшний образ кривавого бойовища в душі людини" [2, с. 252]. Це твердження видається слушним і стосовно естетики нового героя у прозі, зокрема, жіночій.

Оповідання Любові Яновської „Два дні життя" розкриває трагедію художниці, змушеної робити вибір між талантом та родиною. Ганна Михайлівна, як і Зоня, опиняється в ситуації, коли вона не виправдовує сподівань чоловіка. Жінка – „вічне розчарування" (С. Бовуар). Він кохає її лише такою, як вперше пізнав. Йому люба була вона – „весела, моторна, усім задоволена, за все вдячна молодиця з нехитрою психологією вдячної дружини, якою він її брав" [25, с. 218], тобто жінка має підпорядковувати себе чоловікові і вести життя, зорієнтоване тільки на чоловіка. Сама можливість дружини мати навіть внутрішнє приватне життя прирівнюється до злочину, бо тільки „єхидні заміри та лукаві думки пестяться у душі у потайній самоті" [25, с. 218], – виносить вердикт Микола Павлович, відмовляючи жінці в праві автономності та суб'єктивності.

Любов Яновська запропонувала в творі чоловічий погляд на ситуацію. Микола Павлович почувається обманутим, оскільки дружина виявляється не тією, за яку себе видавала, і йому складно контролювати ситуацію. У творі яскраво змальовано зміну оцінок бачення чоловіком жінки – „поки вона належала цілком – і душею, й тілом – йому самому" [25, с. 218], то влаштовувала і в інших ролях – матері, господарки і т. д., а коли „... якийсь куток душі вже зачинився перед ним" [25, с. 218], то це наклало відбиток і на рецепцію інших іпостасей Ганни Михайлівни, „і йому здавалось, що в хаті бракує світу, що всі куточки господи заволоклися павутинням, що на всьому, починаючи з доні і кінчаючи найменшою дрібницею, відбивається недбалість матері, господарки, жінки" [25, с. 219]. М. Драй-Хмара назвав манеру письма авторки динамічним психологізмом, вдало підмітивши, що Л. Яновська змальовує дві верстви: селянство та інтелігенцію, „аналізуючи кожен раз усю суму їх переживань та зв'язуючи ці переживання з дійсними умовами соціяльного оточення" [7, с. 295]. В оповіданні „Два дні з життя" розкрито конфлікт світоглядів, який може бути спроектований на всю модерну епоху. Сімейна ієрархія, сформована в аспекті чоловічого домінування, оперта на багатовікові соціокультурні традиції, а, зазначає філософ Н. Козлова, „найсильніша форма влади та, яка не усвідомлюється, яка сприймається як належна, дана від Бога або природи" [14, с. 186]. У творі продемонстрована емоційна оцінка намагань жінки вийти за межі патріархального дискурсу, що сприймається як метафізична загроза чоловічому існуванню.

На думку Г. Сінько, оповідання „Два дні з життя" має автобіографічний характер [19, с. 40]. Непрості сімейні обставини в родині батьків (О. Щербачов не схвалював громадської діяльності М. Боголюбцевої і зрештою сім'я розпалася) та й власний нещасливий шлюб з Ю. Яновським, багаторічне проживання на хуторі Тарновщина в ізольованості від культурного життя й відповідного оточення знайшли своє відображення в творах про драматичну долю талановитих жінок.

„Життя моє немов розчахнулось останніми часами на дві різні, може, ворожі навіть одна одній, а проте однаково любі мені, як любі матері діти різної вдачі, частини" [25, с. 220], – зізнається Ганна Михайлівна, намагаючись підкреслити важливість у її житті і родини, і таланту. Глибоко символічним є уподібнення творів до дітей. У сучасні гінокритиці мова йде про так зване літературне материнство, коли процес творчості уподібнюється до вагітності та пологів [23, с. 518]. Багато письменників використовують означник „діти" до власних творів.

Так, Леся Українка, пишучи про погіршення здоров'я, зазначає: „Ну то як через них (драми. – М. К), то ще нічого, все таки „произведения", – адже часто жінки через дітей здоров'я втрачають і не жалкують про те, а се ж теж „діти", інших же я не маю" [21, ХІІ; с. 444]. Ганна Михайлівна, виправдовуючи своє бажання вдосконалювати майстерність, говорить, що недосконалі твори „приносили довгі роки муки, які зазнають тільки матері скалічених через їхній недогляд дітей" [24, с. 223].

Героїня страждає через талант, вона ладна бути тільки жінкою, матір'ю, господинею, але внутрішнє „я" тяжіє над нею і вимагає реалізації. Ганна Михайлівна намагається узгодити ці дві сфери, аби уникнути гострого конфлікту. Н. Калениченко слушно говорить про новий означник трагічності в модерній літературі: „Це вже було нове розуміння трагічності (у класиків і романтиків головні персонажі або задавлювали в собі почуття в ім'я старих і моральних норм, або ж переборювали і заперечували у своїх почуттях ці старі норми), а у новому письменстві все це поєднували" [11, с. 127-128]. Ганна Михайлівна, врахувавши всі обставини, пропонує всією родиною переїхати до Петербургу, аби узгодити сакральний світ мистецтва і профанний світ чоловіка. Однак надія, що Микола Павлович це підтримає, виявилася марною. Чоловік намагається будь-що не випустити жінку зі сфери традиційного, використовуючи аргумент, що талант сам здатен пробити собі дорогу. Він принижує хист дружини, називаючи полотна „ганчірками", де зображено десяток корявих верб, два десятки заїдених кущів та п'ятсот тисяч очеретин" [25, с. 221]. Намагається підвести бажання самореалізації жінки під прагматичну мотивацію, йому зручніше звинуватити Ганну Михайлівну в подружній зраді, аніж зрозуміти духовні потреби. Жінка виявляється не здатною на індивідуальний бунт. Кодекс громадської моралі сильніший, і художниця зрікається власної сутності, аби не заплямити підозрою так зване „добре ім'я", бо ще ідеологами просвітництва був сформований соціокультурний концепт жіноцтва, за яким жіноча честь полягає не лише в їхній поведінці, але і в їхній репутації, і неможливо, щоб жінок, які мають погану репутацію, вважали б гідними [22, с. 38].

Loading...

 
 

Цікаве