WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Ідеї о. Потебні у працях м. Гнатишака - Реферат

Ідеї о. Потебні у працях м. Гнатишака - Реферат

Реферат на тему:

Ідеї о. Потебні у працях м. Гнатишака

Постать М. Гнатишака – історика, теоретика та літературного критика – і досі маловідома для широких наукових кіл. Його наукова спадщина з позиції сьогодення, а творив учений у 30-х роках минулого століття, становить значний інтерес. Передусім він репрезентує модерне покоління вчених-новаторів, які пропонували своє бачення літературного процесу, опираючись на найновіші теоретичні досягнення літературознавства, прагнули запровадити сучасні методи наукового дослідження, вписуючи українську літературу в загальноєвропейський історико-літературний процес.

Методологічні принципи своєї літературознавчої концепції М. Гнатишак виклав у вступі до "Історії української літератури", яка побачила світ у Празі 1941 р. вже після смерті автора. Однак різні вчені класифікують його підхід до літератури по-різному. Наприклад, Д. Чижевський, автор другої книги "Історії української літератури", зараховував М. Гнатишака до послідовників О. Потебні. Поділяючи в загальних рисах погляди вченого, він зауважив: "Щоправда, я схиляюсь не стільки до теорії Потебні, скільки до "структуралізму" празького кола "Слова та словесності" [13, с .3]. Проте мовознавець О. Горбач визначив методологічний підхід М. Гнатишака до явищ української літератури як "формалістично-структуралістичний", що сформувався під впливом концепцій "празької школи" (В. Матезіюса, Я. Мукаржовського та ін.)" [7, с. 1]. Узгоджує ці думки сучасний літературознавець М. Наєнко. Він зараховує М. Гнатишака, як і М. Зерова та Д. Чижевського, до структуралістів, які "певною мірою пов'язували свою методологію з теорією творчості О. Потебні" [9, с. 406].

Допомагає зрозуміти ситуацію сам М. Гнатишак. У пошуках міцного методологічного підґрунтя вчений звертався до надбань національної та європейської філологічної науки. Формуючи власний теоретико-методологічний підхід до явищ літературного процесу, вибудовуючи цілу концепцію літератури, М. Гнатишак прагне синтезувати актуальні на той час структуралістичні ідеї Празького лінгвістичного гуртка із психолінгвістичною теорією О. Потебні. Це засвідчує чутливість молодого вченого до сприймання нових теоретичних віянь і залучення їх до власної наукової праці. М. Гнатишак підкреслив епохальне наукове відкриття геніального українського вченого, який "установив тісний зв'язок між генезою й структурою кожного поодинокого слова – та генезою й структурою цілого словесного мистецького твору, цебто твору літературного" [4, с. 11]. Літературознавець по цей бік Збруча формулює його як "принцип структурального зв'язку літературного твору зі словом" і кладе в основу власного наукового літературно-історичного аналізу. Цей принцип не був чужим поширеній у той час формальній школі. Представники ОПОЯЗ-у в російському літературознавстві початку 20-х років, згодом і Празького лінгвістичного гуртка, який підхопив його естафету, теж виходили з усвідомлення структурального зв'язку між словом та словесністю (про це свідчить назва офіційного органу празьких структуралістів – "Слово і словесність"), а свою методологію генетично пов'язували з ученням О. Потебні про зовнішню і внутрішню форми та зміст твору.

Знайомство з науковою спадщиною О. Потебні у М. Гнатишака не було безпосереднім. У Польщі 1931 р. побачила світ книжка К. Чеховича "Олександр Потебня. Український мислитель-лінгвіст". Наукова спадщина українського вченого всупереч усім перешкодам зрештою входила в науковий обіг. Про її драматичну долю, про причини її ізоляції від широких кіл наукової громадськості, про повернення імені українського вченого в науку знаходимо докладні відомості у статті І. Дзюби "Білецький і Потебня" [8, с. 10-12]. Філософія мови О. Потебні, його теорії словесності та національності – три напрями дослідження наукової спадщини видатного філософа-лінгвіста, на яких зосереджує увагу К. Чехович. Його праця – це ґрунтовний виклад основних теоретичних положень О. Потебні: структурна аналогія між словом та поетичним твором; зовнішня і внутрішня форми слова і твору; процес перетворення міфу в метафору; поетичний твір як акт пізнання; активність процесу сприйняття художнього твору та ін. Отже, праця К. Чеховича, як неодноразово наголошував М. Гнатишак, стала своєрідним вікном у спадщину харківського вченого, дала змогу ґрунтовно ознайомитися з його науковими поглядами. Таке опосередковане знайомство не завадило літературознавцеві об'єктивно оцінити відкриття геніального вченого і побачити за ним майбутнє. М. Гнатишак не звів внеску О. Потебні в розвиток філологічної науки до національного масштабу, він наголосив, що своїми дослідженнями вчений „поклав основи під правильне розуміння літературознавчих проблем не лише у нас, але і в світовій науці" [6, с. 4].

Можливо, що М. Гнатишак був ознайомлений безпосередньо з працями О. Потебні. Скажімо, аналізуючи в "Історії" усну народну творчість, М. Гнатишак цитує космогонічну колядку, подану в О. Потебні, якої немає у праці К. Чеховича, наголошує особливу цінність наукових студій вченого про колядки і щедрівки, веснянки та купальські пісні. Слід зазначити й особливості Гнатишакового підходу до самої теорії О. Потебні. Завдання вченого полягало не стільки в тому, щоб сконструювати систему поглядів О. Потебні, розвинути його теоретичні положення, скільки у використанні окремих теоретичних і методологічних аспектів його літературознавчої концепції. Деякі твердження потебнянської теорії, системно викладені К. Чеховичем, не знайшли свого висвітлення на сторінках Гнатишакових праць. Йдеться, зокрема, про феноменологічний аспект у доробку О. Потебні. Про це писав І. Фізер у праці "Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні", у якій він зосередив увагу на актуальності потебнянської теорії навіть у зіставленні її з сучасною формально-структуралістичною і феноменологічною критичною думкою. Дослідник виділив низку ідей О. Потебні, які згодом були розвинуті в теоретичних концепціях ХХ ст. Вони більшою чи меншою мірою окреслені у праці К. Чеховича, звичайно, не в сучасній термінологічній дефініції. Тому М. Гнатишак не міг не знати цього. Окрім того, поширений в наукових колах того часу був феноменологічний підхід до літератури польського теоретика Р. Інгардена. Множинність змістів при сталому поетичному образові (теза про сприймальні змісти у Р. Інгардена), потреба читача ("інтерпретаційної свідомості людини" [11, с. 27]) для реалізації поетичного твору як твору мистецтва та ін. – ці проблеми не були актуалізовані М. Гнатишаком. Зрештою, передчасна смерть не дала йому на це часу. Ім'я О. Потебні на сторінках його праць з'являється наприкінці 30-х рр. (1937 – 1940 рр.), свою ж головну працю – "Історію української літератури" – він уже важкохворим диктував матері. Літературознавець намагається максимально залучити теоретичні ідеї вченого до наукового обігу. Вступна частина постає як "схематичний план-реєстр проблем" [7, с. 1], програмування майбутньої наукової роботи, перспективних шляхів розвитку української науки. Проте беззаперечно можна стверджувати, що звертання вченого до спадщини видатного філософа-лінгвіста не було принагідним, тут він знайшов строго наукове підґрунтя для власної літературознавчої праці.

Наріжним каменем психолінгвістичної теорії О. Потебні, як слушно зазначали дослідники наукової спадщини вченого, була структурна аналогія між словом і поетичним твором. "Потебнянська концепція, – зазначає І. Дзюба, – великою мірою вибудувана на принципі аналогізму, і притому на аналогії вищих форм словесного мистецтва з нижчими, художньої літератури – з простими мовними актами [8, с. 14]. Цей принцип аналогізму, як уже зазначалося, М. Гнатишак кладе у фундамент власної концепції літератури.

У структурі кожного слова О. Потебня виділяв три елементи: зовнішню форму (єдність артикульованих звуків), внутрішню форму (уявлення, найближче етимологічне значення слова, яке представляє увесь зміст слова), і зміст (значення слова, яке містить увесь комплекс ознак названого явища). Йдучи за В. Гумбольдтом, учений розглядає мову як творчу діяльність, а найменшу мовну одиницю – слово – вважає елементарною формою поезії. Відповідно до цього слово з живимуявленням, як ембріон поетичного твору,своєрідний "словесно-мистецький мікрокосм" [4, с. 12], у зародку містить усі частини складнішої мистецької цілості – твору словесного мистецтва. У "поетичному – отже, загалом у художньому творі є ті ж самі три стихії, що й у слові: зміст (або ідея), який відповідає чуттєвому образові або розвинутому з нього поняттю; внутрішня форма, образ, який вказує на цей зміст, який відповідає уявленню (яке також має значення тільки як символ, натяк на відому сукупність чуттєвих сприйнять, або на поняття), і, нарешті, зовнішня форма, в якій об'єктивується художній образ" [1, с. 39-40]. Відштовхуючись від цих теоретичних міркувань О. Потебні, М. Гнатишак робить висновок, що усвідомлення структурної аналогії між словом і поетичним твором є неодмінною передумовою правильного наукового аналізу, оскільки у слові міститься таїна мистецького твору, а "кожна спроба досліджувати літературний твір без певної свідомості його тісного зв'язку зі структурою його складових частин – слів, а літературу – без свідомості її зв'язку зі структурою мови" [4, с. 15] позбавлена наукового підґрунтя.

Loading...

 
 

Цікаве