WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Літературознавча практика Івана Франка і проблеми феміністичної критики - Реферат

Літературознавча практика Івана Франка і проблеми феміністичної критики - Реферат

Нам здається, що в цьому випадку думка дослідниці зводиться до того, щоб довести народницький характер поглядів І. Франка. І тут виникає проблема „народництва" української літератури, яка вже неодноразово ставилася в нашому літературознавстві. Насамперед І. Франко гостро виступив проти самого терміна „народництво", і це наголошено низкою його літературознавчих виступів, зокрема статтею „Старе й нове в сучасній українській літературі", в якій автор (І. Франко) відкидає загальники, неправильні у своїй категоричності, адже „такою виключно народницькою українська література не була ніколи" [11, с. 92]. На підтвердження цієї думки І. Франко наводить численні приклади (твори „Енеїда" І. Котляревського, „Шельменко-денщик", „Пан Халявський" Г. Квітки, „Сон", „Кавказ", „Петрусь", „Княжна", „Сотник", „Неофіти", „Марія", „Царі" Т. Шевченка, „Причепа", „Хмари" І. Нечуя-Левицького) та ін. Намагання спрямувати талант жінки в потрібне русло –прислужитися національній культурі – для І. Франка було визначальним. Вчений тонко розрізняв талант мистецький і талант науковий своїх сучасників-жінок. Свідченням цього є відома підтримка І. Франка своїх сучасниць-жінок у виданні їхніх творів, намагання прищепити їм європейський спосіб думання. У рецензії на „Жіночу бібліотеку", що її видавала Наталя Кобринська, І. Франко, схвально відгукуючись на статтю і замітки „самої впорядчиці сеї збірки, д. Наталії Кобринської", водночас наголошував, що її „праці публіцистичні і в значній часті полемічні. Скажемо тільки згори, що симпатизуємо вповні з її поглядами і з тою діяльністю, яку вона розвиває для їх осущення. Та все таки, скажемо одверто, що по нашій думці, своєю белетристикою навіть для спеціально жіночої справи вона могла б зробити далеко більше, ніж публіцистичною" [5, с. 203].

Намагання підтримати жіночу працьовитість і талант, спрямувати їх яскраво виявилося у підтримці І. Франка відомих українських поетес Уляни Кравченко, Климентини Попович, Катрі Гриневичевої та ін.

Робота над редагуванням творів письменниць-жінок приносила І. Франкові не тільки естетичне задоволення, а й давала читачеві добру літературу, а головне – вводила українського читача у суть жіночих проблем. І. Франко як редактор ніколи не намагався „пригладити" особливості жіночого письма, передусім звертаючи увагу на мову тексту так, щоб у читача не залишалося ніяких незрозумілих місць. Не випадково ще в листі до Уляни Кравченко від 14. 11. 1883 року він писав: „...Хто вміє своїми, хоч і не складними щодо форми віршами глибоко потрясти серце другого чоловіка, той мусить свідомо чи інстинктово – знайти дорогу до серця. Та тілько все те переконує мене, що у Вас далеко більша спосібність до поезії, ніж до повісті, і я радив би Вам працювати на тім полі, і то працювати систематично, витривало" [10, с. 369].

Про підтримку О. Кобилянської як письменниці, зокрема феміністичних ідей її творів, свідчить лист І. Франка до В. Ягича від 29. 09. 1905 року. У ньому адресант пише, що українська письменниця Ольга Кобилянська – „дитя „зеленої" Буковини, тієї культурно-територіальної області, де на ґрунті місцевої румунсько-української культурної відсталості прищеплюються деякими принагідними мандрівниками найбільш модерні і способи мислення і вислову думки, але тільки в окремих випадках вони дають справді оригінальні здорові квіти та плоди" [9, с. 282].

Риси модерного мислення О. Кобилянської І. Франко вбачав у тому, що концепція повісті (роману за термінологією І. Франка) тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч „письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, то вся та цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає „Землі" особливого чару" [9, с. 282].

Увага Івана Франка до психологізму особливо помітна в аналізі повісті О. Кобилянської „Царівна", у якій критик, незважаючи на деяку багатослівність, звертає увагу на мову твору, що відзначається „свіжістю і поетичним талантом" [9, с. 281] Саме Ольга Кобилянська продовжувала традиції фемінізму Наталі Кобринської, якій присвятила повість „Людина".

У статті „Канон класиків як поле ґендерної боротьби" С. Павличко стверджує, що у відомому літературному портреті „Леся Українка" (1898) І. Франко виступає завзятим борцем проти модернізму. Як доказ своєї тези дослідниця наводить Франкові слова, що Леся Українка – „ся хора, слабосильна дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю соборну Україну". Не надто точними виглядають слова С. Павличко, що у статтях про Лесю Українку І. Франко не враховував феміністичних тенденцій у її творчості. Насправді жіноча тема в феміністичному прочитанні виступає тут як частина прагнення людини до емансипації, свободи, і саме цю тенденцію відчув І. Франко. Саме у творах на жіночу тематику І. Франко помітив вміння Лесі Українки „знайти сильний, пластичний вислів для свого чуття. В початкових творах многослівна, несвобідна від певної манери, вона швидко росте, доходить високого майстерства форми, яку завсігди вміє заповнити інтенсивно відчутим змістом" [8, с. 520].

Риси модерного способу зображення І. Франко помітив у повісті Ольги Кобилянської „Царівна", ґрунтованій не на інтригах та любовних пригодах, а на психічному аналізі буденного життя людей. Водночас критик наголошував, що ця „майстерна, тонко гаптована тканина, якій бракує лише руки енергічного артиста, який би зміг злучити поодинокі рядом нанизані сцени в гарний ефектовний малюнок" [8, с. 524].

Феміністичні проблеми, що їх висунуло саме життя, мали відгомін і в літературно-критичних працях І. Франка, і в його художніх творах. Особливо актуально звучали ці проблеми у статтях „Старе й нове в сучасній українській літературі", „Южнорусская литература", „Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року". Проблеми фемінізму І. Франко порушував і в художніх творах: „Для домашнього вогнища", „Основи суспільності", зрештою, у циклі еротичних творів („Батьківщина", „Сойчине крило").

Отже, феміністичні проблеми, які так широко дискутують в українському літературознавстві другої половини ХХ ст., мали своїми передумовами українську науку про літературу попереднього століття.

Іван Франко, як один з найвизначніших українських письменників та вчених, тонко відчув цю тенденцію у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Окремі принципи літературознавчих студій І. Франка співзвучні з нашою сучасністю, зокрема з позиціями феміністичної критики – інтердисциплінарної у своїй методології галузі літературознавства.

Література

  1. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис, 1996.

  2. МудуреМ. Существует ли женская литературная традиция? // Гендерные исследования, 1999. – № 2.

  3. Павличко С. Канон класиків як поле ґендерної боротьби // Павличко С. Фемінізм. Київ: Основи, 2002.

  4. Павличко С. Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа? // Павличко С. Фемінізм. – Київ, 2003.

  5. Франко І. Жіноча бібліотека, видає Наталя Кобринська. Кн.. І. Наша доля, Збірник праць різних авторів. Стрий. 1893. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1986. – Т. 29.

  6. Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // Там само. – Т. 26.

  7. Франко І. Задачі і метод історії літератури // Там само. – Т. 41.

  8. Франко І. З останніх десятиліть ХІХ віку // Там само. – Т. 41.

  9. Франко І. Лист до В.Ягича від 29.ІХ. 1905 року // Там само. – Т. 50.

  10. Франко І. Лист до У. Кравченко від 14. ХІ 1883 // Там само. – Т. 48.

  11. Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Там само. – Т. 35.

Loading...

 
 

Цікаве