WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Літературознавча практика Івана Франка і проблеми феміністичної критики - Реферат

Літературознавча практика Івана Франка і проблеми феміністичної критики - Реферат

Реферат на тему:

Літературознавча практика Івана Франка і проблеми феміністичної критики

Новітні методи дослідження літературних творів (структуральні, рецептивна естетика, герменевтичне прочитання, феміністична критика), про які сьогодні активно сперечаються, своїм корінням сягають у літературознавство попередніх періодів, зокрема, в науку про літературу другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Завдання сучасного літературознавства – знайти співвідношення класичної та сучасної методик прочитання літературних творів. У запропонованій статті намагаємося простежити ідеї, що їх розробляє сучасна феміністична критика, у літературознавчій практиці Івана Франка та дослідженнях другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Для сучасного дослідника важливою є проблема коректності аналізу літературознавчої практики минулого за допомогою сучасного теоретичного інструментарію. Попри всю дискусійність цієї проблеми доволі поширеною є думка, що теоретичні дискусії попередніх періодів у розвитку літературознавства не варто накладати на матрицю сучасного літературного процесу, а шукати витоки тих теорій, які сьогодні дискутуються у працях найвидатніших естетиків і літературознавців.

У зв'язку з аналізованою проблемою зауважмо, що пік розвитку феміністичної критики припадає на другу половину ХХ ст.: праця Сімони де Бовуар „Друга стать", Барбари Ґолдт „Жахлива досконалість. Жінки і російська література" (1987), Сандри Гілберт і Сузан Губар „Божевільні жінки з горища. Жінка – письменниця і літературна уява дев'ятнадцятого століття"(1979). Як влучно зазначає Соломія Павличко, ці автори „ по суті, переписали літературну історію минулого (ХІХ – М. Г.) віку під феміністичним кутом зору" [4, с. 23]. Але річ у тім, що цілком переписувати літературну історію минулого навряд чи є потреба. Деякі дослідники вважають, що жіноча літературна критика існувала ще в античному суспільстві. У статті „Чи існує жіноча літературна традиція?" Міхаела Мудуре, аналізуючи античну традицію, пише, що „приклади з грецької міфології показують, що жіноча традиція в розумінні сукупності жіночих цінностей передається через грецькі міфи. Заслуга і геній Софокла полягає в тому, що він дав змогу виявитися жіночим цінностям у нитках його власної трагічної літературної тканини" [2, с. 172].

Статті, що склали книгу С. Павличко „Фемінізм", дають підстави говорити про те, що українське літературознавство ще в ХІХ ст. задумувалося над проблемами, що їх сьогодні розв'язує феміністична критика, зокрема т. зв. „жіноча літературна традиція".

Важлива роль в осмисленні цієї проблеми належить Іванові Франкові. Звичайно, на кінець ХІХ ст. Франкове розуміння феміністичних проблем не можна накладати на матрицю сучасної феміністичної критики – галузі літературознавства, міждисциплінарної у своїй методології. „Феміністичні студії мають широку проблематику: реконструкція широкої історії та жіночої літературної традиції, феміністична історіографія, ревізія патріархальних зразків мови, проблема андрогінії і лесбіянська традиція, природа жіночого тексту та жіночого відчитування, проблема жінки в постколоніальній ситуації та в умовах культурного імперіалізму, пошуки альтернативної логіки та можливість жіночої епістемології" [1, с. 623]. Забігаючи наперед, зазначимо, що проблема „Іван Франко і феміністична традиція в літературі" є багатоаспектною. Зупинімось на кількох із тих, що їх заторкнув І. Франко у своїх літературознавчих працях. Це передусім: теоретичні аспекти фемінізму в літературі, особливості жіночої літературної традиції, природа жіночого тексту та проблема жіночого його відчитування та ін.

Зокрема у статті „Задачі і метод історії літератури" вчений спирається на досвід німецького літературознавця В. Шерера, який говорив про потребу аналізувати літературний твір з урахуванням статі досліджуваних авторів. Цю проблему І. Франко трактує цілком у дусі європейських представників культурно-історичної школи. Спираючись на австрійського літературознавця В. Шерера, він пише: „Історик літератури слідить також становище жінок у літературі, тямуючи, що в часах розцвіту літератури значення жінок підноситься , вони стають провідницями, а часто й самі визначаються писательськими талантами; в часах упадку натомість упадає і значення жінок. Поезія жіноча не мусить бути поезією жіноцькою – приміром, поезія таких жінок, як Гросвіта, Гейєрс, Готшедиха. Недавно Шерер прямо розрізнив „мужицькі" й „жіноцькі" періоди в літературі; це не повинно було нікого так дуже дивувати. Адже ж ще у 1795 р. Вільгельм Гумбольдт в Шіллеровому часописі „Die Hren" писав про полову різницю і її вплив на органічну природу та „Про форму мужеську і женську", а Шіллер (в листі до Кернера, т. ІІ, 132) назвав гарною і великою цю думку – провести поняття роду і плодження навіть через область людського духа і положення духового" [7, с. 13].

Ідеї, закладені в цьому теоретичному постулаті І. Франка, визрівали в нього поступово ще з 70-х років ХІХ ст. Вони знайшли своє втілення у літературно-критичних, фольклористичних та історико-літературних статтях. Ще в статті „Жіноча неволя в руських піснях народних" (1883) І. Франко пише про невідрадне становище жіноцтва Галичини та й усієї України, коли нові обставини життя, бідність, що постійно зростає, свідчать про потребу змінити становище нашого жіноцтва на краще. „Правда, в самих піснях, обіч сього непотішного факту, ми побачимо ще й друге, противне явище – реакцію жіноцтва проти більшаючого світу" [6, с. 211].

Спостерігаючи за жіночим рухом кінця ХІХ ст., І. Франко у статті „З останніх десятиліть ХІХ віку"наголошує, що голоси жінок – галичанок і українок переплітаються і зливаються в одну гармонію: почуття дружності й духовної близькості, незважаючи на політичні межі, виявляється досить виразно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок.

Поява в останні десятиліття ХІХ ст. низки молодих українок на літературній ниві під прапором української мови й нових демократичних народолюбних ідей була, на думку І. Франка, першим доказом, що національне почуття будиться уже в самому ядрі українського народу, поширюється серед тих кіл, куди воно переважно доходить найпізніше і найтяжче. Для Франка-дослідника водночас зрозуміло, що українське жіноцтво не було ще „настільки вироблене, свідоме і самостійне, щоб могло вести якийсь систематичний рух, не знижаючися поза рівень, зазначений тим першим альманахом („Перший вінок". – М. Г.). Але факт, що воно уперве піднялося на сей досить високий рівень, варт пам'яті. Не потребую ачей же доказувати вагу жіноцтва в розвої національної свідомості і національної літератури. Жіноцтво з природи своєї більш консервативне, більш держиться форми, ніж мужчини. Ідеї, погляди, уподобання і привички, впоєні вихованням, домашньою традицією, довше держаться серед жіноцтва, ніж серед мужчин. Наше жіноцтво до половини ХІХ в. виростало без рідної традиції. В Росії воно відмалку переймалося московщиною, у нас – польщиною" [8, с. 502].

Отже, важко погодитися з С. Павличко, яка вважає, що роль І. Франка у виданні жіночого альманаху „Перший вінок" (1847) свідчить про те, що Франко не розумів тогочасних феміністичних проблем. Дослідниця стверджує, що саме І. Франко відхилив у журналі „Літературно-науковий вісник" деякі твори, зокрема феміністичний пасаж з оповідання О. Кобилянської „Ідеї". „Коли Франко позитивно оцінив повість „Земля" (1902), у якій Кобилянська звернулася до народної тематики, у письменниці з'явився шанс завоювати якесь місце в каноні. Так і сталося. І знову оцінка Франка стала визначальною. Франко вмів не помічати того, чого помічати не хотів. Йому сподобалося, що в „Землі" зображені селяни, а не освічені феміністки, що дискутують про свободу вибору партнера. Але йому не хотілося входити в подробиці. А саме те, що метою повісті було не зміцнення народницької традиції, демократизація її основних цінностей – ідеальної сільської громади, ідеальної природної людини – людини землі, ідеальної селянської родини, ідеальної жінки. На землі, на думку Кобилянської, панують інстинкти, насильство, сексуальні непогамовані пристрасті, взаємна злоба і заздрість. І її повість нагадувала радше стиль Золя, аніж солодкі ідилії українських народників" [3, с. 217].

Loading...

 
 

Цікаве