WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Шевченко як текст: класичне і модерне прочитання - Реферат

Шевченко як текст: класичне і модерне прочитання - Реферат

Реферат на тему:

Шевченко як текст: класичне і модерне прочитання

Для розуміння поняття тексту для нас важливою є думка Р. Барта, згідно з якою текст є „плетивом культурних кодів", спрямованим у майбутнє, символічним і багатозначним. Текстом стає той твір, який своєю відкритістю і невичерпністю уможливлює ціле різноманіття тлумачень знакових кодів, які в ньому закладені. Тексти Т. Шевченка завдяки своїй символічності й закодованості (на це звернув увагу сучасний критик Г. Грабович) є добрим прикладом для застосування до них будь-якого методу дослідження. Поетична глибина символів дає змогу літературознавцям здійснювати свою інтерпретацію творчості поета. Полісемантична природа текстів Шевченка задовольняє горизонт сподівань реципієнта.

Кожний справжній геній отримує нову оцінку своєї творчості в кожну наступну епоху нових підходів до тлумачення слова як засобу художнього зображення світу і як носія інформації, яка в ньому закладена. Література античного світу, європейські класики минулих століть, багато із сучасних авторів є не тільки масово читабельними у своїх оригінальних творах, а такими, які відчитуються в чужих текстах, часто написаних іншою мовою і з іншим змістом. Характерно, що що далі в майбутнє, то різноманітнішим інтерпретаціям, віднайденням нових значень і символів піддаються не твори письменників, а самі письменники. Твір є явищем не тільки художнім, але і соціальним, духовним, історичним, культурним. Усі ці ознаки автор вносить у твір не тільки як художник, але і як особа, яка формується в певному історичному соціумі, у якому вже є знання, набуті досвідом попередніх поколінь. Тому не тільки твір є текстом, який надається до різних підходів у його тлумаченні, його автор теж є відкритою системою для дослідження і вивчення заплутаної мережі знаків і кодів своєї доби.

Тарас Шевченко належить до людей, які стали не тільки символами свого часу, а й віссю в системі часовиміру, по якій українське суспільство рухається вперед. Українці від часу першого видання "Кобзаря" читають твори Шевченка, але не тільки їх. Оскільки на естетичну свідомість письменника впливає сучасність і весь попередній культурно-політичний розвиток суспільства, то сьогодні можна говорити й про те, що ми читаємо самого Шевченка і, мабуть, не стільки від 1840-го р., а, певно, ще від 1814, і, може, навіть і цей рік є пізнішим від початку відліку. Бо твори поета й сам митець не постали раптово і з нічого. "Гайдамаки" і "Перебендя" – це вся минула історія, це козацтво, яким поет захоплювався. "Єретик" і "Кавказ" ідуть поряд із членством Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві.

Ми не можемо говорити про Шевченка як текст тільки в тих вимірах, у яких він перебував фізично, але і в тих, якими він жив і які спричинилися до багатозначності тлумачень його творчості; у тих вимірах, завдяки яким Шевченко весь час є відкритий і для дослідників, і для простих читачів. До таких духових вимірів належить романтичний месіанізм Шевченка. Його пророцтво і непогасна слава стали предметом багатьох не тільки літературно-критичних, але і філософських дискусій. Без сумніву, Шевченко усвідомлював власну роль в долі свого народу, він сподівався на достойне пошанування своєї творчої і громадської діяльності, про що свідчать рядки його поезії: „а слава – заповідь моя". Однак, навряд чи він думав, що стане поетом-пророком у тому розумінні, яке було поширеним донедавна (маємо на увазі фокусування уваги на ідеологічному й політичному підтекстах його поезії). На формування постаті Шевченка впливала також релігія і поетове ставлення до неї. І нарешті, Шевченко – художник. Він сам себе мислив малярем. Своє покликання вбачав у гравюрі. „Поширювати через гравюру славу славних мистців, поширювати в громадянстві смак і любов до доброго і прекрасного, це найчистіша, найугодніша молитва до Чоловіколюбця Бога й по змозі некорислива прислуга людству. Це мій єдиний, незмінний порив" [12, с. 93-94]. За славу Шевченка завжди боролися дві музи, сам Шевченко переживав внутрішній конфлікт між художником і поетом.

У цій статті ми поставили собі за мету показати особливості сприйняття творчості Тараса Шевченка його сучасниками, а також літературознавцями початку ХХ ст. Зокрема нас цікавить думка П. Куліша – молодшого Шевченкового сучасника, який в оцінці Шевченка виходив із засад культурно-історичної школи. У виборі представника нової модерної естетики ми зупинилися на постаті Миколи Євшана, представника нової генерації критиків, який послуговувався новими світоглядними засадами, – філософією життя і філософією інтуїтивізму. На основі рецепції Шевченкових текстів цими двома критиками спробуємо показати відмінності в естетичній самосвідомості доби реалізму і доби модернізму. П. Куліш пише про Т. Шевченка як про поета наскрізь народного. Слід розмежувати поняття народності, яке притаманне українській літературі ХІХ століття, і поняття народництва, на яке звернули увагу в ХХ столітті. Якщо останнє – це вираження в художній літературі зовнішніх ознак народу (народна традиція, пісня, костюм, побут, мова), то народність – це його внутрішні ознаки, це вияв духу народу. І, власне, П. Куліш народність Т. Шевченка вбачає у зображенні в його творах української давнини, історичної пам'яті, фольклорної стихії і світосприйняття українського люду. Шевченко увібрав у себе попередню народнопісенну традицію, народні образи, ритми, символи. Утім, часто важко відрізнити, чи твір є авторським, чи народним (звичайно, за умови, що ми не знаємо про Шевченкове авторство). Наприклад, ще на самому початку поетової творчості:

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину.

і в кінці:

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Близькість творчості поета до народної підкреслив М. Костомаров: „Поэзия Шевченко есть родная и законная дочь народной малорусской поэзии – поэзии песен, но, сохраняет свою отдельность от последней и самобытность" [6, с. 425]. А П. Куліш говорив, що „душа поезії нашої народної неписьменної сталась душею його музи" [9, с. 258]. Однак поетична стихія, яка жила в поетовій душі і штормовими хвилями з неї вихлюпувалася, не була однозначно оцінена П. Кулішем. Куліш вважав, що якби у Шевченкових віршах був не тільки щедрий талант, але й проста легка праця, його поетичний геній виявився б сильніше. Мовляв, у всій невпорядкованості поетової душі й поетичності його творів відчувається наскрізна щирість його натури. Він безпосередньо реагує на світ, а тому пише із запалом, нехтуючи традиціями і законами художньої творчості, його твори дуже емоційні, і це зближує поезію Шевченка із народною творчістю.

На певну невпорядкованість і безладність Шевченкових творів вказує і Микола Євшан, але, на відміну від Пантелеймона Куліша, сприймає це прихильно. На думку критика, у творчості Шевченка найглибшими і найкращими є ті моменти, які йдуть від душі, від щирого захоплення світом, від безпосереднього сприйняття життя і „подиву перед божественними творами природи". Дотримання правил і доктрин тільки зашкодили б поезії Шевченка, позбавили б її геніальної простоти.

Свого часу цікаві думки з приводу розрізнення справді геніальних і просто талановитих письменників запропонував Гавриїл Костельник. На його думку, геніальний поет не тільки нехтує законами версифікації, але також оминає і суспільні потреби своєї епохи. "Геній вільний у своїх почуваннях та думках; він міряє свої почування та думки о Абсолюта... Він не є рабом "духа часу", але творцем "нового духа" – нових ідей, нових становищ, нових відкрить" [5, с. 48]. Такі означення геніальності письменника цілком відповідають поетичній натурі Шевченка. Він творив свої шедеври більше серцем, аніж розумом, і тому зумів зберегти в собі щирість і природність, які, на думку Миколи Євшана, і стали джерелом Шевченкової естетики. „Його творчість досягає там найбільших висот, не старається виходити з природної своєї сфери, де лишається на становищі природи і подиву, де будить в собі огонь любові. Там відзивається найголосніша і божественна струна його поезії, струна покори і пошани перед тим всім, в чому творчий інстинкт відчуває іскру Божу та натхнення" [4, с. 92]. Природа, як явище, створене Господом, є для Шевченка божественною, це релігія, яка дає можливість з'єднатися з космосом і почуттями охопити всесвіт. Природа – це самий світ, саме життя, яке дуже свавільно і по-різному відбилося на долі поета і залежно від цього сам Шевченко ставився до нього теж по-різному.

Для обох критиків (Пантелеймона Куліша і Миколи Євшана) спільним є розуміння двостороннього зв'язку поета зі світом. П. Куліш, як і інші представники культурно-історичної школи, вважав, що одним із чинників, який впливав на створення літературного твору, був, поряд з „расою" і „середовищем", „момент". Т. Шевченко підхопив дух і настрій свого часу, взяв у народу його образи та ідеї, і вже у новому вигляді, позначеному власним розумінням, повернув їх народові. Шевченко спершу черпав ідейну і поетичну енергію у свого читача (народу), а потім читач упивався хмелем народності його поезій.

Микола Євшан також звернув увагу на взаємозв'язок Шевченка із природою і суспільством, під впливом яких формувався його світогляд як поета. На основі цього зв'язку Євшан поділяє творчість Кобзаря на чотири тематичні вузли. Перший – це пряме змалювання довкілля і цілковите відтворення дійсності. У процес писання поет зовсім не залучає фантазію, і тому в його віршах немає художньої поетичності у звичному розумінні цього поняття, немає метафоричності. Однак саме до цього типу поезій належать, на думку Євшана, найкращі, власне з художнього боку, поетичні твори Шевченка – „Наймичка" і „Садок вишневий коло хати". Справді, у цілковитій відсутності поетичних тропів і в звичайній простоті Шевченкового „Садка вишневого..." критики давно відзначили високу поетичну естетику і художню досконалість цього вірша. А в поемі більше переважає розлога оповідь, епіка, засобами яких Шевченко змальовує майже ідилічне життя героїв на хуторі:

Loading...

 
 

Цікаве