WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Постмодерна пропозиція і сучасна література - Реферат

Постмодерна пропозиція і сучасна література - Реферат

Випадає оцінити сучасну ситуацію з двох, цілком протилежних пунктів. Перший погляд репрезентуватиме стратегію літератури, її загальні, геополітичні орієнтації. Він відображатиме інтенції автора і, власне кажучи, тексту. Зате другий погляд на феномен утверджується зі зворотної перспективи, узасаднює опцію читача та його очікування від літературної продукції.

У першому випадку йтиметься насамперед про витворення властивого постмодерному мистецтву текстуального коду. Явище це доволі складне, багатокомпонентне, але спробуємо вказати принаймні його домінантну ознаку. Д. Фоккема вважає головним принципом постмодерністського тексту нонселекцію, тобто унеможливлення світоглядної цільності й парадигмальності, урівнення всього і вся, секуляризацію будь-яких вартостей [1, с. 51]. A priori такий код можливий у сучасній літературі, проте насправді він мусить бути зумовлений цілою низкою соціолінґвістичних, психолінґвістичних та соціокультурних аспектів. Виробленість та застосовність сучасної української мови, зокрема, її стилістичних засобів, у контексті постмодерної ігрової ситуації, бажає кращого. І це певною мірою пояснює, що творення постмодерного тексту поки що є справою одиниць, "перших хоробрих", до того ж, ліпше це вдається реалізувати на базі західноукраїнської культурної моделі, де підґрунтя іронічного перекодування мовлення сприятливіше, а сфера застосовності української мови є принаймні задовільною, на відміну від інших реґіонів держави.

Опиратися на універсальний код, що характеризує постмодерну культуру загалом, український письменник може лише частково. Натомість йому випадає попутно цей код розробляти та наповнювати новими значеннями, подібно до того, як шахтареві доводиться більше зусиль тратити на вичерпування пустої породи, ніж на добування власне вугілля. Така цілком закономірна інерція стилю зумовлює неспіввідносність та розрив культурної пропозиції автора, з одного боку, та комунікативних запитів читача, з іншого. Щоправда, це аж ніяк не знецінює письменницької праці, радше, навпаки, робить її важливішою, спонукає до більшої чутливості та субтельності.

Стан комунікативного розриву вразливіший зі зворотної перспективи, тобто з позиції читача. Тут прикро дається взнаки суперечливість соціокультурної дійсності, яка, навіть допускаючи постмодерну естетику, позбавляє її органічності. Семантичне поле того, що іронічно обігрується чи демаскується, в українській літературі істотно звужується. Навіть більше, можна зауважити, що це поле є наповнюваним настільки, наскільки відвойованими в сучасній суспільній практиці є такі важливі поняття, як плюралізм думки, множинність світоглядів або паралельність естетичних практик. Інакше кажучи, наскільки свідомість сучасної української людини позбавлена сталих, ієрархічно репрезентованих вартостей та готова перейнятися грою вигаданих автором художніх світів. Навіть елементарний погляд на речі не схиляє до оптимістичної відповіді на питання плюралістичності в нинішній Україні. "Постмодернізм вітає відпружену й легку культуру, що відповідає популярному смакові..."[15, с. 219], – зауважував М. Павлишин. Проте така культура, властиво, у нас поки що не має шансу вийти з далекого марґінесу. Узагалі, популярна культура, яка на Заході, як вважають, спровокувала мистецький постмодернізм, на відміну від модернізму, що орієнтувався переважно на елітарність і виняткову особистість, в Україні має ознаки передусім посттоталітарної, поєднуючи в собі в невластивий спосіб несумісні вартості та стилістику.

Якщо метою постмодерністичного письма є помноження культурних світів (адже кожен текст оцінюється як одиничний акт цього загальнооб'ємного процесу), то досягнення цього ефекту стає можливим тільки завдяки відкритості читача і його схильності прийняти таку множинність. Інакше гра втрачає сенс, принаймні, вона не може залишатися однобічною. Саме це мав на увазі Фоккема, коли давніше писав про неможливість постмодернізму в комуністичному світі. На переконання відомого теоретика сучасності, постмодерна парадигма може реалізуватися лише в обставинах суспільної свободи, це найперша і найнеобхідніша умова її розвитку. "Постмодерністичне звернення до уяви недоречне у світі Івана Денисовича або у Китайській Народній Республіці" [1, с. 64]. Наскільки сьогоденні реалії далекі від тоталітарної суспільної свідомості? Можна по-різному їх оцінювати, але – і при оптимістичній, і при песимістичній діаґностиці проблеми – доведеться визнати, що світ Солженіцинського Івана Денисовича є для нас не цілком забутою та зужитою моделлю культури.

Звідси логічно-нелогічний висновок: український письменник-постмодерніст має більше шансів бути почутим, коли писатиме не по-українському (на гірший випадок, по-російськи) і звертатиметься не до українського читача. Попри всі труднощі перекладу та незбіжності ментальних кодів, він може здобути визнання за кордоном, залишаючись на узбіччі "літпроцесу" у своїй країні. Зрештою, досвід інших "малих" європейських літератур ХХ століття має цілу низку прикладів чогось подібного (чехи Мілан Кундера та Богумил Грабал, румуни Мірча Еліаде, Еміль Чоран і под.). Та й видання текстів Юрія Андруховича, Іздрика, Олега Лишеги, Олександра Ірванця, Тараса Прохаська в перекладах польською, німецькою, російською, англійською мовами цей діагноз також підтверджують.

Цікаво, що у нас міцно защепилося стереотипне уявлення, ніби постмодернізм - то руйнування будь-яких традицій, зокрема естетичних, будь-яких критеріїв. Перебільшуючи вагу цього чинника, ми, здається, таки забуваємо, що постмодернізм уписався в історію передусім художніми здобутками стратегічної ваги, тобто конструктивною художньою практикою, а не деструктивними філософськими (чи будь-якими іншими, але таки з домінантою деструкції) настановами. Сьогодні про нього можна говорити вже як про історію, оцінюючи передусім сильні моменти, а не негативи. Забезпечивши рецепцію культурного чинника на рівні гри, постмодернізм засвідчив тяглість культурної традиції, а не її загальне заперечення, як нерідко можна почути.

В Україні постмодерна культурна модель поки що залишається тільки частково пропозицією без запиту. З одного боку, це можна пояснити об'єктивними чинниками суспільної ситуації, коли немає належних передумов для комунікаційного переситу і медіального надміру. З іншого, сама література в постколоніальний період розвитку, допускаючи постмодернізм як одну з естетичних стратегій, не сприймає його як домінанти, формує інші творчі пріоритети, виявляючи природну відпорність на чуже й неадаптоване.

Уважнішого і вникливішого відстеження потребують в контексті порушеної теми процеси антиколоніальної культурної свідомості, адже саме через здобування цієї якості наше сучасне письменство утверджує статус внутрішньої незалежності, першочергово важливий для перспективного розвитку. Вільна постмодерна гра виявляється обмеженою (або принаймні позбавлена своїх важливих функцій) в умовах загроженої національної культури. Однак ця загроженість, хоч як би ми старалися її іґнорувати та іронізувати з її приводу, щокроку дається взнаки. Вона ставить під сумнів можливість універсальної кореспонденції текстів та їх значень, необхідної підстави постмодерної літератури. Загрожена спільнота передусім виявляє тенденцію до розвитку всередині, а не назовні, їй, як правило, не вдається розвинути ефективних способів контакту із зовнішнім світом [4, с. 17], як стверджує Ева Томпсон.

Брак сучасних теоретичних дефініцій непрямо свідчить про брак постмодерної тожсамості в нашій літературі. Міра вироблення такої ідентичності найближчим часом буде умовою оцінки успішності постмодерного проекту в Україні. Очевидно, шляхи постмодерну на нашому національному ґрунті вестимуть до поєднання кількох естетичних стратегій, засвоєних і акумульованих у літературному письмі ХХ століття.

Література

  1. Fokkema D. W. Historia literatury, modernizm i postmodernizm. – Warszawa: Instytut kultury, 1994.

  2. Nycz R. Tekstowy świat. Poststrukturalizm a wiedza o literaturze. Wyd. II. – Krakw, 2000.

  3. Postmodernizm. Antologia przekładw. Wybrał, oprac. i przedmową opatrzył Ryszard Nycz. – Krakw: Wyd. Baran i Suszyński, 1997.

  4. Thompson M.E. Trubadurzy Imperium. Literatura rosyjska i kolonializm. Przekł. z ang., Krakw: Universitas, 2000.

  5. Андрухович Ю. Повернення літератури? // Плерома 3'98. Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. – Івано-Франківськ, 1998.

  6. Болєцький В. Лови на постмодерністів // 12 польських есеїв. Упор. Та наукова ред. Олі Гнатюк. – Київ: Критика, 2001.

  7. Бондар-Терещенко І. Літерний дім // Кур'єр Кривбасу. – 2002. – Травень (№ 150).

  8. Гундорова Т. Ностальгія та реванш: Український постмодернізм у лабіринтах національної ідентичності // Кур'єр Кривбасу. – 2001. – Листопад (№ 144).

  9. Гундорова Т. Постмодерністська фікція Андруховича з постколоніальним знаком питання // Сучасність. – 1993. – № 9. – С. 79-83.

  10. Єшкілєв В. Повернення деміургів // Плерома 3'98. Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. – Івано-Франківськ, 1998.

  11. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. – Москва: Интрада, 1998.

  12. Курицын В.Русский литературный постмодернизм. – Москва: ОГИ, 2000. – 288 с.

  13. Наливайко Д. Великій поезії сьогодні немає місця... // Література Плюс. – 2001.- Ч 4. – С. 6.

  14. Павлишин М. Герб меланхолії: поезія Ігоря Калинця // Канон та іконостас. – Київ: Час, 1997.

  15. Павлишин М. Українська культура з погляду постмодернізму // Канон та іконостас. – Київ: Час, 1997.

Loading...

 
 

Цікаве