WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Постмодерна пропозиція і сучасна література - Реферат

Постмодерна пропозиція і сучасна література - Реферат

Навіть наприкінці 1980-х років стан суспільства не можна було кваліфікувати як вільний, а відтак і звертання до самодостатнього читача-естета залишалося у цю пору не реальною, а риторичною перспективною літератури. Цей факт пояснює, зокрема, непослідовність аванґардного ламання канонів. Сенс бунту молодих реалізувався непослідовно. Бурлеск і балаган бубабістів були реакцією лише на офіційну літературу, нещадно дезавуюючи її стилістичні та світоглядно-ідеологічні кліше. Натомість пошуки і здобутки літературного "герметизму" 1970-1980-х років новочасний бурлеск просто не помічав, як, до речі, й досвід першого аванґарду 1920-х років (Михайля Семенка чи Ґео Шкурупія), укотре симулюючи ситуацію Вічного Революціонера. Ілюзорність такого бунту полягала, власне, у тому, що вся література замінялася її тоталітарним соцреалістичним складником, хай абсолютно домінуючим на той час, але все ж не єдиним, що був відомим, принаймні, інтелектуалам. Відтак руйнація канону відбувалася за спрощеною схемою, обмежуючись переважно впливом на рівні масової свідомості та епатажем її.

Коли 1980-і роки ще були часом структурованого радянського суспільства, у якому альтернативна література просто-таки не могла (бо об'єктивно не мала шансів) стати повноцінним дискурсом, то 1990-ті роки в розумінні суспільної ситуації виразно наближають Україну до загального стану світу, який зазвичай називають постмодерним або ще постіндустріальним. Щоправда, останнє окреслення виразно дисонує з реаліями, бо Україна не тільки не досягла рівня індустріальної пересиченості, а й зруйнувала той індустріальний потенціал, який мала в часи розвалу СРСР. Але не про те йдеться. Маємо на увазі, власне, внутрішній стан, самоусвідомлення людини в теперішній нашій державі, що певною мірою зближує її зі станом індивіда на Заході, – це стан тотальної втоми, розчарованості, непевності. У такому сенсі постмодерний світ має пряму дотичність до України, а для письменника відкривається перспектива осягнення та вираження постмодерного світогляду загального скепсису, гри, розчарованості та зневіреності.

Отут-то й починаються підступні денотації смислів, які заводять суперечки довкола постмодернізму в глухий кут – із тієї простої причини, що дефініція явища надто абстрактна й універсальна, а це, своєю чергою, дає змогу різним учасникам дискусії мати на увазі (як домінантні ознаки) різні смисли поняття постмодернізму. Так, Юрій Андрухович спочатку наводить типові характеристики постмодерністської літератури, а згодом іронізує із них, доводячи аспект дефініції до абсурдності: "Таким чином, про постмодернізм залишається сказати, що він агностичний, амбівалентний, американський, анемічно-немічний, антологічний, "безмежно відкритий глухий кут", безплідний, бі- (і більше) сексуальний, варіативний, вторинний, вульґаризаторський, гермафродитичний..." і т.д. [5, с. 15]. Сама дефініція, з огляду на її винятково суперечливі інтерпретації, перетворилася на об'єкт скептично-іронічного обігрування. Подібні апорії не раз спонукали учених до парадоксальних висновків. Скажімо, Ричард Рорті заявляв: нині ніхто не має туманного уявлення про те, що таке постмодернізм, і пропонував узагалі вилучити це поняття з наукового обігу.

Кажучи про постмодернізм, варто розмежувати принаймні кілька площин розуміння цього поняття. За Р. Ничем, потребують розрізнення головно три значеннєві сенси, в яких термін постмодернізм бував і нині буває найчастіше вживаним. Це

  1. назва постмодерної епохи (або її початку) в історії західної думки;

  2. слово на позначення нової постмодернізаційної (постіндустріальної) фази розвитку високорозвинених (лише або зокрема) суспільств Заходу;

  3. як найперше формулювання саме так названого – постмодерністичного – періоду змін у літературі й мистецтві (разом з їх теорією та супровідною щодо них критикою) [3, с. 9].

Звісно, ці різні смисли можуть поєднуватись, але відмінність між ними таки є досить істотною. Вона й провокує численні непорозуміння у різих публічних артикуляціях модусу постмодернізму. Якщо в названій вище тріаді визнати менш актуальним для нас друге розуміння (воно вузько означує західні цивілізації), то між першим і третім слід окреслити виразну неспіввідносність, яка може розвиватися до апорії. Ці два споріднені, та аж ніяк не ідентичні поняття, надалі називатимемо – задля ясності – різними словами: постмодерну як загального стану світу й людини в ньому, та постмодернізму як естетичної практики в мистецтві. Коли йдеться про діаґностику літератури як дискурсу і як культуротворчого потенціалу, поєднання таких двох смислів є небажаним, позаяк ускладнює розуміння. Кажучи про постмодерн, означуємо лише одну з важливих підстав постмодерної естетики, але це ще не є доказом постмодернізму в літературі. А проте сучасні автори нерідко використовують саме такий арґумент, вказуючи на умовну органічність українського постмодернізму. Юрій Андрухович пише: "Ми не можемо дефініювати того, всередині чого перебуваємо. Адже, на мій погляд, постмодернізм є не що інше, як певний стан, певна кондиція – передусім у культурі, хоч і не тільки в культурі" [5, с. 16]. Звідси автоматично й аксіоматично, a priori випливає, що наша література також перебуває у стані постмодернізму, а саме про це йдеться авторові. Однак звідки взялася певність, що ми вже перебуваємо всередині постмодерну? А навіть якби й так, то це аж ніяк не звільняє нас від обов'язку постійного запитування камо грядеши.

Варто зауважити, що застосована Жаном-Франсуа Ліотаром формула "постмодерністичної кондиції" сигніфікує низку ситуаційних зумовлень (суспільних, економічних, політичних, ментальних), притаманних сьогоднішній західній цивілізації [2, с. 163]. Переносячи її на український ґрунт, вдаємося до певного спрощення і розуміємо загальний Zeitgeist, триб життя і стан культури. Та при цьому зберігається дистанція чужорідності й відстороненості поняття щодо наших сучасних реалій. По-перше, можна посперечатися з Андруховичем щодо тези, що ми, українці, перебуваємо "всередині" постмодерну, якщо ми не тільки не переживаємо мультимедіального надміру, а й часто-густо слушно нарікаємо на брак і заблокованість інформації, зокрема україномовної та україносутньої (тобто на теми України, національної культури, її присутності у світі і т.д.). Та навіть якщо сприймемо цю тезу – перебування всередині постмодерну – як безневинний комплімент, застереження викличуть критерії українського постмодернізму. Якщо постмодернізм є станом і кондицією, то наскільки органічний цей стан у координатах нашого українського буття, яке завше (за законами соціуму, із причин об'єктивних, незалежно від індивідуальних поглядів чи кількості відвідань конкретним письменником країн Заходу) виглядає певною мірою загумінковим, винесеним ad margine сучасної світової культури як дискурсу, як процесу? Цілком зрозуміле і, зрештою, симпатичне прагнення Андруховича уявляти українську літературу у глобальному контексті, наголошуючи на її, сказати б, мимовільній постмодерності, і в такий спосіб чинити своєрідне заклинання. Принаймні, у згаданій вище статті-передмові арґументи та приклади майже винятково взято зі світової літератури (Павич, Еко, Шекспір, Свіфт та ін.). А де ж тоді постмодерна література в Україні? До речі, подібної арґументації про ментальнісні засади постмодерного світогляду в російському національному характері вживають наші сусіди-росіяни: виходить такий собі одвічний постмодернізм чи, майже за У. Еко, суцільне Середньовіччя.

Прагнення будь-що "вписати" власну національну традицію в постмодернізм, яке все дужче виявляється у нас і є характерним для постколоніальних культур, веде до більш чи менш коректних спекуляцій на дефінітивних якостях цієї ґлобальної категорії, зокрема значеннєвих конотаціях. Звідси й дещо кумедне "полювання на постмодерністів"(В. Болецький) [6, с. 225-227], коли в різний спосіб доводиться причетність до постмодерністичного канону письменників, у творчості яких є бодай окремі риси, співзвучні відомим дефініціям. Утім, ця операція не тільки кумедна, а передусім цікава: вона засвідчує намацування властивих координат історії літератури з огляду на стан активної інтеґрації в загальноцивілізаційному культурному просторі.

Оцінки сучасної літературної ситуації так чи інакше перетинаються зі ствердженням постмодернізму. Щоправда, шкала виміру тут досить широка – від заперечення постмодернізму як перейденого і декадентського етапу до такого ж категоричного його заперечення як поки що недосяжної стадії розвитку. Так, дві виразно відмінні позиції оприявнюють автори відомої "Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури". Володимир Єшкілєв будує програмну тезу про літературу деміургів саме на ствердженні вичерпаності постмодернізму [10, с. 5 – 8]; поняття занепаду присутнє також у відповідній словниковій статті його авторства [10, с. 94]. Зате Юрій Андрухович, навпаки, доводить творчу продуктивність постмодерної естетики в літературі, непрямо вказуючи на неуникненність цього досвіду для вітчизняної практики творення та рецепції художніх текстів [5, с. 5 – 20]. Кількома роками раніше оприлюднив свій діагноз ситуації Марко Павлишин: творчість Ігоря Калинця він називає передмодерною [14, с. 271 – 272], а загалом убачає в сучасній літературі радше ознаки постколоніального, ніж постмодерного дискурсу [15, с. 215]. Дмитро Наливайко вважає український постмодернізм наслідувальним, позаяк наша література оминула у розвитку модернізм [13, с. 6]. Такі й подібні оцінки симптоматичні для сучасного літературознавства, вони базуються на тих перехресних координатах, які ми визначили на початку цієї розвідки (сучасне / минуле, Україна / світ, література / медіальна культура, національна література / реґіональна творчість, українська тожсамість / постімперська спільнота). Ані озираючись на минуле, ані порівнюючи себе зі світом, не зможемо безумовно ствердити національної формули постмодернізму. Натомість дистанціювання постмодерністичного канону дає добре підґрунтя для визначення сучасного стану речей не в сенсі констатації безнадійної марґінальності, а в розумінні процесу, в якому взаємодіють різні чинники.

Loading...

 
 

Цікаве