WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Постмодерна пропозиція і сучасна література - Реферат

Постмодерна пропозиція і сучасна література - Реферат

Реферат на тему:

Постмодерна пропозиція і сучасна література

Пошук літературою власної ідентичності – процес знаковий і постійний. Він зазнає пожвавлень та спалахів у моменти, коли система естетичних вартостей улягає радикальному переосмисленню або ж, навпаки, втрачає гостру актуальність, якщо є недавно вироблений канон і досконалі тексти, котрі той канон стверджують та упривілейовують. У нинішній ситуації переживаємо радше перший сценарій. Дискусія про новий статус і нову якість української літератури, почата ще півтора десятиліття тому, не вичерпана й не закінчена, а раз у раз спалахує з новою силою. Одні охоче провокують її розвиток, інші вказують (і не без слушності) на повторюваність арґументів. Треті виступають репрезентаторами унікального своїм консерватизмом та живучістю українського опортунізму і закликають припинити усякі навкололітературні суперечки, позаяк вони відволікають письменника від головного – писання текстів. За їхньою логікою, писання самовартісне, а вже в тракті цієї роботи коли-небудь прийде розуміння, що, як і для чого пишеться. Та як би ми не хотіли, самосвідомість літератури не може обмежитися практичним рівнем, а вимагає теоретичної абстракції та побудови певних інтелектуальних концепцій. Особливо якщо оцінювати літературу як інституцію, чого, між іншим, вимагає шкільна та університетська гуманітарна освіта. Защеплення певних загальних критеріїв культурно-мистецького життя ХХ століття дає змогу на прикладі творчості наших днів безпосередньо поміркувати над питанням камо грядеши.

Ключовими категоріями, в яких осмислює себе сучасна літературна свідомість, є, звичайно, постмодернізм та модернізм. Саме між цими двома глобальними поняттями відбувається пошук самоідентичності сучасної літератури. При цьому означується кілька важливих аспектів, які водночас служать основними пунктами віднесення:

а) ставлення літератури до її минулого, до традиції, зокрема визнання чи невизнання національного досвіду модернізму, покликуваність на нього в нинішній ситуації;

б) реляції з європейським та світовим письменством, співвіднесення естетичних набутків та класифікаційних матриць;

в) самооцінка в медіально-культурному контексті сучасності, можливість сприймати та задовольняти його запити, які багато в чому визначають роль літератури як суспільної інституції, її престижність та популярність;

г) дефініції та тлі посттоталітарного соціуму та проекції різних субматриць на зразок східноєвропейської, пострадянської, слов'янської ідентичностей.

На перехресті дискусії опиняються найчастіше темпорально-оцінні чинники, що віддзеркалюють ситуації минулого і сучасного та, що не менш важливо, дають підстави для прогнозування майбутнього української національної культури. Пафос запитування у традиції зводиться, грубо кажучи, до низки принципових дилем: чи була витворена протягом ХХ століття модерна українська культура, чи існує вона сьогодні та наскільки вагомою виявляється у процесі творення нових текстів, наскільки її досвід є національним і космополітичним, наскільки можлива інтеґрація у світовий процес тощо? З іншого боку, не можна іґнорувати численних катаклізмів українського культуротворення, які не тільки сповільнили модерні аспірації української еліти, а й заморозили їх, інфантилізували, викликали своєрідну амнезію й потребу щоразу (після чергової хвилі репресій, чисток, нагінок, заборон) повертатися на круги своя, представляючи таке повернення як абсолютне відкриття. У цьому аспекті, до речі, український аванґард немалою мірою профанізував свою революційну (в естетичному сенсі поняття) функцію, паразитуючи на неможливості свободи слова й безальтернативності мистецьких стилів.

Західний постмодернізм, вситуований у наші реалії буття й культури, мусить зазнати чергової деконструкції. Два рівні "постмодерної кондиції", які маємо на Заході та в Україні, настільки вражаюче відмінні, що важко говорити про спільність естетичної парадигми. Це аж ніяк не привід до визнання власної ущербності та меншовартості, радше – привід для рефлексій над геополітично-цивілізаційною і національно-естетичною своєрідністю української літературної моделі та перспективою її вписування у сучасні контексти.

Поширена думка, ніби український постмодернізм зароджується у 1980-х роках, а в 1990-х активно розвивається. Її висловлювала й обґрунтовувала Т. Гундорова [8, с. 9], приймали й інші критики. З опції східнослов'янського простору взагалі важко оцінювати цей стан об'єктивно. Росіяни, скажімо, вже не раз проголошували і ґлорифікували свій постмодернізм, не зупиняючись перед цілком очевидними суперечностями і недоречностями, прикладом чого може бути контроверсійна монографія В. Куріцина [12]. З огляду на сучасну кон'юнктуру визнання постмодерністичної якості літератури виглядає не скрупульозною діаґностикою, а оцінним критерієм. Однак реальність важко підігнати під схеми й заготовки: ані постмодерний тип культури, ані мультимедіальна рецепція у нас досі не стали явищами загальнопоширеними, аби заявляти про перемогу постмодернізму на уламках недавньо зруйнованої домодерної імперії.

З одного боку, стає наявною і неуникною загальна криза офіційної літератури, яка цілком спрофанована у своїх суспільно-дидактичних функціях, що за минулих часів вважалися основним мотивом письменства як ідеологічної інституції та культурної практики. Стан кризи виявляє ситуацію естетичного розламу, яка актуалізує бунт проти модерністичної естетики, народження нового аванґарду. Власне, на цьому тлі з'явилися та здобули популярність творці іронічно-бурлескної літератури Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак (Бу-Ба-Бу), а згодом також інші гурти (Пропала грамота, Лу-Го-Сад). Але аванґардизація літератури, характерна для зламу 1980-1990-х років, невдовзі втратила актуальність. Чи варто це явище вважати постмодернізмом, чи йдеться, властиво, про остаточний розклад модерної моделі літературної творчості? Відповідаючи на це питання, варто б уважніше придивитися до суті "бунту" (проти кого й чого він спрямований та які цінності береться утверджувати замість зужитих).

Доба постмодернізму на Заході настає тоді, коли відчувається вичерпаність модернізму як творчого світогляду. Це були 1950-1960-ті роки – час стрімкого розвитку західної цивілізації, зокрема накопичення матеріальних благ. У зміні естетичних парадигм важко досягти однозначної оцінки. Зрештою, одні західні дослідники тримаються версії, що постмодернізм є антимодернізмом, інші не менш переконливо сприймають творчу практику постмодернізму як безпосередній розвиток модерної традиції. У кожному разі, мусимо визнати, що постмодернізм багато використав із попереднього естетичного досвіду, отже, він був би просто неможливим без розвиненої модерної свідомості, на ґрунті якої виріс (байдуже, як кваліфікуємо його інтенції – продовженням чи запереченням модернізму). Натомість він стає явищем ориґінальним власне завдяки впливові інших обставин: життя та побут людини другої половини ХХ ст. привносять у мистецтво органічність еклектики, загальнопоєднуваності, коли вже неможливо відділити мистецтво від немистецтва, елітарність від поп-арту, авторський стиль новели або верлібру від стилю газетного репортажу чи рекламного ролика. Саме цивілізаційні засади спонукають постмодерну творчість до увиразнення та теоретичного рафінування, і тут найрішучіше свою справу зробили масові медіа та комп'ютеризація. Так нові реалії життя узасаднили естетичну можливість постмодернізму в літературі та мистецтві. Через те варто визнати рацію Ю. Габермасові та консервативним критикам, що постмодернізм є не стільки проблемою стилю, як проблемою політики й культури взагалі [2, с. 496].

Українська цивілізація останніх півтора десятиліття, звичайно, також істотно змінилася. Не улягає сумніву, що в цьому її розвитку створювалися певні сприятливі умови для розвитку постмодерної естетики, співзвучні з тими процесами, які розгорталися раніше на Заході. Проте постмодерний світогляд сьогодні в Україні навряд чи можна визнати домінуючим. Адже постмодерністський погляд на світ характеризується, як пише Д. Фоккема, переконанням, що будь-яка спроба сконструювати модель світу не має сенсу; постмодерністи вважають неможливими і безсенсовними спроби установити будь-який ієрархічний порядок або якісь системи пріоритетів у житті [11, с. 159]. Неважко здогадатися, що така світоглядна настанова стає можливою у сприятливих суспільно-цивілізаційних умовах, у рамках спільноти достатку та пересиченості, в якій суперечності не переростають рівня приватного життя і не викликають загальної загроженості. Щось подібне абсолютно неможливе в нинішній Україні, державі із перехідним типом економіки, співіснуванням та співпоборенням цінностей громадянського й посттоталітарного суспільства. Зрештою, особа-індивід у наших умовах не може звільнитися від постійного почуття екзистенційної загроженості, а держава не виконує функції охорони її прав або виконує її формально. Словом, соціально-культурний ландшафт для українського постмодернізму виглядатиме зовсім іншими декораціями, таким собі лубком супроти західних постмодерних стандартів.

Звідси й очевидна нерівність та суперечливість історії нашого постмодернізму. Якщо візьмемо за вихідний пункт його розвитку занепад комунізму та стихійно-анархічне становлення альтернативності творчих практик, то початкову фазу, справді, треба буде окреслити кінцем 1980-х та початком 1990-х років. Варто зауважити, що окремі елементи постмодерного експерименту простежуються у літературі також із 1960-х років, проте вони залишаються тільки атавістичними спробами, які не змогли розвинутися у межове (що означило б грань епох) культурне явище. Доречно в цьому зв'язку навести жартівливе визначення критика І. Бондаря-Терещенка, котрий пародіює ознаки західного постмодерну, віднаходячи її позверхньо-примітивні відповідники в історичних обставинах українського суспільства минулого. "У нас постмодернізм з'явився 14 жовтня 1964 року, коли від керівництва країною був відсторонений блискучий модерніст Микита Хрущов. Кукурудза і космос, хемізація і синтетична зимова шапка – усе це виразні модерністські ознаки, і Хрущов, між іншим, цілком даремно називав "підарасами" близьких йому по духу модерністів від мистецтва. Адже гомосексуальність та андрогінізм притаманні якраз постмодерністській парадигмі: не дурно ж наступний з черги генсек Брежнєв так полюбляв цілуватися з лідерами соціялістичних країн" [7, с. 156].

Loading...

 
 

Цікаве