WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Інтерпретації особи автора в художній творчості (“Зів’яле листя” І.Франка) - Реферат

Інтерпретації особи автора в художній творчості (“Зів’яле листя” І.Франка) - Реферат

Реферат на тему:

Інтерпретації особи автора в художній творчості ("Зів'яле листя" І.Франка)

Автор – поняття автентичності того, хто написав твір, має, крім того, кілька значень: юридичне, історичне (суспільно-політичне, отже й соціальне), філософське, морально-етичне, ідеологічне, естетичне та ін. У літературознавстві, певна річ, найбільшу увагу з названих аспектів поняття "автор" привертає естетичний, хоча інші теж не залишаються зовсім поза увагою дослідників. У найновіших літературознавчих довідниках, наприклад, у "Літературознавчому словнику-довіднику" так визначено категорію "автор": "Митець, котрий реалізувався у літературному чи будь-якому іншому художньому творі" [8; c.14]. Ідентичним є вияснення терміну в "Азбуковнику" Б.Романенчука: "Людина, що створила щось чи написала якийсь твір", і, як приклади, називаються "Гайдамаки" Т.Шевченка, "Зів'яле листя" І.Франка, "Історія України-Руси" М.Грушевського [1; c.27–28]. УЛЕ подає тлумачення латинського слова "[au(c)tor – засновник, творець, письменник] – особа, що написала даний твір" [9; c.22]. Найширше обговорюється цей термін у КЛЭ; в перекладі названого латинського слова вказано: "(виновник, учредитель, основатель, податель мнения или совета, сочинитель), авторство – термины, выражающие специфические отношения к письменному тексту как "собственному, лично сотворенному" самим творцом" [7; c.28]. Таким чином, автор — творець тексту — за цими визначеннями є автентичним. Це значить, що на підставі визначення терміна можна беззастережно переносити авторське "я" в літературознавчій інтерпретації художнього тексту в площину тих об'єктно-суб'єктних співвідношень, які виникають під час читання і сприймання. До речі, складники цієї пари як умови функціонування художнього твору не тотожні: адже можна читати твір і, як не парадоксально, не сприймати його. Сприймання – це розуміння і – не тільки, бо концепції автора, тенденції твору можна не поділяти.

На основі різночитання, як засвідчує практика інтерпретації художнього тексту, трапляються довільні перенесення, тобто ототожнення особи автора або з протагоністом (героєм – антигероєм, ліричним героєм чи т. зв. "ліричним Я"), або з певними ситуаціями, "історіями", проблемами, темами твору на всю його "тональність", художню тенденцію тощо. У таких випадках, з відповідним теоретичним маніпулюванням, виникає натяк на те, що, скажімо, тема насильства у творах Т.Шевченка має якийсь не зафіксований біографами поета факт насильства чи то в дитинстві, чи в інший період його життя [див.: 5; с.33–37]. Г.Грабович, наприклад, аналізуючи проблему сексуального інцесту у творчості Т.Шевченка, як висновок стверджує, що "жертвою тепер виступає не одна з багатьох спокушених (чи зґвалтованих) і покинутих жінок у Шевченка, а автобіографічно (хай і символічно) зображена особа самого поета(курсив наш. – Л.С.)" [5; c.37]. Застереження дослідника про символічність щодо особи поета вже нічого не дає, оскільки тема зґвалтування переноситься на особу автора.

Довільність інтерпретації Г.Грабовича, нехай і обставлена відповідними теоретичними положеннями, грішить тенденційністю, що випливає з теоретичних, наперед заданих схем. Щось подібне бачимо в інтерпретації С.Павличко стосунків Лесі Українки та Ольги Кобилянської, з натяками про нетрадиційні відносини жінок*, хоча листування між письменницями, аналіз творчих і особистих контактів могли привести до подібних висновків хіба що на підставі викривленого їх сприймання.

Отож проблема інтерпретації автора (творця), тобто того, хто є, як його називає Г.-Ґ.Ґадамер, "первопричиною твору" [6; c.110], вимагає, як видно з наведеного неґативного досвіду, великої обережності, аби не впасти в розставлені пастки, з одного боку, як це не парадоксально, самою ж теорією, а з іншого – тим же автором, творцем тексту, тлумачення якого, на думку одного з теоретиків герменевтики Ф.Шляйєрмахера, полягає передовсім в уникненні непорозуміння, що й дало підставу Г.-Ґ.Ґадамеру назвати це відкриттям, бо "відтепер труднощі розуміння й непорозуміння розцінювалися не як несподівані, а вже як інтегральні моменти, що автоматично треба виключити" [6; c.175], і тепер "розумінню підлягає вже не тільки дослівний текст з його об'єктивним змістом, але також індивідуальність того, хто промовляє або пише" [6; c.176]. Отже, крім філології, в процес інтерпретації включається психологія (у цьому випадку розуміння автора, його особистості). З повною підставою Г.-Ґ.Ґадамер пише, що "це насамперед психологічна інтерпретація. Вона постає [...] як самозаглиблення в цілісну конституцію автора, коли треба осягнути "внутрішнє поставання" структури даного твору, це відновлення творчого акту" [6; c.177]. Рація в тому, що заглиблення у творчий процес, справді, неможливе без психології, тобто пізнання внутрішнього світу самого автора. Але М.Бахтін теж має рацію, коли відзначає, що все те, що поза текстом, може бути матеріалом лише для здогадів дослідника [3; c.9], хоча це твердження не позбавлене також релятивізму. Адже все, що стосується творчого процесу (отже, й "хід" задуму автора і його, сказати б, співпереживання разом з його тою чи іншою мірою дистанційованим героєм), поза всяким сумнівом, становить для дослідника відповідну цікавість.

Таким чином, маємо кілька взаємозв'язаних аспектів інтерпретації: розуміння (як логічно-мислений процес) цілості тексту і його фрагментів (останнє важливе, оскільки в художньому творі фрагмент є органічною часткою цілості), що виводить дослідника на теорію літератури (філологія) і, нарешті, психологія, що стосується як автора, так і його твору (психологізм як явище, "тенденція", напрям групи творів або всієї літератури певного історичного періоду тощо, а також психологія творчості, психологічний аспект виникнення задуму і його реалізації, тобто творчий процес). Однак визначаючи ці аспекти інтерпретації, ніяк не можна оминути ще одного — рецептивного, без якого немислимий, з одного боку, тлумачний процес, а з іншого – творчий, що, як відомо, є відкритою системою "предмет (дійсність) – автор – художній твір – читач (реципієнт)". Таким чином, в інтерпретацію включаються певні постулати рецептивної естетики.

Отже, в комплексному баченні інтерпретації захована й багатоаспектність аналізу, але це, певна річ, не значить, що всі аспекти рівнозначні для даної інтерпретації, оскільки її конкретна мета може стосуватися тільки якогось одного або кількох аспектів.

У цій статті розглядаються поняття взаємозв'язані, хоч і не тотожні: автор – ліричний герой – автентичність події – художній твір. Складники цієї системи вимагають погляду на них як не на окремі, може, й розрізнені компоненти творчого процесу, а як на "елемент", без якого немислима цілість.

Отож особа автора. Любовна драма, яку пережив автор, достатньо висвітлена в науковій та науково-популярній літературі*. Документальну основу багатьох віршів "Зв'ялого листя" розкриває М.Мороз, зокрема тих, що присвячені Целіні Зиґмунтовській**. Опублікований недавно знайдений "Щоденник" Супруна як прототипу "Зів'ялого листя", хоча взагалі є слабким твором, наводить на думку, що він послужив авторові своєрідною "підказкою" композиції ліричної драми, її "сюжету", певних мотивів віршів і т.ін., на що вказують автори публікації І.Денисюк і В.Корнійчук***. І все ж, не слід переоцінювати цього "документалізму", бо, по-перше, ліричний герой драми, поза всяким сумнівом, і психологічно, і мисленням глибший і ширший від "героя" щоденника, і, по-друге, над усім цим "матеріалом" панує автор, воля якого творити той чи інший хід почуття і думки свого героя. І щоденник, і власні любовні почуття автора були "матеріалом" для художнього твору, який, звісно не повторив нікого і нічого.

У науковій літературі, на жаль, майже не інтерпретується внутрішня, психологічна основа цієї драми. Та й не в тім річ, що вона не привернула уваги дослідників, а в тім, що власне психологічні аспекти пережитого автором, здається, дають добру основу для розгляду саме психології ліричного "я" (ліричного героя), від імені якого ведеться розповідь або, точніше, який у ліричній драмі виступає її головним феноменом. Саме він, а не та, до якої звернені всі його передані в надзвичайно емоційній напрузі помисли і почуття; ліричний герой, власне, "рухає" усе, умовно кажучи, драматичне дійство. Це й зрозуміло: драма відбувається в серці героя, душа переповнена драматичними колізіями, які він переживає; образ коханої постає з вираження його почуттів, роздумів, "переживання".

У контексті розмови про психологічну "фактуру" художнього твору, очевидно, не слід скидати з рахунку думку З.Фройда (у стислому викладі Л.Виготського) про те, що "художній твір для самого поета є прямим засобом задовольнити незадоволені і нездійснені бажання, які в дійсному житті не були зреалізовані" [4; c.72]. На цій основі якісь нові висновки щодо аналізованого твору, очевидно, не поглибили б його розуміння, хоч, можливо, увиразнили б психологію автора і його героя в момент внутрішньої драми.

Важливість зрозуміння не тільки взаємозв'язку авторського переживання і його художнього вираження, а й того, що поза засягом "публіки", що відбувалося в душі автора, – наводить на думку сама ж літературознавча діяльність І.Франка. Так, у статті про Лесю Українку він, нехай мимохідь, але зауважив, як відомо, про "слабосилість" дівчини. Тут особа автора стала поштовхом і особливим "ґрунтом" до розуміння поетичного дару авторки, змісту її поезій.

Подібні поєднання особи автора, особливостей його внутрішнього, духовного стану з творчістю стали цікавим предметом дослідження у статтях Франка про І.Вишенського, Гр.Сковороду та ін.; з цього погляду особливо цікаві його статті, присвячені Т.Шевченкові. Вершиною майстерного проникнення у творчий процес є знаменитий трактат І.Франка "Із секретів поетичної творчості".

М.Бахтін, розглядаючи співвідношення автора і героя, говорить про "творчо принципове бачення героя" [3; c.8]. Це бачення, зокрема, автора "Зів'ялого листя" навіть не затемнене його містифікацією у передмові до другого видання книжки (власне, книжки, а не збірки). Отже, особа автора відсторонена від героя, і дистанція між ними приблизно така ж, як між любовними переживаннями поета і драмою ліричного героя. Співвідношення автор – герой тут, по-перше, не говорить про їх тотожність і, по-друге, лише натякає про подібність. Звичайно, всі ці обставини не мають ніякого значення в естетичному сенсі поезій книжки, яку читач сприймає як "літературу", отже, вигадку. Рецептивна естетика з цієї вихідної точки говоритиме про вплив ліричної драми на реципієнта, про те враження, яке вона викликає в читача. Зрештою, і не тільки про це, але то вже поза проблемою статті.

Loading...

 
 

Цікаве