WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Цикл “Веснянки” І.Франка: жанр і композиція творів) - Реферат

Цикл “Веснянки” І.Франка: жанр і композиція творів) - Реферат

Діти гуртами на задавку мруть,

Сіна нема й стебельця в оборогах,

Гине худібка, по долах розлогих

Води ревуть [1; т.1; с.31–32].

Хід авторського асоціативного мислення такий же, як і в попередньо розглянутій поезії: узагальнення, створене метафорою-метонімією ("Стогін іде по селищах убогих"), переходить в ланцюг конкретних фактів, заряджених розпукою. Але й це ще не кульмінація. Суб'єкт мовлення прагне передати психологічний стан самих страдників: в останній строфі звучить думка селян з приводу лиха:

"Згинем, – люд шепче. – Таж горе не сме

Звикло ходить. Або пошесть прийде,

Або – не дай Боже – Польща настане" [1; т.1; с.32].

Прямою мовою досягається вражаюча естетична дійовість: самі постраждалі усвідомлюють свою приреченість. Але суб'єкт мовлення не обмежується лишень констатацією безвихіддя, він додає свою емоційну репліку: "От як сей рік зустрічають селяни, / Весно, тебе".

Ця заключна фраза виконує композиційно інтегральну роль, нею досягається структурна завершеність поезії, оскільки вона й починається зверненням до весни.

Ліричний герой Франкових веснянок емоційно реагує й на щоденні біди селян, як, наприкад, у дев'ятому вірші "Ще щебече у садочку соловей". Це зразок повістувальної лірики. Особливістю композиції є те, що розповідач подає життя сільських дівчат у двох часових вимірах: як було і як є тепер. перше й друге конкретизується. В минулому весною "співом все село гуло", а "На вишеньці висвистує соловій". А нині дівчата:

... з роботи перемучені спішать,

Руки й ноги, мов відрубані, болять,

Не до жартів їм, сердешним, та пісень,

Лиш спочити б, наробившися весь день! [1; т.1; с.32]

Лірична свідомість розчиняється в самому об'єкті зображення. Неприродність, негуманність соціальних обставин, у яких живуть дівчата, оцінюється ще й з погляду солов'я:

Важко якось соловію щебетать,

Важко весну, хоч як красну, зустрічать,

Голосить природи радість на весь мір,

Наче людському нещастю на докір.

А ще жаль йому й супірниць, що їх спів

По селу враз з його свистом гомонів [1; т.1; с.32].

І розповідач і соловей – це різні естетичні форми вираження авторського вболівання за долю тих, хто є окрасою народу, його майбуття. Ця стурбованість підсилюється у фіналі ще одним фактом:

Що то жде їх?.. Шлюб з нелюбом, рій дітий,

Та в'їдливая свекруха й муж лихий [1; т.1; с.31].

Несподіваний перехід від соціального до побутового аспекту зображення життя й особливо зміна повістування на діалогічну форму створюють враження емоційного вибуху проти всього нелюдського, що вбиває природний потяг жінки до краси, до гармонії, перетворює її в жертву суцільного насильства.

Крім колективного образу інтелігентів-сіячів, І.Франко у циклі "Веснянки" малює духовні, моральні портрети окремих учасників "великого бою", у різних життєвих обставинах. У п'ятій поезії накреслюється ідеальний образ народолюбця, до рівня якого хоче піднятися сам автор. За формою втілення задуму вірш "Земле моя, всеплодющая мати" – це діалогізована медитація, апострофа тут – це не лише засіб викладу емоційних думок високої напруги. Уявний співрозмовник – земля – стає образом-символом батьківщини, народу, що інтерпретується автором як головне джерело снаги і відповідальності для свідомого патріота. Висхідна градація, що лежить в основі всього вірша, карбований ритм, утворюваний чотирьохстопним дактилем в трьох рядках та усіченим четвертим рядком з риторичним вигуком, – передають надзвичайно високу інтенсивність інтелектуально-духовного життя ліричного героя. Він – максималіст. І хоча образи ворогів народу, а, значить, і його самого, виписані абстрактно – "неправда", "пута", "кривда", – ліричний герой постає яскравою особистістю. Він хоче бути непохитним і нездоланним у бою, високогуманним, сповненим "чистої любові" до людей. Як митець, суб'єкт мовлення прагне володіти вогненним словом, щоб ним "душі стрясать", "правді служити", "неправду палити", а своїм світлим ідеалом "в серце кривди влучать".

Пуантом твору є остання просьба ліричного героя до землі-матері:

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать! [1; т.1; с.28].

Кінцівка збагачує твір філософським мотивом, концентруючи увагу на сенсі людського життя. Завдяки обраній композиції, яскравому образному слову автор уник голої публіцистичності, декларативності в зображенні свого ідеалу громадянина.

У вірші "Земле, моя всеплодющая мати" немає образу весни ні з прямим, ні з переносним значенням, але твір органічно вписується в цикл, оскільки його герой – це один із тих сіячів-народолюбців, що наближають весну в суспільстві. А народ тут – не лише рілля, терен діяльності патріотів, а й джерело сил, духовної снаги.

Про високу мораль і духовність інтелігента І. Франко веде мову й у вірші-посланні "Не забудь, не забудь". Композиційно твір складається з двох частин, кожна з яких має свою будову, що відповідає плину емоційних думок адресанта. Першу частину послання утворюють три катрени і після них семирядкова строфа. Зміст зводиться до поради молодим сучасникам зберегти на все життя "чисті пориви" юності, щоб на подальших життєвих шляхах, "в самоті і глуші" уникнути мозолів, які ймовірно "наростуть на руках і душі". Ця доля, як розмірковує автор послання, обмине цільну людину. В семирядковій строфі накреслюється її образ:

Лиш хто любить, терпить,

В кім кров живо кипить,

В кім надія ще лік,

Кого бій ще манить,

Людське горе смутить,

А добро веселить, –

Той цілий чоловік [1; т.1; с.29].

Цим духовним портретом могла б закінчитися поезія. Але адресант хоче розширити коло співрозмовників, на яких можна вплинути. Друга частина твору починається з інтонаційного спаду. Адресант звертається до тих, кому не під силу все життя бути "чоловіком цілим", – та радить: "Будь хоч хвилечку ним", хоча б у юності. І пояснює, яке це може мати значення для людини, що "з великих доріг / Любві, бою за всіх" зійде на манівці або в неї "Зсушить серце жура, / Сколять ноги терни". Після цього інтонація послання набирає нових емоційних відтінків, піднесення:

О, тоді май життя

Вдячно ти спом'яни!

О, тоді ясні сни

Оживлять твою путь... [1; т.1; с.29–30]

Сонячний ідеал юності може знову надати глибшого сенсу людському життю, – переконує поет. Послання має обрамлення, воно закінчується тією ж настановою, якою починалося: "Юних днів, днів весни / Не забудь, не забудь!"

Образ весни, "юних днів", у цьому творі набирає нового змісту; це не лише молодість, а й символ повноцінного життя з громадянськими обов'язками і плідною працею.

Психологічний портрет конкретного "цілого чоловіка" зображено й у восьмій поезії "Лице небесне прояснилось". Ліричний герой твору – сам автор. Це підказують дата написання (29 березня 1880 року) і ситуація: суб'єкт мовлення – в'язень. І, як не дивно, збудником ліричного настрою стає зовнішній предметний світ, шматочок неба, який видно через вікно камери. В'язень милується небесним краєвидом, олюднює побачене, помічає зміни, емоційно реагує на них. Чисте від хмар небо, освітлене сонцем, – "блиском розкоші займилось", тому і породжує надію. В ліричного героя, як зізнається він, "в тюрмі аж серце мліє". Коли ж на "безмірному просторі" з'явилась "маленька хмарка", настрій змінюється, бо

Щось в ній мутиться і трепече,

Немов у серце молодече

Ввірветься думка сумовита,

Тривоги хмаркою вповита [1; т.1; с.30].

Це, звичайно, смуток самого ліричного героя. Далі мінор переходить у світліший стан, коли "промінь сонця гнеть зцілує / З лиця небес хмаринку тую". Але радість нетривка, пильне око в'язня помічає:

Лиш на рісницях золотистих

Дві-три краплиночки зависли [1; т.1; с.30].

Така мінливість настроїв, небурхливий прояв їх дає право віднести поезію до жанру елегії. Але кінцівка твору випадає з цієї тональності. Асоціативне мислення спостерігача переводить побачене в соціальний аспект:

О небо, кришталеве море,

Що защеміло в серці твоїм

В тій хвилі? Чи землі дрібної

Велике непроглядне горе?.. [1; т.1; с.30].

Елегійний плин думок несподівано змінився на гостро-драматичну інтонацію, викликану соціальним змістом тої проблеми, що її постійно тримає в собі свідомість і почуттєва сфера в'язня. Таке поетове порушення "чистоти" жанру органічне, воно дозволяє висвітлити глибинну сутність ліричного героя, який завжди залишається самим собою, страдником за знедоленими.

У такий же спосіб розгортається ліричний сюжет в одинадцятій автобіографічній поезії. Внутрішнє життя суб'єкта мовлення постає як процес самообсервації. Досягається це за допомогою апострофи та висхідної градації. У двох катренах повністю і двох рядках третьої (останньої) строфи ліричний герой веде перелік своїх бажань: "Радісним співом вітати" весну, втонути в її красі, "забути себе", перетворитися в яструба, щоб "плавать в блакиті", в траву ніжну, у хвилю і навіть в музику, щоб "гратись в вечірнім теплі". І після цих нібито радісних чи просто примхливих прагнень несподіваний намір:

Вмерти, з життя розплистися на волю,

В рідній землиці спочити від сліз... [1; т.1; с.32]

В останніх двох рядках, які надають завершеності самоаналізу, вихлюпується з душі ліричного героя зізнання про причину такого трагічного стану:

Щоб не чуть в серці пекучого болю,

Людської муки не бачити скрізь! [1; т.1; с.32]

Формаінтроспекції, градація підводять читача до сприйняття вражаючого зойку зболілої від народних страждань душі. Образом весни, як втіленням краси й гармонії в природі, пристрасно увиразнюється думка про негуманність, потворність людського суспільства.

Глибоким сумом пройняті всі твори, у яких розкривається сприйняття ліричного героя соціальних бід народного життя. Але цей настрій не є домінуючим у циклі. Крім образів народолюбців, І.Франко продовжує художньо освоювати проблему незалежності України. У дванадцятій поезії осмислюється питання шляху українського народу до своєї держави.

Складається твір із трьох частин, хоча графічно автор виділив дві. Перші п'ять рядків становлять собою діалог неозначено-особових персонажів. Засіб характерний для народних пісень:

Loading...

 
 

Цікаве