WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Ізмарагдне автологічне слово (Паренетікон) - Реферат

Ізмарагдне автологічне слово (Паренетікон) - Реферат

Реферат на тему:

Ізмарагдне автологічне слово (Паренетікон)

Передмова до збірки "Мій Ізмарагд", власне, стосується найбільше циклів "Паренетікон", "Строфи", "Притчі" і "Легенди". Це документ, який за своїм змістом виходить за межі передмови. Тут Франко висловлює свої погляди на мистецтво ("правдива поезія мусить бути завсігди моральною"), на християнську мораль "великих учителів людськості", які шукають "царствія Божія і правди єго"; "...Я бажав зробити, – пише автор, – свою збірку наскрізь моральною". Таким чином, збірка "Мій Ізмарагд" у цілому є теж суб'єктивно-риторичною, однак у зовсім іншому сенсі. У ній (за винятком першого і останнього циклів) не порушуються соціальні та суспільно-політичні питання. Морально-етична філософія І.Франка, його ставлення до релігійних догм, його спосіб творення свого "Ізмарагду" – усе це у стислій формі знайшло відображення в передмові. Автор зазначає, що матеріал до збірки він збирав упродовж п'ятнадцяти років (отож морально-етична проблематика хвилювала його завжди). "На чужу основу я накладав свої власні узори", – пише Франко. Є в передмові проблема, яку в сучасному літературознавстві окреслюють як присутність у тексті поетики читача. Іншими словами, текст творився з певною настановою – викликати в читача відповідний психологічно-інтелектуальний стан. "А тобі, любий брате чи люба сестро, що читатимеш оті рядки "не мудрствуя лукаво", бажаю того душевного супокою, того м'якого, ніжного, щирого настрою, який знаходив я..." [1; т.2; с.180]. Автор прагне, щоб у душу його читача упала хоч крапля "доброти, лагідности, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів". Йдеться про розуміння людської природи і сутності людини. Вельми цікавою є вказівка на назву збірки: "Староруський автор (XIV ст. – Г.П.) не без розмислу назвав свою збірку "Ізмарагдом". Він, очевидно, вірив в те, що кажеться про сей камінь у звіснім апокрифічнім сказанію: "Измарагдъ свhтель єсть, яко и лице человhче видhти въ немъ яко въ зерцалh" [1; т.2; с.181].

Найвищим прагненням автора є те, щоб його слово було ясним і щоб у ньому, "як в дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське (курсив наш.– Г.П.) лице" [1; т.2; с.181].

Ізмарагдне слово І.Франка, як він підкреслює, об'єднане "спільним діапазоном морального чуття і темпераменту" самого автора.

Є ще одна дуже важлива проблема. Релігійність (її морально-етична основа і фундаментальні засади) як спосіб буття і проблема "катехитичної, догматичної моралі"; моральність Франка не така, як "коліноприклонна, поклонобийна та черствосердна моральність багатьох стовпів церкви, покликаних та непокликаних обранців релігії". Ще на світанку своєї поетичної творчості І.Франко писав про "Божеське в людськім тілі", і це він вважав основним у релігійності людини.

"Значна часть поміщених тут віршів – то правдиві Schmerzenskinder", – пише Франко. Діти болю. І далі: "Може, сей мій фізичний і духовний стан відбився й на фізіономії сеї книжки. В хоробі чоловік потребує, щоби з ним обходились м'яко, лагідно, та й сам робиться м'яким, та лагідним, та толерантним. Його обхапує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати когось, тулитися до когось з довір'ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те чуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною" [1; т.2; с.180].

Отже, моральна ідея пронизує всі двадцять чотири поезії "Паренетікону". Як і подальші поезії, вони майже суспіль автологічні, що, однак, не заважає їм звучати афористично. Афористичність органічно пов'язана з ідейним завданням збірки – оригінально, по-новаторськи переказати моральні науки предків (проте не забудьмо про "власні узори" автора). Вірші "Паренетікону" будуються за принципом паралелізму й своєрідної тріади: два компоненти паралелізму і моральна сентенція. Підкреслимо також, що в цій збірці відбилася глибока релігійність Івана Франка, його органічне сприйняття Євангельського Слова.

І вірш. Йдеться про "багача", який зготував "славний обід" – "наїдки найдобірні і напитки" – та запросив на цей обід самого царя:

А солі не додав до страв, –

Які ж із них пожитки? [1; т.2; с.189]

Образ "солі". Згадаймо Євангельське, Христове: "Ви сіль землі", як і Франкове із "Святовечірньої казки": "Ви сіль сеї землі. Як звітріє вона, то хто посолить хліб із нового зерна?".

Далі йде образ людини, що наклала "печать на серце" і живе лише для себе. Така людина "не приблизиться на п'ядь До бога без любови". Все марне без любові. Тут доречно згадати відомі слова апостола Павла з його "Першого послання" до коринтян (13:1-8). Чеснота, труд, молитва, піст, жертва, тривога – усе марне без любові до ближнього.

Одна любов з них зробить скарб цінний

Перед престолом Бога [1; т.2; с.189].

Тема любові продовжується. Автор подає своє глибоке розуміння Євангельської заповіді: "Любіте ворогів своїх". ІІ вірш теж має компонент паралелізму ("Як добрі щепи садівник плекає"), але в цілому поетична структура ІІ вірша позначена автологічністю. "Не слід усякого любити без розбору", – така "зав'язка" ідеї вірша. Немає заслуги в любові "до брата, друга". Це сама по собі органічна потреба людини. Але Господь сказав: "А ви любіте своїх ворогів". І глибший висновок, у якому відобразилася сама суть Франкового сприйняття Євангелія. Господь:

Не мовив: "Моїх ворогів любіте!"

Оце, брати, ви добре розумійте,

Що ворог божий, ворог правди й волі

Не варт любові вашої ніколи [1; т.2; с. 190].

"Правда і воля", – так розуміє Франко сутнісні ознаки справедливого суспільства, прикмети праведності кожної одиниці.

За паралелізмом структурується також ІІІ вірш циклу. І тут маємо суцільну автологію. Піст, молитва без добрих вчинків, без діл – річ марна. Основна ідея вірша висловлена у рядку: "А без добрих вчинків духом умирати". Звернемо увагу на анафористичні запитання у кількох дистихах ("І який пожиток..." чи "І яка заслуга..."), чим підкреслюється афористичність вірша і категоричність моральної науки.

У ІV вірші стверджується ідея, яку ми теж знаємо із релігійного вчення: "Голос Народу – голос Божий". "Приймай потіху і науки З простих уст", – вчить Франко. За винятком паралелізму, що надає віршеві деяких ознак метафористичності (тріада: народ – вороже військо – гордий мудрець, що нехтує слово народу), структура поетичного мовлення тут автологічна.

Вірш V має назву "Багач" і складається з двох частин. Ідея вірша – осуд фарисейства. Багач поставив свічку у церкві, але скривдив убогого – "свічка погасла". Багач дав милостиню, та його слуги, пасучи волів, стоптали ниву убогого сусіда. Знаходимо таке звернення до багача:

Глупий! Ти бога здурити гадаєш

сим датком мізерним, –

Кривда ж твоя наче грім

супроти тебе гримить! [1; т.2; с.191]

Лише останні рядки в цій поезії побудовані метафорично. Все інше – автологія.

Loading...

 
 

Цікаве