WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Рецепція української новели зламу ХІХ-ХХ століть у світлі архетипного аналізу - Реферат

Рецепція української новели зламу ХІХ-ХХ століть у світлі архетипного аналізу - Реферат

Чоловіче й жіноче постійно перебувають у стані взаємопроникнення: "Анімус є поєднанням спонтанних думок і поглядів, які справляють потужний вплив на емоційне життя жінки" [15, с. 224]. Тому, за Юнгом, Анімус "уміє проектувати себе на певні "духовні" авторитети й усякого роду "героїв". Вельми доцільно застосувати це формулювання до витвореного естетикою імпресіонізму й поширеного в українській літературі образу митця – і в чоловічій, і в жіночій іпостасях. Наприклад, безіменний "стройник фортеп'ян" із новели "Impromtu phantasie" О. Кобилянської, який своєю грою викликає в героїні – десятилітньої дівчинки – стан, подібний до еротичного збудження. Таким є Анімус-чоловік. Анімус-жінка – піаністка Софія з новели "Valse melancolique", яка за допомогою музики прагне "відзначитися, виділитися і пізнати" [13, с. 458]. У грі Софії та пов'язаних із нею асоціаціях виявляється активний, творчий потенціал Анімуса як архетипу чоловічого.

Аніма ж – це архетип вітальності (Єва, Єлена Прекрасна, Діва Марія, Софія). Вона є життям, джерело якого – духовний образ, Анімус, який вона вважає за Ерос. У ньому – таємниця жінки: вона живе Еросом, і життя її – не те, яке вона творить, а те, що являє їй себе як Дух, здійснюваний як Анімус [13, с. 459]. Так, "руська мадонна" з новели "Природа" О. Кобилянської відчуває несвідоме бажання "бути обнятою сильною рукою" [1, с. 440], символічними кодами якого є образи пейзажні – дерева, скелі, потік, тварини й птахи. Так само показано владу Анімуса, втіленого в постаті героя-гуцула: він бажає зникнення героїні (хоча й умовно), що й відбувається після першої (дійсної) та останньої (уявної: "Він немов іще раз усе пережив із нею") інтимної близькості.

Символічне протиставлення і водночас єднання Анімуса й Аніми як архетипних образів зумовлено також етимологчним розшифруванням імен перших людей: Адам (людина, чоловік) та Єва (життя). Природною їхньою функцією є "перебувати між індивідуальним і колективним несвідомим, бути своєрідним мостом, що веде до образів колективного несвідомого".

4. Самість. За висловом К.-Г. Юнга, "свідоме й несвідоме не обов'язково протистоять одне одному, вони доповнюють одне одного до цілісності, яка й є Самість" [15, с. 175]. Групу символічних виявів цього архетипу становлять так звані "символи символів" [12, с. 7]: коло, хрест, камінь, кристал, Батько, Мати. Дитина. Саме вони й є символами цілості й єднання, примирення протилежностей, динамічної рівноваги, вічного відродження духу, найвищих смислів і цінностей.

Ці образи неодмінно (прямо або опосередковано) присутні в будь-якому літературному творі. Щодо новели можна зробити висновок і про культивування белетристами цих образів у їхньому традиційному вияві, і про надання їм індивідуально-авторських значень. Адже за жанровою специфікою новела – показ бінарної опозиції, членами якої є або протагоніст і антагоніст твору, або персонаж і його оточення. Суперечність ця реалізується в додатковому елементі опозиції – символічному образі, який засвідчує взаємо- та протидію її складників. Отже, образ-символ водночас є чинником установлення суперечності в новелі та спробою її подолання.

Відтак можна стверджувати, що твір мистецтва – також один із символів архетипу Самості, шлях до якої розпочинається від Персони – автора та героя твору, через Тінь – його друге "Я" (совість, душа, внутрішній голос – сократівський Даймоніон" та протиборство Анімуса-Аніми – чоловічого й жіночого, світлого й темного, активного та пасивного, Ян та Інь.

Саме таке сполучення всіх проаналізованих архетипів, їхню еволюцію в одному творі словесного мистецтва можна простежити в новелі "Цвіт яблуні" М. Коцюбинського. Завдяки різноплановим виявам Персони, Тіні, Анімуса-Аніми, Самості витворюється багатогранний образ не лише баченого оповідачем, а й того, що перебуває поза його топосом, того, що можна осягнути лише думкою. Перефразовуючи тезу П. Гогена про принципи імпресіонізму, ствердимо, що архетипи "повинні примусити людину мислити без допомоги ідей та образів, як це робить музика" [3, с. 171].

Архетип Персони – в постаті головного героя твору, письменника (хоча про це безпосередньо не мовиться). В образі Ночі (за К.-Г. Юнгом, архетипному вияві Тіні) він прочитує епізод для свого майбутнього роману: "Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом з великого города в глухому містечку... Їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї хати...Ціле море дерев у цвіту... м'якими чорними хвилями котяться навкруги" [2, с. 112].

Відтак драматургія "Цвіту яблуні" має невидимого, але вельми важливого для розуміння новели персонажа, – друге "я" головного героя, його власну Тінь, що еволюціонує залежно від емоційного насичення оповіді. Сцена смерті дитини "пригодиться йому колись... як матеріал". Про це говорить оповідачеві його внутрішній двійник – "він дивиться моїми очима, він ненажерливою пам'яттю художника всичує в себе цю картину смерті на світанні життя" [2, с. 116].

Аби уникнути суперечки зі своїм alter ego, герой вирішує втекти з будинку в сад, де цвітуть яблуні. Коли ж від дотику його руки на землю опадають рожеві пелюстки щойно розквітлої квітки, до нього приходить усвідомлення, що те саме сталося і з його дитиною, – й на тлі природи, яка "радіє", відбувається злам у свідомості персонажа: "І чого не змогла зробити картина горя, те викликала радість природи. Я плачу..." Алюзію до шекспірівського мотиву "смерті в цвіту" витворює сам оповідач: "Я обкладаю її [Оленку] цвітом яблуні зо всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина" [2, с. 116]. Друге "я" героя наприкінці твору персоніфікується в образі його пам'яті, "нерозлучного секретаря, [який] усе записує: і цю безвладність тіла серед цвіту яблунь, й гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій..." Моментом катарсису, архетипного мотиву прощення виступає остання репліка оповідача, в якій він просить пробачення в померлої доньки за те, що навіть її смерть може придатися у майбутньому "як матеріал".

Дослідження української новели кінця ХІХ – початку ХХ століть, виконане з урахуванням принципів архетипної критики, дає змогу зробити висновок про те, що завдяки геніальній інтуїції та неординарному творчому мисленню українські письменники перехідної епохи відкривали культурні феномени, які отримали наукове визначення значно пізніше. Завдяки розробленню в творах модерної композиції традиційних фольклорних символів новелістична модель світу – неоромантична в І. Франка та О. Кобилянської, імпресіоністична в М. Коцюбинського, експресіоністична у В. Стефаника – стала органічною формою вияву національної самобутності вітчизняного письменства. Адже саме фольклор із збереженими в ньому елементами народних вірувань, шифрограмами символів, орнаментальним декоруванням, трансформацією. Усіх виявів і форм життя, лексичним багатством є сходження до найголовнішого архетипу – архетипу САМОСТІ української культури.

Література

  1. Кобилянська О. Ю. Повісті. Оповідання. Новели. – Київ: Наук. думка, 1988.

  2. Коцюбинський М. М. Вибрані твори: У 3 т. – Київ: Дніпро, 1979. – Т. 2.

  3. Ревалд Дж. История импрессионизма. – Москва; Ленинград, 1959.

  4. Рубцов Н. Н. Символ в искусстве и жизни. – Москва: Наука, 1990.

  5. Сковорода Г. С. Потоп Зміин // Історія української філософії: Хрестоматія. – Київ: Либідь, 1993.

  6. Словник символів української культури. – Київ: Міленіум, 2002.

  7. Стефаник В. Вибране. – Ужгород: Карпати, 1979.

  8. Франко І. Я. Твори: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1984. – Т. 16.

  9. Хамітов Н. В., Крилова С. А., Гармаш Л. Н. Історія філософії: Проблема людини. – Київ: Наук. думка, 2000.

  10. Черемшина Марко. Карби. – Київ: Наук. думка, 1983.

  11. Черненко О. Експресіонізм у творчості В. Стефаника. – Б.м.: Сучасність (США), 1989. – 279 с.

  12. Энциклопедия символов. – Харьков: Торсинг, 2002. – 685 с.

  13. Юнг К.-Г. Воспоминания, сновидения, размышления. – Москва; Львов: Инициатива, 1998.

  14. Юнг К.-Г. Психологія і поезія // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. – Львів: Літопис, 1996.

  15. Jung C.G. Selected Works. – N.Y: Princeton, 1975.

Loading...

 
 

Цікаве