WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Рецепція української новели зламу ХІХ-ХХ століть у світлі архетипного аналізу - Реферат

Рецепція української новели зламу ХІХ-ХХ століть у світлі архетипного аналізу - Реферат

Реферат на тему:

Рецепція української новели зламу ХІХ-ХХ століть у світлі архетипного аналізу

Одним із головних понять, які засвідчують неперервність розвитку літератури, є поняття архетипності. Архетипний аналіз став методологічною засадою вивчення низки літературознавчих проблем: взаємовпливу між літературами різних країн, інтерпретації "вічних образів", рецепції художнього тексту, функціонування ідентичних образів у різних контекстах. На думку К.-Г. Юнга, саме на базі символічного потрактування й суб'єктивного переживання архетипних структур відбувається інтеграція свідомості й підсвідомості у психіці індивіда, виявом якої є художня творчість: "Всі міфологізовані процеси природи... є символічним виразом внутрішньої й несвідомої драми душі, яка... перенесена на події природи, стає зрозумілою для людської свідомості" [14, с. 102]. Тому символ він вважав елементом архетипної побудови, заломленим крізь призму індивідуального сприйняття.

Серед галузей духовної діяльності Юнг відводить чільне місце літературі. Творчий процес – одухотворення архетипів, їхнє розгортання й пластичне оформлення, й у вигляді символів також, – дає змогу "схарактеризувати ту епоху, в якій народжується твір, і дух часу, на формування якого і впливає мистецтво" [14, с. 102-103]. Розвиток людської свідомості присутній у творі мистецтва, але прихований за символами, і зрозуміти їх дасть змогу лише "оновлення духу часу", тобто "свіжий погляд" на твір.

У словесній творчості один і той самий архетип може виявлятися завдяки великому розмаїттю символічних образів. Наприклад, архетип Матері охоплює не лише конкретну матір, а й усі материнські постаті. Щобільше, у семантичне поле архетипу входять жінки й міфічні фігури жінок, а також символи народження, вигодування, виховання [4, с. 161]. Розвиток сучасних гуманітарних наук призвів до появи численних наукових визначень архетипу, суть яких зводиться до одного спільного знаменника: "всюдисутності" та сталості архетипного образу. У зв'язку з цим варто зауважити, що К.-Г. Юнг був не першим, хто застосував поняття архетипу в його науковому вияві. Діалог Г. Сковороди "Потоп Зміин" свідчить про те, що найголовнішим архетипним образом його автор визнавав Сонце, культ якого притаманний усім без винятку культурам. "Сонце есть архитипос, сиречь первоначална и главна фигура, а копии ея и вицефигуры... как к своему истоку, стекаются к сонцу" [5, с. 247].

При побіжному зіставленні сковородинських "віцефігур" Сонця й низки головних образів юнгівської теорії (з яких для дослідження обираємо концепти Персона, Тінь, Анімус, Аніма) виявляється, що вони постають у формі бінарних опозицій, які мають центральну фігуру єднання та примирення (для Юнга це – Самість). У різноманітних напрямах ці образи культивувалися українськими прозаїками-новелістами зламу ХІХ-ХХ століть – напруженого періоду українського суспільного та культурного життя. Суперечливість як константа і жанру новели, і часу, в якому творили О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник тощо, реалізується в місткому символі, що сягає прадавнього загальнокультурного архетипу.

1. Архетип Персони, назва якого співзвучна з літературознавчими категоріями "персонаж", "персоніфікація", – вираження певних соціальних ролей, які грають люди, рід одягу, який вони носять, одне слово – індивідуальний стиль вираження особистості. Символічні вияви цього архетипу – дім, одяг, знаряддя праці – входять до структури поняття "персонаж" як чинники, завдяки яким окреслюється образ дійової особи (портрет, костюм, мова, вчинки, характеристики з боку інших персонажів).

Персонажем літературного твору не обов'язково має бути лише людина. Ним може стати й будь-яка жива чи умовно жива істота (тварина, рослина) або навіть неживий предмет. У цьому випадку доцільно говорити про співвіднесення Персони й персоніфікації, яка в контексті української новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століть набула особливої ваги як образо- та сюжетотворчий чинник. Шляхом персоніфікації образу, закарбованого в свідомості людини, автор наділяє його здатністю впливати на думки та вчинки героя; отже, тоді, коли персонаж стає і носієм, і частиною образу, імовірніше переростання останнього у символ, а відтак – і сходження до архетипного рівня вияву Персони (про це докладніше буде сказано в аналізі образів Тіні, Анімуса-Аніми, Самості).

2. Тінь. Цей архетип безпосередньо пов'язаний із індивідуальним підсвідомим і водночас є психічним силуетом, крізь який можна потрапити у прірву колективного несвідомого [9, с. 185]. Вона водночас і жахлива, і близька людині, оскільки виражає таємниці індивідуального Я [4, с. 163-164]. В українській традиції Тінь є символом душі людини, непорозуміння в стосунках, тривоги, смутку, невиразності, підозри [6, с. 217]. Прикметною рисою української новелістики зламу століть є різнорівневі вияви в наративній і образній структурі твору alter ego героя або розповідача. Отже, архетип Тіні та всі його вияви в юнгівському потрактуванні доповнюються значно більшою кількістю образів і ширшими асоціативними полями.

Конфлікт головного героя Стефаникової "Дороги" з його минулим (мамина пісня) і майбутнім ("отруя" любові) призводить до переходу його архетипної сутності від Персони до Тіні: "Ішов, як тінь спорохнявілого дуба перед заходом сонця" [7, с. 100]. Персонаж новели "Камінний хрест" Іван Дідух постає хранителем прадавніх традицій і звичаїв, тісно пов'язаним із усією землею й космосом: "Не раз, як заходяче сонце заставало Івана наверху, то несло його тінь з горбом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Івана, як великана, схиленого в поясі" [7, с. 68]. Супроводжуваний образом власної тіні, герой надає всьому світові навколо себе двоїстого виразу.

Виявом архетипності Тіні виступають і показані в новелі взаємини людини з твариною. Працю Івана з конем на ріллі В. Стефаник показує згідно з експресіоністичним концептом "кинутого у воду каменя" [11, с. 171]: вони "лишали за собою сліди коліс, копит і широченних п'ят Іванових", зрушуючи й тривожачи довкілля, бо "придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди" [7, с. 66]. Отож кінь є не лише помічником Івана, а й його alter ego – виявом юнгівського образу Тіні.

Аналогічне трактування цього архетипу здійснив і Марко Черемшина в новелі "Чічка". Чинниками новелістичного звучання оповіді є її просторовий вимір – ліс та часовий – ніч. Завдяки такій побудові хронотопу Черемшині вдається витворити двоїсту постать героя, й це виявляється в лейтмотиві "Тінь": "Коновкар обертається назад себе, хоче погладити свою Чічку, запитати її, чи дуже змучилась... Та замість Чічки видить він свою тінь із терхівкою" [10, с. 86]. Лише після появи образу тіні чоловіка пейзаж новели одухотворюється, надаючи оповіді посиленого емоційного напруження [див. 10, с. 87]. Ототожнюючи себе з твариною, чоловік бачить світ її очима й заразом витворює в своїй уяві розмову з довкіллям, яке звикло зустрічати його з конячиною, а уздрівши його самотнього, тривожиться разом із ним.

Дещо інше, скоріше звуконаслідувальне, ніж візуальне, трактування образу Тіні подав у новелі "Вільгельм Телль" Іван Франко. Неоромантичне двосвіття, одним із виявів якого є суперечність і єдність між театром і життям, людиною та її душею, виявилося тут у такому асоціативному ряді, викликаному музикою Дж. Россіні: "Тінь-тінь-тінь-тінь... крапав акорд за акордом брильянтовими краплями, – і Оля [побачила] себе в чистій світлиці, з вікнами до сонця, з цвітучими фуксіями й азаліями на вікнах... А срібний дитячий голосок дзвенить до неї... Тінь-тінь-тінь – ценькають ножички, блискає голка..." [8, с. 196]. В останньому реченні наведеної цитати звуконаслідувальний образ "тінь-тінь", який і відсилає до мотиву Тіні, примари, ілюзії, за короткий період мовлення проходить градацію від слухової до зорової асоціації, що виливається в символічний образ рукоділля як уособлення домашнього вогнища. Усе це свідчить про суперечливу сутність, але водночас – і могутній творчий потенціал образу Тіні.

3. Анімус-Аніма. Прототипами юнгівських архетипів Анімуса (персоніфікованого чоловічого первня в несвідомому жінки) та Аніми (жіночого первня в несвідомому чоловіка) в українській культурі вочевидь є сковородинські Дух і Душа. Як символічне з'явлення читачеві цих архетипів на наративному рівні новели постає ведення оповіді чоловіком від імені жінки й навпаки, а також складне переплетіння цих образів при зіставлення розповідачем свідомого й несвідомого на рівні сну або видіння. В українській новелістиці зразками такого типу оповіді є твори "Поет", "Покора" О. Кобилянської, "Сон", "У грішний світ" М. Коцюбинського, "Сон" В. Стефаника, "Од серця до серця" Грицька Григоренка та низка інших.

Loading...

 
 

Цікаве