WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Сюрреалістичні видіння в поезії Емми Андієвської - Реферат

Сюрреалістичні видіння в поезії Емми Андієвської - Реферат

Реферат на тему:

Сюрреалістичні видіння в поезії Емми Андієвської

Вихід за логічно структуровану свідомість для безпосереднього контакту із сутністю явищ і взаємодії зі світом спричиняє здатність розуму Поета конструювати безкінечну кількість світів: страшних, малозрозумілих, взагалі неосяжних – адже кластер прийнятних форм на означення семантики речей під дією соціальних обставин набуває історичних трансформацій. І часто найабсурдніші твори мистецтва набували статусу „геніальних" в умовах перерозподілу ролей. Справжній творчий процес завжди відбувається на несвідомому рівні як взаємодія із семантичними полями внутрішнього духовного досвіду митця і відтворення досвіду через символічно-архетипні образні структури. Адже символ, з одного боку, – це первісна експресія несвідомого, з іншого – ідея, котра співвідноситься з найвищим передчуттям свідомого інтелекту. А такі форми, як архетипні символи, проростають із глибин забуття, щоб виразити назовні таке передчуття свідомого інтелекту і найвищу інтуїцію духу.

Найяскравішою авторкою сюрреалістичних видінь у поетичному мистецтві справедливо вважають Е. Андієвську. Її поезія ще зовсім непрочитана, оскільки не осягається здоровим глуздом. Щоб зануритися в окремий світ письменниці, потрібно мислити ірраціонально, застосовуючи своє інтуїтивно-духовне споглядання й пізнаючи безмежність власного несвідомого, звільнитись від страхів, що перешкоджають пізнавати лабіринт її творчості.

Ментальна основа її українськості – у генетичному коді мови. Неповторність лексики поетичного деміурга-Андієвської полягає в очудненні українських слів і поверненні прапервісної семантики мови. З ресурсів несвідомого письменниця явила стільки невідомих сучасним українцям слів, що доводиться дошуковувати етимологічні сутності або вбачати „чисті ідеї" згадуваних речей. Письменниця ніби володіє генетичним кодом пам'яті, що міститься в універсальності „Слова-Логоса". Очевидно, тому поезія Е. Андієвської не підлягає наслідуванню, для якого потрібно мислити настільки ж неординарно, як і мати мужність жити божевільно – за законами „сюрреальності".

І. Фізер писав, що поезія Е. Андієвської автохтонно українська і своєю мовною фактурою відлунює глибинний шар української стихії, витікаючи з єдиного потоку української колективної свідомості. Слово для поетеси – багатофункціональний код, який у структурі вірша – самостійно та у сполуці з іншими кодами, зумовлює його поліфонічність і полісемічність. Авторка знає потебнянський секрет внутрішньої форми слова (велику асоціативну здатність слів через їхню змістову подібність).

Для Е. Андієвської творити – означає перебувати в стані медитації, візії того, що треба написати або намалювати. Такий творчий процес важко осягнути раціонально, оскільки поезія художниці лише інтуїтивно наближує реципієнта до образності, щоб споглядати невидиме, перебувати за межами відчутного, розчиняючись у Порожнечі, присутній при сотворінні Всесвіту. Відбувається трансформація мислення і розуміння, де слова втрачають свою семантику і нівелюються.

Утрачене за день – за ніч повідростало.

Триребре джерело, ув'язнене ескізом,

Звільнилось від площин, що – лещатами сказу,

І зору камінці – весь прісноводний тулуб.

Позначки пересунули – і вище скелю

Безкрилим, лиш спіраль з кристалів і віскози.

Шухляди краєвидів з мамутів і кузьок,

Серпанок із краплин смертельних...

(„Закони руху")

Щоб збагнути суть і функції медитації у текстах Е. Андієвської, звернімось до літературознавчих та філософських визначень цього поняття. В. Налімов найпоширеніше поняття медитації визначає так: „...Це спрямована мандрівка у глибини своєї свідомості, знайомство з собою в континуальному різноманітті проявів" [8, с. 175]. У внутрішніх просторах Універсуму відбувається самопізнання у всьому потенційному багатоманітті, виявляючись у вигляді ілюзій, уявлень, фантазій. Людина ніби виходить за свої межі – хоча, насправді, меж тут не існує. „Людське „Я" містить у собі всю реальність буття – мікрокосм як дзеркало макрокосму (Гермес Трисмегіст)" [8, c. 178].

Е. Андієвській належить відкриття власної теорії хаосу, де хаос траковано як супердосконалий порядок вищих площин, що їх людський мозок не може охопити. Така теорія втілюється у ще незакінченому романі Е. Андієвської „Лябіринт"; де концепція лабіринту трактується як досконале й найвище досягнення людського духу. Про лабіринт писало багато письменників, але такої концепції ще ніхто не вигадав. Йдеться про іманентну ознаку поезії і прози письменниці – ідею круглого часу. Е. Іонеско у своїх спогадах про дитинство згадує про відчуття часу в ранній період свого життя: „Світ крутився навколо мене – час був круглий, як колесо, а я відчував себе незмінним, вічним, я був центром світобудови" [5, c. 378]. Метафоричний образ лабіринту уособлює простір безмежних альтернативних шляхів, де відбуваються містерії життя і смерті (мінойський лабіринт). Вважають, що він символізує всесвіт, непізнанність, а його безперервна лінія означає вічність і безсмертя.

Мотив лабіринту виринає в одноіменному вірші Х. Л. Борхеса та в його оповіданні „Вавілонська бібліотека", де „одна книга... справжній лабіринт літер, на передостанній сторінці якої написано: „О часе, твої піраміди" [3, c. 219]. Тут безкінечність і лабіринт – синоніми, бо лабіринт і є образом безкінечності, це і пекло, і час, і простір, і вічність, і віднайдений рай. Увійти в лабіринт – означає померти, а вийти з нього – відродитися.

В українській літературі чудотворна поезія Е. Андієвської споріднена з творами В. Свідзинського, П. Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, у ній та ж божественна свобода, те ж живе колористичне тло і „нестримність метафоричних зачать" [9, c. 45], що й у згаданих модерністів.

Я йду в повітрі без доріг,

Минаю рай з святими.

Пустує рай – всі на землі,

Лиш я бреду світами...

Несамовиті несподіванки у сполученні речей і явищ – своєрідна емблема творчості Е. Андієвської. І. Костецький влучно схарактеризував її спосіб творити поетичний образ, як „поєднання точности конкретного бачення з неймовірністю сполучення".

Для усіх сюрреалістів, і для Е. Андієвської зокрема, надзвичайно важливу роль відіграють сновидіння, як одна із функцій несвідомого. „Багато [метафор] в поезії Андієвської сприймається як ойнеричні асоціації, типові для сонних видив... в неї вироблена ціла абетка сну... " [11, c. 218-219]. К. Г. Юнг прийшов до розуміння великої ролі сновидіння, але надав йому іншого значення, ніж З. Фройд, пов'язавши це з духовністю людини, з її еволюцією і причетністю до космічного, – колективного несвідомого. Усі сни і міфи мають спільну властивість – вони „записані" мовою символів.

Спробуємо проінтерпретувати поетичну творчість Е. Андієвської з позиції аналітичної психології К. Г. Юнга та герменевтики.

Поетеса дебютує збіркою „Поезії", виданою в Новому Ульмі 1951 року, –невеликою за обсягом і форматом книжечкою, що складається із 17 віршованих мініатюр. Вірш „Троянда пішла від місяця" має внутрішню метафізичну спорідненість названих образів. Троянда – складний амбівалентний символ, оскільки втілює і небесну досконалість, і земну пристрасть, час і вічність, життя і смерть; на Заході містична троянда – близький аналог східного лотоса за символічним значенням: плерома, завершеність, таїнство життя й невідомість. У поховальних обрядах символізує вічне життя, вічну весну, воскресіння, мовчання і таємницю – говорять sub rosa („під трояндою" – наодинці). В алхімії троянда як символ духовного центру означає мудрість, духовне відродження після смерті, тліну. Тепер зіставмо цей образ з містичністю Місяця, що уособлює жіночу силу, Матір-Богиню – духовний аспект світла в темряві, внутрішнє знання, інтуїтивне й ірраціональне. В алхімії місяць означає срібло як чисті почуття; у Китаї – відображає плинність життя і одночасно безсмертя; у єгипетській традиції вважається „творцем потойбічного світу і вічності", а крім того, символізує вічну молодість. Градації сюрреалістичних архетипів символічно-міфологічних значень виявляють велику спорідненість троянди і місяця:

Зорям на небі тісно,

Троянда пішла від місяця.

Дерева, як з діжки тісто,

Муром стікали в барвисте,

Де вітер від пахощів світиться.

Синкретизм явищ Е. Андієвської нагадує „фасетні очі" (за Б. Рубчаком), що бачать кілька несумісних предметів або явищ і творять із них окремий якісно новий візерунок, – ця характеристика простежується в бароковій традиції української літератури.

В. Державин зазначав, що збірка поезій Е. Андієвської під симптоматичною назвою „Народження ідола" розкриває безодні демонізму: „Йдеться про народження самого поета – „він сам, він ні з чиєї ласки", для нього не існує добра і зла... контраст являє цей еґотичний „ідол" супроти Джалапіти, який у всьому ... мінливий, за винятком... – його безмежної доброти" [7, c. 265].

Е. Андієвська створює дивні персоніфікації як наївно-дитинні уособлення явищ природи:

Коли в птахах сідає сонце,

Водоймищами слуху диха

З левад. Удої тиші даху,

Припняті до кроков задухи

часто зі своєрідними іронічно-гумористичними ефектами, як-от: „в птахах сідає сонце", „сідлає вітер коні – і за обрій", що створює казково-фантастичний континуум сюрреалістичної дійсності для реципієнта. Автор також використовує такий незвичний засіб, як конкретизування абстрактних явищ та понять, де абстракти набувають сильної предметності, наприклад, „тишу ножицями наріжу". Тоді з'являється прийом синестезії, де поєднуються різні абстрактні чуття: слух починає бачити чи дихати, як от „водоймищами слуху диха", колір можна відчути на дотик або смак, а запах перетворюється в музику.

Loading...

 
 

Цікаве