WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Україна і первісне виникнення мов - Реферат

Україна і первісне виникнення мов - Реферат

інші твердять, що слов'янською прабатьківщиною були Карпати, О.Шахматов - знаходить її у басейні Західної Двіни та Німану, чех Нідерле - Полісся (від Вісли до Дніпра). Польський учений Ян Розвадовський шукає колиску слов'ян на сході від Німану й Дніпра, М.Грушевський - на території від Карпат до Валдайської височини, по горішному й середньому Подніпров'ї та міжВіслою й Німаном, тобто на землях України, Степан Смаль-Стоцький - від Вісли до Дніпра, Слов'яни на півночі сягали до фінів, а на півдні - до Дністра, а може й до Пруту, але ніде до Дунаю, не до Чорного моря.
Отже на слов'янській прабатьківщині, зауважує І.Огієнко, була т.зв. слов'янська прамова, чи спільнослов'янська мова, яку легко розуміли всі слов'янські племена. Ця праслов'янська доба тривала десь 2000 років, і в ній наука розрізняє три доби: 1) початкова, доба виділення з індоєвропейської спільноти; 2) доба розвитку її; 3) кінець її, доба перетворення в окремі слов'янські наріччя. [...]
Як свідчить історія, зауважує автор, слов'яни ще в I-IV ст. по Христі уявляли зі себе одну цілість, тобто до ґотських часів, коли почався сильний слов'янський рух, зумовлений просуванням ґотів із моря. Підбивши слов'ян і запанувавши над ними 100-150 років, вони залишали в слов'янській культурі та мові багато слідів, напр. такі слова, як "піст", "піп", "хрестити" тощо. Але на ґотів зі сходу напало монгольське плем'я гунів, відштовхнуло їх з-над Чорного моря й Дунаю далеко на захід, захоплюючи зі собою й слов'янські племена. Гуни запанували навіть над західними ґерманськими племенами, наводячи страх на всю Європу. Після смерті Аттили 453 р. їхня держава розпадається й зникає, а слов'яни тиснуться до Дунаю та Чорного моря. В половині VI ст. (з 558 р.) насунули зі сходу нові монголи - авари (обри) й також заволоділи слов'янами та подалися далі на захід. На думку І.Огієнка, з аварської доби, тобто з VI ст. почався розпад слов'янського народу й закінчується праслов'янська доба.
Слов'яни почали сунути на всі сторони, де було для них місце. Так слов'янські племена, що пізніше дали народи болгарів, сербів, хорватів і словінців, перейшли Дунай і подалися на Балкани. (Далі автор цитує відповідне положення з праці С.Смаль-Стоцького про розхід слов'ян зі своєї прабатьківщини під кінець V ст.) Отже, підсумовує автор, розпочалася в житті слов'янської мови нова доба - перетворення намічених говорів на окремі слов'янські мови. Доба ця, на думку І.Огієнка, тривала кілька століть і остаточно закінчилася десь у IX-X ст. [...]
Щодо постання української мови, продовжує автор, то вона "зарисувалася" ще на слов'янській прабатьківщині, від якої відірвалася вже з виразними своїми рисами. У слов'янській прабатьківщині українці сиділи приблизно на тих самих землях, на яких пізніше застала їх історія, тобто українці автохтони на своїх землях, як довів М.Грушевський і чеський археолоґ Нідерле. Таким чином, Подніпров'я - це центр нашої найдавнішої території, де виникла наша мова, але український народ уже тоді займав велику територію, куди входили Галичина, Закарпаття, Волинь і Подоння.
[...]
Посилаючись на "Історію України-Руси" М.Грушевського, І.Огієнко вважає, що вже з IV ст. по Христі вирисовується український народ, а з VI ст. він виявляється зовсім виразно. [...]
Спільної "руської" мови ніколи не було. "Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в IX-X віках увесь слов'янський схід, тобто народи український, російський та білоруський, - констатує І.Огієнко, - але це було об'єднання виключно державне, політичне й у жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об'єднання належали й неслов'янські племена". Проте "ця єдність, - продовжує автор, - не була довгою, і в 1125 р., по смерті великого князя Володимира Мономаха, назавжди порвалася". У 988 р. князь Володимир охрестив Київ, а потім почав хрестити всю свою велику державу, тоді ж розпочалася в Києві й наша літературна мова, яку князь Володимир разом із християнством став поширювати по всій своїй державі. А літературною мовою тоді стала старо/церковнослов'янська. Однак це не означає, що народні мови були однакові, зазначає автор. Так літературне вяра [тут "я" позначає "ять" - прим.] на півдні, тобто в Україні, вже в X-XI ст. вимовляли як "віра", а на півночі - "вєра". "Пам'ятки української мови дійшли до нас тільки з XI ст., які свідчать, що вже тоді, - зауважує І.Огієнко, - наша українська мова мала свої основні риси, відмінні від рис мови російської".
[...]
Розділ 2. Мова народна й літературна
a). Народна мова як джерело літературної.
Автор висловлює погляд, що найміцнішою основою, джерелом літературної мови є мова народна. Кожна літературна мова орґанічно виростає з мови живої, народної. Початковою основою літературної мови стає один говір, історично сильніший від усіх інших; звичайно, це говір того племені, що об'єднало навколо себе політично чи культурно всі інші. Без мовної спільності не може бути нації. З культурним зростом цієї нації безперервно росте і її літературна мова.
б). Розвиток літературної мови не можна ґрунтувати тільки на мові селянській.
Простий народ, - пише І.Огієнко, - завжди сильно відстає культурно від своєї інтеліґенції; така ж різниця й поміж мовою народу та його інтеліґенції. Літературна мова завжди випереджає в розвитку живу народну мову. [...] Крім того, сам І.Огієнко далі застерігає нас, що літературна мова росте не тільки зі соків народної, - впливи інших мов та творчості письменників і всього інтеліґентського загону, зокрема науковців, завжди великі та глибокі. Але ці впливи в ділянці творення нових слів і термінів корисні тільки тоді, коли вони спираються на дух народної мови, - підсумовує автор.
в). Вплив говірок на мову літературну.
Основою літературної української мови стали говори передусім центральні (мова Шевченкова) й південні київські, крім того, полтавські та харківські.; із цих говорів літературна мова взяла собі й на їх основі витворила все потрібне: словник, морфолоґію, словотвір і складню (синтаксис). [...]
Наприкінці цього розділу автор розглянув вплив літературної мови на народну. В усіх культурних народів, відзначає І.Огієнко, літературна мова сильно впливає на мову народну (перед усім на мову її освічених одиниць), підносячи її культуру. В усіх культурних народів школа, церква, радіо, кіно, театри, державні установи, вся преса, вся інтеліґенція - усі послуговуються тільки літературною мовою. Усе це сприяє тому, що селянство поступово збагачує культуру своєї мови й починає говорити мовою культурнішою, відмінності між мовою говірковою та літературною помітно стираються.
Loading...

 
 

Цікаве