WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Типологія літературно-критичної інтерпретації: проблематизація понять і підходів - Реферат

Типологія літературно-критичної інтерпретації: проблематизація понять і підходів - Реферат

Реферат на тему:

Типологія літературно-критичної інтерпретації: проблематизація понять і підходів

Наскільки надійними є орієнтири для типології літературної критики, мінливу панораму якої характеризують розмаїття підходів, суперечливість уподобань, мозаїчність трактувань? На відміну од попередників, сучасні дослідники переважно висловлюють сумнів щодо опозиційних мірок істинності/хибності, об'єктивності/суб'єктивності, тотожності/відмінності, на яких донедавна вибудовувалося чимало критичних таксономій. Така методологічна невизначеність зумовлена уявленнями про семіозис – нескінченний процес означування означників, тлумачення тлумачень, реакцій на реакції.

Інтерпретація всюдисуща, всепроникна й, отже, важко вловима. Тому дедалі відчутнішою стає потреба упорядкування її різнобарвного і багатоголосого хаосу. Мета цієї статті полягає в обміркуванні пізнавальних можливостей такого важливого параметру дослідницького підходу, як процесуальність. Чому б не протиставити застиглим ціннісним ієрархіям безперервне перемішування, децентрацію і проникливе розмежування? Що зміниться, якщо звичні універсальні відмінності й подібності замінимо повсякчасним розрізнюванням? Чи не варто замість абстрактних схем вдатися до тимчасового співвіднесення, часткового уточнення, експериментального перерозподілу задля досягнення зручних конфігурацій, з'ясування групових та індивідуальних варіацій, актуальних відтінків, оригінального звучання?

ЗОВНІШНЯ/ВНУТРІШНЯ ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ. Літературну критику важко відмежувати, з одного боку, від інших, позалітературних сфер інтелектуальної діяльності, а з іншого – від самої літератури. У час позитивізму її не раз ототожнювали з публіцистикою, а в другій половині ХХ ст. Жак Дерріда, Ролан Барт, Поль де Ман деконструювали металітературний статус критики за критеріями істинності/хибності й, отже, піддали сумніву межі між нею і її об'єктом.

Не бракує й численних спроб виокремлення критичної інтерпретації, невтомного проведення навколо неї нових і дедалі докладніших меж. Герменевтика віддає перевагу не природничо-науковому "поясненню", а "розумінню", духовому зближенню з неповторним естетичним предметом. Настирливість у ствердженні виняткового статусу літературної інтерпретації виправдовується тим, що різні типи текстів вимагають тлумачення не однаковою мірою. Якщо науковий текст попередньо інтерпретований (послідовно й однозначно викладає тему за допомогою термінологічної мови), то мистецьке мовлення з його образним викладом є багатозначним і не лише потребує інтерпретації, а й призначене для множинних прочитань.

З іншого, сцієнтистського, боку, розмежування рухалося в протилежному напрямі. Наприклад, Цветан Тодоров розрізнив інтерпретацію, яка займається з'ясуванням змісту окремих творів, і структурну поетику, об'єктом якої є літературний дискурс [5, c. 41]. Про те, що тут існують якісь глибші межові лінії, свідчать і заяви постструктуралістів, які загалом з більшим задоволенням займаються деконструкцією всіляких бінарних опозицій. Нещодавно Джонатан Калер застеріг дослідників не легковажити розрізненням між поетикою і герменевтикою як двома відмінними методами: поетика орієнтується на лінгвістику і має на меті пояснити механізм творення смислу, натомість герменевтика відштовхується від форм і займається інтерпретацією, намагаючись дошукатися прихованого значення тексту [8, c.73].

Отож діапазон коливань надзвичайно широкий: від ототожнення критики, і інтерпретації також, з сусідніми царинами, і до ствердження цілковитої її відрубності навіть від найбільш споріднених сфер, таких як читання, розуміння, аналіз, теоретизування тощо.

Ще більш невизначена ситуація із внутрішньою типологією – розрізненням історичних різновидів і методологічних течій літературної інтерпретації. Якщо не так давно літературознавці залюбки розробляли різноманітні класифікаційні системи, то сьогодні, у час деконструкції, панує скепсис: "...історична картина сучасної критики надто складна, щоби нанесення на карту її топографії змогло дати яку-небудь користь. Річ не лише в тім, що подібні питання сплутані і переплутані в межах окремих груп і місцевих течій, але й у тім, що вони часто співприсутні, без явної суперечності, у творчості одного автора" [3, c.14].

Одна з найвідоміших типологій належить Меєру Г. Абрамсу. У своїй книжці "Дзеркало і лампа: Романтична теорія і критична традиція" [7] він поставив літературу в центр трикутника, у трьох зовнішніх точках якого розташовані "світ", "митець" та "публіка", і відповідно упорядкував різноманітні критичні теорії, а саме: 1) міметичні теорії, які зв'язують літературу зі світом, розглядаючи її як дзеркало природи; 2) експресивна теорія, що пов'язує твір з митцем, вважаючи літературу радше вираженням душевного світу творчої особистості; 3) дидактична теорія, яка пов'язує твір з публікою і розглядає літературу як джерело знань, ідей, моральних цінностей; 4) формалістична теорія, що зосереджується на самому творі, вивчаючи "поетичність" літератури.

Однак, як тільки цю струнку теоретичну схему чотирьох методологічних орієнтацій Абрамс спробував спроектувати на літературний процес, відразу ж виявилася її обмеженість. За Абрамсом, до епохи романтизму літературна теорія мала міметичний характер, тобто займалася відношеннями твору до світу і публіки; у ХІХ с. вона зосередилася на постаті митця, а в ХХ ст. звернулася до самого твору. Упорядники Нортонівської антології теорії та критики [10, c.4-5] зауважують, що ця класифікаційна схема має безсумнівне значення для виявлення широких історичних тенденцій, й водночас її вада полягає в тому, що вона зупинилася на модернізмі, неспроможна описати такі впливові постмодерні явища, як структуралізм, постструктуралізм, фемінізм, постколоніальна теорія і культурні студії. Абрамс наніс на карту еволюційний шлях від мімезису та дидактизму до експресіонізму і формалізму, але теперішні теорії рухаються в напрямі культуральної критики. У процесі цього руху дослідники зосереджують увагу почергово то на відображенні дійсності, то на внутрішній правдивості й проникливості, то на поетичній техніці, то на соціокультурних і політичних цінностях.

ІНЕРЦІЯ СПАДКОЄМНОСТІ. Інша вада моделі Абрамса полягає в тому, що в ній теоретичну систематизацію механічно перенесено на історичну типологію. Насправді не існує різких хронологічних кордонів між сусідніми епохами. Критичні методології та концепції, принаймні окремі їхні елементи, успадковують наступники.

Так, експресивна теорія не припинила свого існування із закінченням доби романтизму, як то випливає зі схеми Абрамса, а продовжила своє життя у видозмінених формах. Скажімо, Іван Франко-реаліст успадкував од романтизму, з яким вів критичні баталії, уявлення про унікальність особистісного сприймання світу і літератури – саме це романтичне світо- і текстовідчуття допомогло критикові перебудуватися і заманіфестувати добу українського модерну своєю статтею "Слово про критику" в журналі "Житє і Слово" (1896). Внаслідок еволюції він зумів стати яскравим представником двох епох в українській літературній критиці – доби реалізму, і доби модерну.

Ось іще ілюстрації парадоксальної спадкоємності: формалісти, воюючи з Потебнею, надихалися його концепцією; деконструкція, розвінчуючи логоцентризм структуралізму, поділяє з ним ідею автора як текстового ефекту...

І взагалі, якщо взяти до уваги, що проблематика сучасної герменевтики зароджувалася ще в античну епоху і розвивалася в межах середньовічної екзегези, а ядро літературознавчих проблем, окреслене Арістотелем, випромінює лінії еволюційного розвитку врізнобіч ось уже впродовж двох тисячоліть, то виявиться, що розвиток критичних теорій і методологій не має циклічного, замкнутого характеру, а рухається по спіралі або ж іррадіально. У цій історичній еволюції давні проблеми видозмінюються часто до невпізнання або відступають з поля зору, проте ніколи не щезають, натомість піддаються реконфігурації (тобто структурній перебудові) і вступають у нові концептуальні відношення. Різноманітні історичні типи інтерпретаційних моделей можна уявити на синхронному рівні як історичну спадщину. Ці традиції не лише співіснують у музейному затишку, а й взаємодіють в актуальному інтертекстовому просторі, по-різному актуалізуються.

Можливо, історичні типології мусять будуватися на неоднакових типологічних засадах, коли різнорідні категорії перетинаються, накладаються одна на одну, адже йдеться не про заформалізоване, а цілком прагматичне упорядкування наших уявлень про літературний процес. Опозиційні елементи часто не просто опосередковуються елементами медіальними, а плавно чи різко переходять від одного стану до іншого.

РИТОРИЧНІСТЬ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ. Спроби упорядкувати наші уявлення про реальний літературно-критичний процес наштовхуються на таку нездоланну перешкоду, як риторичність критичного мовлення. Інтерпретація, яка має справу із загадковими текстами, сама є текстуальною, наративною, заснованою на різноманітних риторичних стратегіях, що змінюються залежно від пізнавальних та комунікативних цілей і мінливих обставин культурного часопростору. Поль де Ман спостеріг: якщо раніше представники історичної критики розглядали форму як зовнішню прикрасу, а зміст – як внутрішнє наповнення, то сьогодні, після формалістичного перевороту, форма розглядається як внутрішня, структурна сутність тексту, а про референційне значення говорять, що воно зовнішнє: "Полюси зовнішнього і внутрішнього помінялися місцями, але це все ті ж полюси: внутрішній смисл став зовнішньою референцією, а зовнішня форма – внутрішньою структурою" [3, с. 11].

Можна простежити риторичну інверсійність бінарних опозицій таких параметрів інтерпретації, як конкретність / абстрактність, раціональність / інтуїтивність, об'єктивність / суб'єктивність. Між ними теж не існує неперехідної прірви. Наприклад, у позитивістичний період своєї літературно-критичної діяльності Іван Франко обстоював історичну конкретність, але насправді – керувався досить абстрагованими принципами. Так само імпресіоністична критика культивувала безпосереднє естетичне сприймання, демонстративно відмовившись од теоретизування, але захищала ці антитеоретичні позиції витонченою і цілеспрямованою теоретичною аргументацією. Переважно це були неначе принагідні парадоксальні висловлювання, але не раз право на інтуїтивне внутрішнє бачення обґрунтовувалося розгалуженими теоретичними розмірковуваннями, як-от у статтях Анатоля Франса, діалозі "Критик як митець" Оскара Вайлда, "Літературних вражіннях" Гната Хоткевича, книжці "Між ідеєю і формою" Михайла Рудницького.

Loading...

 
 

Цікаве