WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Постмодернізм і притча: Error facti, або ймовірність "Неможливого" - Реферат

Постмодернізм і притча: Error facti, або ймовірність "Неможливого" - Реферат

Вказані ознаки книги Д. Кіша цілком „вписуються" в історико-літературний канон притчі. Проте далі відбувається різкий відхід від нього.

Одна із основних тем книги, на що вказує сам автор [3, с. 137], – тема смерті. Вона доволі часто присутня у традиційній притчі (ще від часів біблійного Йова), але звучить там лише як „memento", як нагадування про кінечність життя, у якому людина має жити морально. Тобто дидактизм традиційної притчі спрямований на життєвий вибір, бо смерть – те очевидне, що не потребує морального вибору: вона завжди приходить поза волею особи. У Д. Кіша акценти змінюються: життєві дороги його персонажів так само поза їхньою волею. Зло як тема притч, його всепроникність і буття-поза-вибором – трансцендентний вимір у творах сербського письменника, який веде мову про невипадковість, закономірність зла. Звідси – Кішевий сумнів. Недарма українська перекладачка творчості письменника А. Татаренко назвала його „лицарем сумніву" [13]. Тут заходимо у глухий кут. Можливо, твори Д. Кіша не є притчами? Чи автор помилився (error facti), так їх спершу визначивши? Як може сумніватися в певному питанні автор, який його розкриттю присвячує притчу?

Апологія сумніву в Кіша – річ по-постмодерністськи загальнозрозуміла. У мистецтві постмодернізму сумніву піддається все, а істина релятивізується. Скептичний постмодерніст іронізує і сумнівається, знову сумнівається й іронізує. „В наш час, – пише С. Пролєєв, – мало хто наважується на апологію. /.../.У світі, здається, не залишилося речей, гідних незаперечного обстоювання" [12, с. 11].

Закономірність постмодерного сумніву екстраполюється в Д. Кіша на „апологічний" канон притчі, зміщує акценти на протилежне, творить нову притчеву форму, де сумнів стає важелем і опорою. Сумнів у людському марнославстві як рушійній силі наших вчинків („Симон Чудотворець"). У здатності людини зрозуміти людину („Дзеркало невідомого"). У тому, що творчість – добро, яке рятує світ („Енциклопедія мертвих"). У тяглості, незмінності людських почуттів („Посмертні почесті"). У чесності перед собою людини, котра йде на власну страту („Прекрасно вмирати за батьківщину"). У тому, що ми здатні пізнати істину („Червоні марки з Леніним"). У щирості сильних світу цього, у моральності творчості („Книга королів та дурнів"). У виправданості тілесності перед вічною клепсидрою часу, бо все є лише сон („Легенда про сплячих"). У можливості свободи поза вибором, який насправді є марним, бо наперед заданим, неминучим („Розповідь про майстра та учня").

Автор використовує метод „від супротивного". Він не вчить, не наставляє, навіть не застерігає. Він сумнівається у правильності невільного вибору своїх героїв, вибору, що тяжіє над ними. Він констатує: ось „запрограмований" вчинок – ось його наслідки. І досить. Дія та її результат – як питання, як натяк, інтенція, як висловлений сумнів. Вирішувати має кожен, хто причетний до акту читання.

Зміщуються акценти в багатозначності потрактувань притчі. Дидактичний канон передбачав, сказати б, однорівневу багатозначність: заявлений в оповіді єдиний імператив міг бути проектований на найрізноманітніші життєві ситуації. Різнорівнева багатозначність постмодерної притчі a priori не зводиться до єдиного імперативу: сумнів породжує невизначеність, тому нормативна чи законодавча функція в сучасній притчі поступається місцем інтерпретаційній. Отже, той чи інший етично маркований вибір людини можна мотивувати різними спонуками, але на його правильність годі сподіватися: будь-які шляхи в притчі Д. Кіша ведуть до фіаско, до смерті.

Коли автор у Post scriptum'i тлумачить власні твори, він звертає увагу насамперед на джерела сюжетотворення оповідей та ключові моменти їх потрактувань (класицистичний тип творчості, репрезентантом якого є Д. Кіш в „Енциклопедії мертвих", на відміну від реалістичного та романтичного типів творчості, є в постмодернізмі способом переосмислення давніх, історично сформованих сюжетів „із чітким іронічним та пародійним контекстом" [3, с. 137]). Проте читацька рецепція, закономірно, може розширювати семантику „Енциклопедії мертвих" чи не до безкінечності, тут Post scriptum дещо звужує поле ймовірних прочитань збірки.

Можливо, одна із причин залучення до оповідань післямови в Д. Кіша – нехитрий спосіб „втулити" багатозначність вибудуваного твору в певне русло, зробити його алегоричним, тобто відсікти творення можливих символів. З іншого боку, подібний коментар – доволі поширене в постмодерній літературі явище. Згадаймо бодай хрестоматійних У. Еко з його „Записками на полях „Імені троянди" " чи А. Бітова з його „Коментарями до загальновідомого".

У будь-якому разі, попри наявність коментаря-післямови, твори Д. Кіша не „розкодовуються" за кодом, запропонованим автором, який подає лише один із ймовірних варіантів тлумачення (до того ж, доволі умовних).

Не можна розглядати художнього твору поза контекстом, у якому він створений: щось важливе завжди буде упущено – стимул до творчості, причина, що спонукала автора, невіддільного від часу, в якому він перебуває, взятися за перо. Post scriptum, подібний до Кішевого, скажімо, в епоху реалізму чи модернізму сприймався б буквально, як єдино правильне тлумачення авторового тексту (друге питання, чи був би він потрібен, але йдеться про гіпотетичну ситуацію), натомість нині маємо на нього зважати, коли приходять в акті рецепції інші можливі потрактування.

У цьому – суть відхилення нинішньої притчі від канону. Через наперед заданий полілог значень притча "вислизає" за рамки традиційного повчання. Принцип аналогічний тому, що його свого часу описав уже згадуваний У. Еко, ведучи мову про схожість постмодерністської позиції з ситуацією чоловіка, закоханого в дуже вчену жінку [14, с. 102]. Проте, навіть ідучи „в обхід", сучасна притча не завжди (завжди не?..) досягає дидактичної мети.

Річ у тім, що традиційно у притчі автор ставив свого героя (чи героїв) у ситуацію етичного вибору – масштабну, загальнозначущу ситуацію, аби показати доконечність „правильного", етичного, морального вчинку. Нині, коли навіть і береться подібна схема, то вона a priori неспроможна: героями притч (романів-..., повістей-..., оповідань-..., п'єс-...) доволі часто є особи або нереально-віртуальні (хоча, зрозуміло, притчі загалом притаманний соціально не засвідчений, умовно-алегоричний персонаж, але мова йде про елементарну відсутність життєподібності, чи сконструйованість, чи фантомність, чи маріонетковість), або із психічною патологією (згадаймо „Запахи" П. Зюскінда, „Колекціонер" Д. Фаулза, які мають, без сумніву, притчеву основу).

Інший варіант сучасної притчі – трагіфарсове обігрування традиційного канону (тут особливо відчутна російська хвиля – від Вен. Єрофеєва до В. Пелевіна, з його введенням у твір даоських притч; так само й „польська версія", в особах Т. Конвіцького та Мрожека-драматурга, у творах яких спостерігаємо тугий сплав трагічного абсурду та фарсу у питаннях аж ніяк не буденних). Про будь-який дидактизм у трагіфарсовій притчі можна вести мову лише умовно.

Третій, доволі часто вживаний варіант вибудовування притчі (саме його й використовує Д. Кіш) – ситуація неможливості вибору в „притчевих" обставинах, що, в свою чергу, не дає змоги довести сюжет до логічної для притчі дидактичної розв'язки. Мова йде про принципову нездатність персонажів робити морально маркований вибір, відсутність етичних важелів впливу на рішення, які вони ухвалюють. Життя персонажів Кіша – це буття-поза-мораллю у світі, де просто немає відповідних законів співіснування, або ж вони на маргінесі. Звичайно, це не позиція автора, а своєрідний художній прийом – показати, яким способом і куди втрапляє людина, котра має надію на пристойне життя поза мораллю.

Вибору поза мораллю в людини, на думку Д. Кіша, немає. І в цьому, напевне, парадокс сучасної притчі: на позір антидидактична, вона, роблячи уявний виток за принципом параболи в бік видимої „анти тенденційності", повертається до своїх „прямих обов'язків" – ненав'язливо, аналогією, "доказом від супротивного", толерантно, натяком, – але повчає.

Література

  1. Аверинцев С. С. Притча // Краткая литературная энциклопедия: В 9 т. / Гл. ред. А. А. Сурков. – Москва, 1971. – Т. 6. – С. 20-21.

  2. Веселовская Н. Б. Дидактическая литература // КЛЭ: В 9 т. – Т.2. – С. 674.

  3. Кіш Д. Енциклопедія мертвих. – Львів, 1998.

  4. Клим'юк Ю. Про естетичну природу притчі // Слово і час. – 1993. – № 5. – С. 29.

  5. Кравченко А. Є. Художня умовність в українській радянській прозі. – Київ, 1988.

  6. Лавринович Л. Б. Постмодернізм в українській, польській та російській прозі: типологія образу-персонажа: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – Тернопіль, 2002. – С. 15-16.

  7. Літературознавчий словник-довідник. – Київ,1997.

  8. Митрофанова Т. П., Приходько Т. Ф. Парабола // Краткая литературная энциклопедия: В 9 т. / Гл. ред. А. А. Сурков. – Москва, 1978. – Т. 9. – С. 597.

  9. Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили. - К.,1980.

  10. Островська (Кохан) Г. О. Від притчі до параболи // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – № 10. – С. 6-9.

  11. Поліщук Я. Випробування постмодернізмом // Критика. – 2002. – № 3. – С. 8

  12. Пролєєв С. Апологія скептичного розуму // Критика. – 2002. – № 11 (№ 61). – С. 11-13.

  13. Татаренко А. Лицар сумніву Данило Кіш // http://www.ji.lviv.ua/n15text/tatarenko.htm

  14. Эко У. Заметки на полях „Имени розы" // Иностр. література. – 1988. – № 10.

1 Концепція про три типи творчості, які синхронно виступають у художній літературі постмодернізму, створена на основі ідей Д. С. Наливайка [Див.: 9]. Докладніше про це див.: 6, с. 15-16.

2 Зауважмо, що умовність цієї тези не викликає сумніву, коли йдеться про притчу ХХ ст.: відсутність дидактизму (тобто авторської напередзаданої інтенції моралізаторського штибу), символічна багатозначність, відсутність навмисної, підкресленої оцінності можуть творити притчу „поза волею" автора – якщо весь художній світ письменника носить, сказати б, притчеподібний пафос. Так, Е. Гемінґвей заперечував тлумачення повісті „Старий і море" як притчі, проте канонічні жанрові ознаки у творі є (знову-таки без нав'язливого дидактизму і в руслі символічного, а не алегоричного інакомовлення).

Loading...

 
 

Цікаве