WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Категорія автора у світлі художньої комунікації і системного розуміння літературного твору - Реферат

Категорія автора у світлі художньої комунікації і системного розуміння літературного твору - Реферат

Реферат на тему:

Категорія автора у світлі художньої комунікації і системного розуміння літературного твору

Специфіка сучасного гуманітарного знання визначається впливом "постструктуралістсько-деконструктивістсько-постмодерністського комплексу", який оформився на основі синтезу загальнотеоретичних і методологічних принципів, понятійного апарату й аналітичного інструментарію, вироблених у постмодерну добу [12, с. 231]. Сучасна наукова думка, відзначаючи спорідненість теоретичної бази постструктуралізму і постмодернізму (напряму літературної критики) [22, с. 29] або вбачаючи в теорії постструктуралізму і його літературно-критичній "практиці" – деконструктивізмі – підґрунтя постмодернізму [20, с. 59], засвідчує існування єдиного інтердисциплінарного ідейного комплексу. Властиву йому тенденцію до деперсоналізації слід вважати виявом загальної кризи особистісного начала у філософії, естетиці й літературознавстві постмодерної доби. Теза про позбавлення свідомості індивіда автономного характеру, зокрема про її "цитатність", "текстуальність", спонукала докорінно переглянути одне з базових понять традиційного літературознавства – категорію автора. Підтримана постструктуралізмом концепція "смерті автора" заперечувала усталене розуміння автора як повноправного суб'єкта творчості, замінюючи його скриптором – суб'єктом письма (Р. Барт) або залишаючи за ним тільки функцію суб'єкта дискурсу (М. Фуко).

Р. Барт, не схильний до каузального пояснення літературного твору через авторську біографію чи авторську особистість, наголошує на тому, що вже сам процес письма нівелює індивідуальність, знеособлює, оскільки "говорить не автор, а мова": "Скриптор, що прийшов на зміну Автору, несе в собі не пристрасті, настрої, почуття або враження, а лише такий неосяжний словник, з якого він черпає своє письмо" [2, с. 389]. Заміна автора скриптором усуває будь-які претензії на однозначність прочитання і встановлення остаточного, єдино правильного смислу та уможливлює невпинний процес вивільнення значень. Коштом "смерті автора" має відбутися "народження читача", що відтепер стає "тим простором, де відбиваються усі до єдиної цитати, з яких складається письмо" [2, с. 390], фокусує множинність значень, виявляючи цілісну сутність письма і єдність тексту. Питання про наявність / відсутність авторського диктату стає одним із вирішальним в утворенні опозиції "твір – текст": "Автора вважають батьком і господарем свого твору... Стосовно ж тексту, то в ньому відсутній запис про батька" [22, с. 494]. Використані Р. Бартом метафори твору і тексту – "організм" і "плетиво" – покликані увиразнити їх антитетичність, наголосити на ієрархічності, монолітній цілісності першого й відкритості, множинності сенсу, стереофонічності другого – звільненого від авторської влади [22, с. 493 – 494].

У концепції М. Фуко автор так само позбавлений статусу свідомого творця, упривілейованості в наданні значень власному твору. Автор у традиційному розумінні ("невичерпне джерело значень, якими наповнений твір"), на думку М. Фуко, є "ідеологічною фігурою". Його дійсна роль полягає у протилежному: автор є "принципом ощадливості у розмножуванні значень", тобто "певним функціональним принципом,... який перешкоджає вільній циркуляції, вільному маніпулюванню, вільній композиції, декомпозиції чи рекомпозиції уяви" [22, с. 611 –612]. Отже, проблема суб'єкта творчості втрачає вагомість, а на перший план висувається питання про особливості функціонування дискурсів.

Ідеї Ж. Дерріди, зокрема концепція відсутності центру, і базована на них деконструктивістська літературно-критична практика стали альтернативою усталеним принципам аналізу художнього твору. Ж. Дерріда стверджує, що "центр не є центром", тобто об'єктивною властивістю структури, оскільки поняття зцентрованої структури суперечливе і лише "виражає силу певного бажання" – нав'язати їй смислову схему [22, с. 618]. У літературознавстві критикований Ж. Деррідою принцип "центризму" втілюється в концепції "неповторної авторської "особистості", "душі", матеріальним інобуттям якої є твір" [18, с. 36]. Представники Єльської школи деконструктивізму, досліджуючи механізми блокування комунікативного процесу внаслідок внутрішніх суперечностей тексту, обґрунтували принципову неможливість адекватної інтерпретації і, в результаті, неминучу помилковість будь-якого прочитання, що, за своєю суттю, є активне нав'язування реципієнтом власного смислу [12, с. 50-51]. Твердження про ускладненість або неможливість художньої комунікації, як і спроби теоретичного "усунення" суб'єкта (окремим аспектом якого є концепція "смерті автора") відбивають загальні тенденції постструктуралістсько-постмодерністського мислення. Проте всі ці, здавалося б, успішні спроби "щодо теоретичної анігіляції суб'єкта неминуче завершувались тим, що він знову виникав у теоретичній свідомості як невловима і тому незнищенна величина" [12, с. 266].

Літературознавчі тенденції, окреслювані загалом як "криза автора", найбільш рельєфно виявились у період з кінця 60-х до середини 80-х рр. [6, с. 15], [1, с. 7]. Визнаючи пріоритетність читача, надаючи йому право співавторства, літературознавча наука, відкривала нові методологічні перспективи й виробляла оригінальні моделі інтерпретації художнього твору. Однак посилення ролі реципієнта породило проблему "вседозволеності читача та його уяви в продукуванні нескінченної, неконтрольованої ланцюгової реакції рецепцій художнього тексту" [22, с. 13]. Звільнення твору від авторської влади зумовило своєрідний літературний феномен, який, на думку С. Євдокимової, доречно зіставити з історичним явищем самозванства: текст втрачає єдність, натомість постає необмежена кількість "текстів" – результатів "співавторства" кожного окремого читача [1, с. 10]. Відтепер і комунікативна схема набуває редукованого вигляду. Втрата "точних критеріїв для визначення смислу твору", нескінченне продукування смислів, "множинність інваріантних прочитань одного й того самого тексту" внаслідок усунення з процесу художньої комунікації автора – "найважливішої центро- і смислоутворюючої ланки" – спричинили посилення протилежних тенденцій на початку 90-х рр. [6, с. 16]. Отже, вимога "повернення автора" продиктована багатьма причинами, серед них потребою відновити центр, "навколо якого смисл може кристалізуватися" [1, с. 32]. М. Фрайзе, простежуючи поетапно, від формалізму до постструктуралізму, поступове нівелювання категорії автора (відхід від біографізму, усунення автора як суб'єкта естетичної діяльності й, нарешті, автора – організаційного центру, автора – уособлення ідентичності та єдності твору), зауважує, що "з тих пір й досі дослідження автора художнього тексту не просунулося і на йоту" [1, с. 26]. Отже, набувають актуальності звернення до літературознавчих концепцій М. Бахтіна, В. Виноградова, Б. Кормана, у яких проблемі автора й авторської "присутності" у творі надавали особливої ваги, переосмислення й синтезу їх основних тверджень у світлі проблеми художньої комунікації і системності художнього твору. В українському літературознавстві подібні спроби здійснювали (переважно, щоб розв'язати конкретні історико-літературні завдання, виявити форми авторської "присутності" у тексті, способи організації оповіді тощо) В. Смілянська [23], Г. Давидова-Біла [11], М. Легкий [19], А. Островська [21], В. Терещенко [24], а також Ю. Ільчук [13], Є. Хомчак [25].

М. Бахтін, розробляючи переважно філософсько-методологічний аспект проблеми автора, розглядає як корелятивні поняття автора біографічного (момент позалітературної реальності), автора "первинного" (момент естетичної діяльності) й автора "вторинного", або "образ автора", (внутрішньотекстовий елемент). Щоб усвідомити природу естетичної діяльності, на думку вченого, не слід вдаватися до ототожнення автора біографічного – реальної особи, яка "живе своїм біографічним життям", тобто моменту етичної події, соціального буття, – і автора-творця, або учасника естетичної діяльності [3, с. 403; 5, с. 15]. М. Бахтін наполягає і на відмежуванні автора-творця від образу автора. Слід зауважити, що в його розумінні термінологічне сполучення "образ автора" взагалі суперечливе: будь-який образ неодмінно стає результатом творчої активності суб'єкта [3, с. 405; 5, с. 304]. "Образ автора" доречно вживати стосовно автора "вторинного": якщо автор "первинний" – носій творчого начала – не є створеним, то автор "вторинний" – створений, "частково зображений, показаний, увіходить у твір як частина його" [5, с. 311, 373]. Образ автора може бути лише результатом творчої діяльності митця, відмінним від усіх інших, але належним творові образом, що виступає внутрішньотекстовим елементом. У понятті "образ автора" М. Бахтін об'єднує досить різнорідні художні явища: художньо конструйовану постать умовного автора, або образ розповідача, усі ті образи, що так чи інакше вказують на позалітературну особистість митця, а саме, автобіографічного і ліричного героїв [5, с. 304].

Loading...

 
 

Цікаве