WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Біографізм як методологічна проблема - Реферат

Біографізм як методологічна проблема - Реферат

Реферат на тему:

Біографізм як методологічна проблема

"Творчість і особа творця. Біографія і тексти... Досить давні, але ще й досі не з'ясовані теми" [16, с. 9]. Перешкодою до розв'язання цих перелічених Г. Сивоконем методологічних проблем є не так відсутність належної наукової уваги до них, скільки безліч різнотлумачень самої природи творчості і феномена творця.

Згадаймо хоча б метод Ш. Сент-Бева, сенс якого полягає в тому, що без вивчення біографії автора, без знання умов його особистого життя не можна аналізувати твору. Звідси й методологічний принцип біографічного методу – "шукати в митцеві людину" [15, с. 48]. Саме проти цієї ідеї Сент-Бева рішуче виступив Марсель Пруст. "Цей метод йде врозріз з тим, чого нас вчить глибше пізнання самих себе,  писав французький культуролог.  Книга  породження іншого "я", аніж те, що виявляється у наших повсякденних звичках" [12, с. 36]. Знайомство з автором та способом його життя, на переконання Пруста, аж ніяк не допомагає, а заважає дослідникові мистецького твору, бо ж "я" творця заслонене для знайомих іншим "я", яке може багато в чому поступатися зовнішньому "я" інших людей [12, с. 37].

Літературознавство ХХ ст. розробило низку істотних теоретичних концепцій біографізму – питання про поєднання художньої творчості з її суб'єктом вже давно перебуває в полі зору дослідників, і часом здається, так само давно розв'язане. Однак, погодьмося з Г. Сивоконем, "не слід поспішати з висновками на цей предмет" [16, с. 9]. І сьогодні надалі таємничою є сама природа фундаментальної категорії теорії "людина-і-її-твір" (М. Фуко).

У 20-ті роки ХХ ст. принципи біографічного методу Ш. Сент-Бева та культурно-історична методологія І. Тена стали предметом наукової полеміки між двома російськими вченими – О. Євлаховим та О. Скафтимовим. За О. Євлаховим, "ні біографія художника, ні історія його батьківщини не мають ні найменшого стосунку до його творчості" [5, с. 159]. Коментуючи цю думку вченого, О. Скафтимов погоджується з тим, що митець і людина в одній особі не одне й те ж, а тому не можна судити про твір тільки по тому, якою людиною є його автор, як і про людину тільки за її твором, однак це аж ніяк не усуває потреби аналізу переживань "у душі митця не лише суто мистецьких, але й реально-людських" [17, с. 170]. Як методологічний інструментарій для аналізу взаємодії творчості й творця О. Скафтимов пропонує синтез теоретичного та історичного вивчення літератури як естетичного феномену. "При теоретичному міркуванні про митця, в авторі і має вивчатися лише митець... Але при генетичній постановці питання однієї цієї сторони сутності людини-митця мало" [17, с. 170]. Не можна, як на думку вченого, "іпостазувати" в живій людині один бік її цілісної сутності, її можна лише теоретично виділити задля деяких важливих і потрібних у даному випадку особистісних властивостей. Таке теоретичне виокремлення і відбувається, коли ми, приміром, кваліфікуємо, класифікуємо і поціновуємо світ мистецьких переживань. При розгляді ж біографії – "живого життя духу" – ми можемо "спрямувати рефлектор" куди завгодно і висвітлити те, що для нас у даному випадку є цікавим і важливим. "Недозволеним дуалізмом" називає Скафтимов тезу Євлахова про відсутність екзистенціально-генетичного зв'язку між автором як людиною і автором як митцем. "Митець і людина в одній особі, – підсумовує Скафтимов, – це – світ роздвоюваний. але не роздвоєний" [17, с. 170].

Проблема біографізму – проблема не лише теоретична, а й психологічна й етична. Факт роздвоювання власного "я" на "я" мистецьке і "я" людське відчувають і самі митці й по-різному на це реагують. Суверенність свого людського (приватного) життя мужньо захищав У. Фолкнер. Свого часу він категорично заборонив відомому літературному критикові писати статтю не про його романи, а про нього як приватну фігуру, як індивіда. Свою відмову У. Фолкнер пояснив так: "Я вважаю, що тільки твори письменника є суспільним надбанням, лише вони можуть підлягати обговоренню, дослідженню і рецензуванню..." Що ж до особи письменника, то, на переконання У. Фолкнера, до того часу, "доки письменник не здійснить злочину або не поступить на державну службу, його приватне життя належить йому самому" [19, с. 303]. Леся Українка в листі до О. Маковея від 16 – 17 вересня 1893 року писала про спокійне сприйняття критичного аналізу її творів: "Я ніколи не ображаюсь, коли судять мою роботу", проте зауважувала: "Не люблю тільки критики ad hominem". Вона була категорично не згодна з тим, що "для розуміння чиїх-небудь віршів треба знати життєпис автора". Захищаючи свою душу й серце, свої права людські, Леся Українка називає сам метод "ad homine" "неналежним" і висловлює власний погляд на інтерпретаційну методику біографізму – "не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник я вживається тільки для більшої виразності" [18, X, с. 154].

З цією думкою української поетеси тісно перегукується міркування французького філософа Поля Рікера про інтерсуб'єктивність першої граматичної особи в творчому процесі. "Хіба ж оповідь не значно частіше є оповіддю Er-Erzhlung, тобто оповіддю про "він" або "вона", аніж сповіддю, медитацією від першої особи, автобіографією?" І далі уточнює: "Хіба Прустівське "я" – це не перевдягнений "він"? [14, с. 73].

Досліджуючи співвідношення автора і форми оповіді, П. Рікер з позицій герменевтичної феноменології вдається до "декомпозиції" ідентичності як методологічного поняття. Ідентичність-самототожність, як на переконання філософа, це зовнішня об'єктивізована характеристика суб'єкта творчості, тоді як ідентичність – самість стосується спроможності самого суб'єкта визначити себе як автора і нести відповідальність за сказане і написане ним [14, с. 74]. Г. Сивокінь, наголошуючи на багатоскладності поняття самототожність письменника, слушно зауважує, що рівень наближення до глибокого й об'єктивно-ідентичного трактування творчості митця залежатиме від гармонійного поєднання цих двох начал – зафіксованого автокоментарю і критико-інтерпретаційного його розуміння" [16, с. 9].

Що ж до феномену біографізму, то його семантичну багатозначність П. Рікер увиразнює філософією інакшості, а точніше, специфічною "перехресною" діалектикою відносин між само-тотожним й іншим ніж сам. В інтерсуб'єктивному процесі цих відносин вчений вирізняє уявлення про іншого як співрозмовника у плані дискурсу, як протагоніста або антагоніста у плані взаємодії і, нарешті, про іншого як суб'єкта іншої свідомості, іншої долі в "заплутаній сукупності життєвих історій". Це перенесення Я на Іншого, уточнює Рікер, перетинається із зворотним рухом від Іншого до Я, яке повертається вже як інший.

Пригадаймо в цьому контексті майже сторічну й досі не закінчену дискусію навколо автобіографізму роману А. Кримського "Андрій Лаговський".

Усіх дослідників роману – давніх і сьогочасних – насторожувала "якась ніби хвороблива" (Ю. Горблянський) реакція А. Кримського на потрактування його творів крізь призму автобіографізму. Справді, і у переднім слові до "Пальмового гілля" автор трохи чи не "присягався", що пише свої вірші не про себе, що в обох циклах збірки немає "нічогісінько автобіографічного" [І, с. 22]. І в передмові до читачів "Андрія Лаговського" в уявній розмові зі своїм колишнім учнем роздратовано уточнює, що в цьому романі "жоднісінької події нема моєї автобіографічної" [2, с. 696].

Однак варто звернути увагу на те, що, не визнаючи автобіографічного характеру своєї творчості, А. Кримський аж ніяк не заперечував біографізму як об'єктивації власне пережитого життєвого досліду. У тому ж таки "Заспіві" до "Пальмового гілля" автор, не визнаючи у віршах нічого автобіографічного, уточнює, що для першого циклу "дав собою тему" відомий професор-орієнталіст, з яким він зустрівся у Лівані 1897 року. Це свідчення письменника Ю. Горблянський без будь-яких пояснень називав "твердженням-містифікацією" [4, с. 42]. Так само не взяли до уваги критики роману "Андрій Лаговський" і наведений А. Кримським перелік ймовірних прототипів образу головного героя  академіка Коша, професора Міллера, "а скільки-скільки ще інших таких людей" [2, с. 697].

Та особливо дивним в історії інтерпретації автобіографізму роману "Андрій Лаговський" є те, що якось непоміченим залишилося міркування уявного давнього і близького приятеля автора, власне його alter egoпро ліризм роману, властиву йому "суб'єктивну призму" зображення, вираження того духу письменника, який важко "точно вияснити", неможливо "заформулювати" [2, с. 697].

Про властивий йому ліричний суб'єктивізм, який пронизує роман "Андрій Лаговський" і який дав підстави критикам вважати його автобіографічним, А. Кримський вже від власного імені писав у листі до І. Ю. Крачковського від 14 листопада 1910 року [5, с. 420]. Йдеться, ймовірно, про той ступінь особистісної актуальності, за яким О. Лосєв розрізняв типи світовідчуття – епос, лірику і драму [9, с. 309]. Згідно з цим лосєвським особистісним підходом до розуміння художньої форми, не так важливо відшукувати "перегуки з життєвими фактами автора", щоб "потім спробувати викласти з них правдоподібну мозаїку сюжету" [4, с. 43], – значно важливішим є з'ясування духовного відгуку митця на життєві реалії, способу їх осмислення і пережиття, адже у мистецтві "важливий, врешті-решт, не факт, а психологія факту" (О. Скафтимов).

Леся Українка чи не єдина з усіх дослідників творчості А. Кримського помітила смислотворчу відмінність біографізму від суб'єктивізму й водночас взаємозумовленість цих двох літературознавчих категорій. "Я вважаю всю Вашу белетристику (і поезію)... – читаємо в листі до автора роману "Андрій Лаговський", – наскрізь суб'єктивною, але ні трошки не автобіографічною, а було б навіть краще, якби вона була автобіографічною, бо тоді суб'єктивність була б натуральнішою" [12, с. 153]. І далі йдеться про вкрай важливу для романіста здатність проникати в буття інакшої, ніж він сам, людини, проникливо пізнати і адекватно зобразити людську інакшість. Натомість А. Кримський, на переконання поетеси, виводить alter ego тільки з ego: "Ви берете чуже життя і чужі Вам факти і типи, а підкладаєте під їх свою психологію і деякі незначні околишні деталі, характеристичні для Вас, а більш ні для кого" [12, с. 153]. І з цих деталей "критико-біографи", доходить висновку Леся Українка, і виводили "цілу авторбіографію" з роману А. Кримського, всупереч його застереженню: "що ж стосується "Андрія Лаговського", то він так же мало має права називатися автобіографічним, як мало схожий на оселедець той опис, який дається загадкою вірменина в анекдоті" [5, с. 420].

Як літературознавча проблема біографізм має безпосередній стосунок до концептів автор і авторство, до неподоланної багатоскладності поняття суб'єкт творчості, багатоопосередкованого зв'язку між письменником і його твором. Поль Рікер, осмислюючи фундаментальну герменевтичну проблему, щ ми маємо інтерпретувати в тексті  "пропозиції світу, проект світу" чи реалізацію найвластивіших можливостей автора, помітив відмінність між авторським "я" безпосереднім, тобто до-текстовим і "я" рефлексивним. Це протиставлення двох "я" є наслідком потреби митця в процесі творення "позбутися самого себе", яким він був до акту об'єктивації, і поступитися місцем "я", яке є учнем тексту" [14, с. 53].

Loading...

 
 

Цікаве