WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → “Мандрівні сюжети” у постмодерністському просторі В’ячеслава Медведя - Реферат

“Мандрівні сюжети” у постмодерністському просторі В’ячеслава Медведя - Реферат

Реферат на тему:

"Мандрівні сюжети" у постмодерністському просторі В'ячеслава Медведя

Прагнення увібрати в себе, поєднати, взаємодоповнити істини багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій – це чи не єдиний спосіб пробитися до справжнього масштабу буття, здолати екзистенційну безпросвітність існування.

У ризоматичному за сюжетом побутово-психологічному романі В'ячеслава Медведя „Кров по соломі" немає основних чи другорядних подій: історії повторюються, переплітаються, трапляються "порожні" сюжети, які з'являються, "аби заповнити безодню мовчання" [1, с. 6]. Проте роман не сприймається як велике безсюжетне марево. Стилістика деконструкції мотивує кожну подію, кожну появу персонажа. Мозаїчна побудова роману, коли сюжети, повторюючись і комбінуючись, утворюють своєрідне плато, підсилює значущість іншого рівня – інтердискурсивного. Політичні, соціальні, культурологічні міркування героїв підпорядковані одній глобальній меті – охарактеризувати складне і суперечливе ХХ століття. Це своєрідна філософія історії українського народу в правдивих розповідях "із життя". Реальне буття не вкладається в жоден сюжет, воно "розшматоване на безліч цитат, з яких письменникові, хоч-не-хоч, доводиться монтувати художні твори" [7, с. 166].

Сюжет роману "Кров по соломі" – це легко замасковані алюзії на відомі сюжети літератури минулих епох (народні легенди, Біблійні перекази і притчі, твори Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького тощо) і сюжети своїх же попередніх текстів. Література "без лапок" передбачає енциклопедичного читача, позаяк сучасна доба "надто освічена й зарозуміла" [7, с.166]. Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному та мовному рівнях.

Форма оповіді, у якій переплітаються сюжетні лінії, людські долі, розповіді – найадекватніше відображає реальне життя. У невеличкому містечку (яким є Кодня – головний простір буття персонажів В. Медведя), де всі знають одне одного, долі наскільки тісно переплелися, що й більшість мешканців між собою виявляються родичами. Хоча часто родичання таке: "Прокопчук Андрей, свекор тітки Гані, сестри моєї мами, але од другого чоловіка моєї баби Марини, Максима Черниша..." [6, с. 245]. Твори В. Медведя – це розлога оповідь про один рід, у якій існують сталі герої (баба Богинька, Ярина, Петро, учитель Вільчинський, Юрко та інші) і такі, що з'являються нізвідки і відразу зникають. До того ж жіночі персонажі в творах Медведя присутні частіше. Жіночий суб'єкт постмодернізму відрізняється активною взаємодією із зовнішнім світом, інтенсивністю почуттів, креативністю, гетерогенністю, інтерсуб'єктивністю. Баба Богинька – найактивніший "житель" творів Медведя – носій істин і традицій, її поради – найавторитетніші ("Дівочі грища"), крім своїх дітей, вона виховує і чужих ("Кров по соломі").

Форма роману як потоку свідомості й асоціацій без поділів на традиційні речення, абзаци, розділи тощо відображає діалектику самого життя. Власне, щоденник Марти Зіневич, уміщений у романі "Кров по соломі", – це найкращий спосіб всеохопно описати дійсність. Докладніше зафіксувати всі православні, язичницькі, світські свята, усі події села – дні народження, хрестини, проводи, весілля, похорони, погоду за 22 роки, нарешті, – було б просто неможливо. Немає в житті (і відповідно, у романі) значущих чи неважливих подій – усе рухається одним потоком: народження – весілля – похорон, дощ – сніг – спека, весна – зима, урожай – неврожай і т.д. "Все життя до дрібочки пам'ятаєш, а чогось головнішого згадати не годна", [4, с. 154] – чи не найголовніша думка твору.

Буття складається зі спогадів, кожна подія усвідомлюється вже тоді, коли вона відбулася. Тому життя – це "бліда копія того, що відбулося в дитинстві" [3, с. 247]. Персонажі творів В. Медведя в "архівах дитинства" залишили перші й найяскравіші враження, переживання, почуття. Тому все життя повертаються думкою до дитячих років. Звідси – одна з найпоширеніших у творчості письменника тема юнацького "дозрівання" ("Спомини навиворіт", "Льох", "Кров по соломі"). Це переживання юнака від усвідомлення себе чоловіком – незіпсуті спогади про "крейдяні груденята" однокласниць, що приміряли плаття, пошиті мамою, відчуття солодкого гріха при спробах пізнати себе: "застукаєш себе...на безмеж сполучаючи сором і жінку у світлих темниках підсвідомого" [3, с. 246].

Інша, також часто повторювана тема, – переживання спогадів про смерть батька ("Спомини навиворіт", "Заманка"). Яринка Миколайчукова все життя картає себе, що під час похорону батька бавилася з дітьми і не хотіла попрощатися з татком.

Для розуміння принципів естетичного постмодерністського аналізу не варто користуватися логікою чи лінійними причиново-наслідковими зв'язками. Свідомість ліричного героя – це своєрідний колаж, який робить відносними всі цінності, що, здавалося б, давно усталилися і сприймаються як незворушні. Така свідомість виявляється найпродуктивнішою для осягнення таких суспільних стосунків, коли "попередні форми життя, моральні норми та вірування перетворюються на "гнилі мотузки" й оголюється приховувана досі амбівалентна і незавершена природа людини й людської думки" [9, с. 4].

Одна з головних тем у письменника – проблема часу. Тривалі родинно-побутові описи переконують, що мить людського життя – це і є вічність. В'ячеслав Медвідь відокремлює наш, український, час від будь-якого іншого, оскільки "в нас він триває інакше, як будь-де у світі: то вподібнюючись шаленству серцебиття, то завмираючи на безвік" [7, с. 165]. Час, у звичному лінійному розумінні, зникає. Парадигма минуле – сучасне – майбутнє стає не актуальною, оскільки життєвий рух циклічний. Таке дещо язичницьке часовідчуття є іманентним для людини, яка живе в гармонії з природою.

Ідея "минулотеперішнього" – одна з засадничих для естетики постмодернізму [2, с. 147], де панує принцип "все сучасно, історично і відносно". Постмодернізм – це синтез повернення до минулого і руху вперед.

Домінантою світосприйняття постмодернізму є протиставлення класичним цінностям і водночас актуалізація минулого, "відродження" давніх епох, що виявляється насамперед у цитуванні та культурній, стильовій і лінгвістичній багатомовності. Тому завданням письменника є пошук сполук між мовою і часом. Він повинен усе зафіксувати в мові, хоча б уривчасто і фрагментарно: "хоч би через трикрапки... промережити щонайдрібніше у примітках, у додатках, коментарях до – ненаписаного" [7, с. 168].

Мова має бути в злагоді з часом. Сучасна доба не сприймає "кучерявих" слів. Намагаючись відірватися від гніту попередніх літературних епох, письменник глузує із "заквітчаної" і "закосиченої" мови („Спомини навиворіт", "Кров по соломі").

Як відомо, мова відображає свідомість героя. Деформована особистість змальовується розмовною мовою – з діалектизмами, суржиком, вульгаризмами, якщо ж трапляються філософські роздуми – мова стає вишукано-літературною. Отже, мова трьох стилів – високого, низького та середнього – побутує не просто в одному творі, а в сусідніх реченнях: „Впірвав би їдну з другою та на стерню сракою, – ого, не так забалакала б. Мені б це годів десять скинути, то я б вас туто перетарабанив би між могилками" [4, с. 245]; а дещо згодом: „всепробачність гріха при твоєму зорі з запобіганням твоєї ласки на вчиненні гріха з виповиванням найжіночішої суті що тебе обійдено аби потім знову з тобою суворою і жорстокою і чомусь у сні і чомусь жінка" [4, с. 246].

Численні неологізми, метафори, симфори, використання слів у непритаманному їм контексті надають українській мові деякої незвичності. Це не просто діалект, це певний стиль, шарм, завдяки якому центральним елементом тексту стає ритм.

Постмодернізм позначений антиформою, культом неясностей, пропусків, фрагментарністю, іронізмом, деканонізацією традиційних естетичних цінностей. Змішуються жанри. Високе і низьке взаємодоповнюють одне одного і в трактуванні тем, і в художніх прийомах. Автор дозволяє собі такі порівняння, які часом навіть шокують: "жовтогарячий хрест на церкві і жовтогарячі плями кінської сечі на втоптаному снігу" [4, с. 245]; "Сонечко з морозом так вгрівало і кінське волосся, і калюги під кіньми, одну, як руденький чайок, що їм у шкільній їдальні дають, а другу, аж золотаву, як хрести на церкві" [6, с. 9].

Естетика постмодернізму спонтанно деконструює традиційні бінарні опозиції: реальне – уявне, звичне – фантастичне, оригінальне – вторинне, старе – нове, низьке – високе, текст – контекст і т. д. Як наслідок цього, стираються межі понять добро та зло, оскільки не існує єдиних критеріїв для розрізнення поганого і хорошого: "Господь регоче, аж за боки хапається: дарую вам ласку віри, злочинцям недоторканість, злодіям новий промисел, сиротам вокзали, розумним уседозволеність, розмножайтеся, вам-бо судного дня не знати; нема серед вас винуватих, бо не складено міри винуватості, позовів більше, аніж судів, свідки німі, а ще більше їх у землі" [6, с. 334].

У метаоповіді В. Медведя "переплавляються" будь-які ідеології, тези, інтерпретації, манії, погрози чи надії. Інтертекстуальне різноманіття значень начебто розмиває конкретне реальне, перетворюючи світ на єдиний безмежний інтертекст.

Постмодерністська парадигма потребує більше, ніж просто плюралізм, релятивізм та історизм. Типовою ознакою постмодернізму є глобальне утвердження першопочаткових, важливіших, ніж будь-які інші державні інтереси, прав та потреб людини, якими б мізерними, з погляду, наприклад, історії людства, вони не були б. Найбільш значеннєвими у творах В. Медведя стають такі людські риси, як емоційність, душевна теплота, ніжність і, власне, людяність. А також – поглиблений інтерес до самопізнання і самоствердження особистості, підвищена чутливість і загострення сприйняття тонких міжособистісних стосунків і зв'язків, особливе сприйняття соціальних проблем. Отже, можна говорити не про втрату цінностей у постмодернізмі, а про їхню зміну.

Естетика постмодернізму переосмислила і модифікувала ряд естетичних принципів, вироблених традиційною естетикою. Перш за все, це принципи парадоксу, абсурду, антиномічності; сакрально-ритуальний характер естетичного дійства; символізм як головний принцип вираження; акцент на полісемії, структурності тексту; естетизація навколишнього середовища; розчинення мистецтва в повсякденній реальності, природі і т.п.

Отже, постмодернізм сприймає життя як текст, гру знаків і цитат. Своєрідні етюди "на тему" нашаровуються один на одного, змішуються сюжети, деконструюється новий сучасний контекст через руйнування попереднього. Численні запозичення, обігрування світів попередніх культур пов'язані зі ставленням до художнього тексту як до першої реальності. Культура, накопичуючись століттями, стала реальнішою за саме життя: "Не текст існує за законами світу, а світ за законами тексту", стверджує дослідниця культури ХХ ст. Г. Мєднікова [9, с. 126].

Проза В. Медведя переконує, що постмодернізм зберіг форму, але відкинув деміургічні амбіції та зміст. Ніяких претензій автора на роль рятівника людства, скептиз до монолітних ідеологій і пояснювальних систем, а звідси і схильність до іронії, гротеску, фантазії. Така теорія дає змогу подивитися на себе й на свою історію менш трагічно, менш самозневажливо і тому конструктивніше.

Література

  1. Квіт С. В'ячеслав Медвідь і його роман "Кров по соломі" // Медвідь В. Кров по соломі. Роман. – Львів, 2002. – С. 3–12.

  2. Маньковськая Н. Естетика постмодернизма. – СПб, 2000. – 347 с.

  3. Медвідь В. Заманка: книга прози. – Київ, 1984. – 240 с.

  4. Медвідь В. Кров по соломі. Роман. – Львів, 2002. – 400 с.

  5. Медвідь В. Льох. Prosus rusticus. – Львів, 2000. – 172 с.

  6. Медвідь В. Спомини навиворіт // Квіти в темній кімнаті: Сучасна укр. новела / Упоряд. В. Даниленко. – Київ, 1997. – С. 245–248.

  7. Медвідь В. Таcita locatio; tacito consensu // Медвідь В. Льох. Prosus rusticus. – Львів, 2000. – С. 165–169.

  8. Медвідь В. Таємне сватання. Роман. – Київ, 1987. – С. 240.

  9. Мєднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посібник. – Київ, 2002. – 214 с.

Loading...

 
 

Цікаве