WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Філософська лірика як поезія рефлексії - Реферат

Філософська лірика як поезія рефлексії - Реферат

Філософію як факт мовомислення (дискурсу) в певному сенсі можна розглядати як жанр словесності. За Ж. Деррідою, "філософія, визначаючись усім своїм корпусом, що становить собою корпус письма, об'єктивно є особливим літературним жанром, ... який слід помістити неподалік від поезії" [48, с. 348; цит. за: 14, с. 235]. Ця дещо провокативна теза видається не позбавленою сенсу принаймні з огляду на те, що, як уже згадувалося, філософія (особливо в "софійній" її іпостасі – на противагу квазінауковій, епістемній) часто поставала як мистецтво пізнання, і саме "пізнання за допомогою слова" [32, с. 250] (О. Потебня) – достоту як і поезія. Натомість література (зокрема поезія) незрідка становила своєрідну філософію в образах, "органон філософії" (Ф. В. Шеллінґ), особливий спосіб філософування. Звичайно, слід пам'ятати про іманентну специфіку художнього філософування, його посутні відмінності од власне філософії в точному сенсі слова: суб'єктивно-особистісний, конкретно-чуттєвий, уявно-асоціативний характер, підвищену роль фантазії та інтуїції, пізнання всезагального через індивідуальне, фраґментарність, навіть асистемність, і т. ін. Адже літературна філософічність твориться все-таки насамперед за законами мистецтва, а не філософії.

Поняття філософічності відбиває один із аспектів багатовимірного взаємозв'язку літератури й філософії як відносно автономних способів пізнання, типів світогляду, галузей культури, а саме т. зв. "філософію в літературі" (поряд із "філософією літератури" та "філософією і літературою", – за концепцією М. Вайца [див.: 40, с. 35]) – іманентну художнім текстам сукупність (зауважмо –не завжди системну й послідовну) філософських ідей, принципів, проблем, заломлену й трансформовану образно-словесною формою. Філософічність – різновид інтелектуалізму в літературі; це якісна властивість творів, спрямованих на художньо-філософське осмислення універсально-субстанційних (всезагально-сутнісних) проблем буття людини і світу як предмета художнього пізнання. Філософічність – характеристика насамперед ідейного змісту твору, але внаслідок діалектичної єдності категорій змісту і форми, проблематики і поетики, ідеї й образу, пронизуючи всю концепцію тексту, вона визначає його художню структуру, систему образів, композицію, навіть особливості мовного оформлення.

Літературна філософічність – надродовий і наджанровий (метажанровий) феномен; він не зводиться до жодного з генологічних класів і може бути властивим творам будь-яких родів і жанрів (на рівні підтексту, змістового потенціалу), хоча має, звичайно, й суто жанрові вияви, найпослідовніше й найповніше розкриваючись у т. зв. філософських жанрах (філософських медитаціях, елегіях, романах, драмах, притчах, діалогах тощо). Проте серед усіх літературних родів генетично найближча до філософії, на думку Г. Гачева, саме лірика. "...У лірики й у філософської рефлексії – один початок, одне джерело: становлення особистості, перетворення її в цілісний світ, який відокремлений від цілого й вільно (або волею долі) приєднується до того чи того колективу". При цьому "і всезагальне мислення (філософія), і загальнолюдське почування (лірика) мають свої підґрунтя в життєвій долі індивіда" [5, с. 155, 160]. "Найсуб'єктивніший рід літератури, вона [лірика. – Б. Т.], як жоден інший, спрямована до загального, до зображення душевного життя як всезагального" [7, с. 8], – зазначає, зокрема, Л. Ґінзбурґ. А претензія на всезагальність, як відомо, є атрибутивною прикметою філософії.

Таке взаємне тяжіння двох, на позір, кардинально відмінних, суперечливих форм духовної самореалізації особистості, на перший погляд, видається парадоксальним, нелогічним. Цю парадоксальність чуйно вловив (хоч, може, й не до кінця відрефлектував) ще Ґ. В. Ф. Геґель, стверджуючи, що, з одного боку, лірична поезія зовсім "не виключа[є] з себе найвищих спекулятивних ідей філософії", та, з іншого, "насамперед їй треба триматися подалі від суворих розмежувань і зв'язків розсудку, категорій мислення, вже позбавлених всякої наочності, від філософських форм судження й умовисновку і т. ін., оскільки ці форми одразу ж переносять нас із царини фантазії в зовсім іншу сферу" [6, т. 2, с. 361, 337]. Примирення цих, здавалося б, супротилежних тверджень лежить у площині власне естетичній: філософські думки можуть бути висловлені у ліричних творах у тому разі, якщо викладаються вони не "способом розмірковування або наукової дедукції", а "адекватним мистецтву способом" [6, т. 2, с. 361] – "не в формі всезагальних положень та уявлень, а в конкретному вигляді й індивідуалізованій дійсності" [6, т. 1, с. 330] – себто в формі питомо ліричного образу-переживання. "Адже треба ж зрозуміти, – наголошував Ф. Шеллінґ у "Вступі до філософії міфології", – що від справді поетичних образів вимагається не менша всезагальність і необхідність, ніж від філософських понять" [44, с. 1086] (курсив автора. – Б. Т.). "Тому з лірики, – немовби продовжував цю думку Геґель, – не вилучені всезагальні погляди, субстанційність світобачення, глибше осягнення всеохопних життєвих відношень" [6, т. 2, с. 429].

Що ж робить лірику – філософською? Які чинники надають ліричному творові, емоційно-особистісному за своєю природою, філософського (ab definitio раціонального, розумового) характеру?

"Якщо спробувати визначити той засадничий принцип, який лежить в основі зближення філософії і поезії, то слід, очевидно, звернути увагу на рефлексію, – міркує Я. Поліщук. – Зокрема, те, що називають філософською рефлексією, поєднує цілеспрямовані зусилля поета і філософа. Для філософа рефлексія є першопоштовхом пошуку, рушієм процесу "запитування у світу", який поступово набуває об'єктивної значущості. Для автора поетичного тексту рефлексія не обов'язково може носити філософський характер, хоча певний сенс, зернину філософського пізнання вона привносить завжди" [29, с. 27]. Ці міркування щодо "засадничого принципу" дифузії філософії й літератури видаються досить продуктивними і стосовно визначального чинника-модифіканта філософської лірики як результату такої дифузії.

За всіх можливих різнотлумачень, у семантичному осерді поняття рефлексії (до слова, однієї з найуживаніших філософсько-психологічних категорій окцидентальної традиції принаймні з античної доби) лежить префіксоїд "само-": рефлексія – це феномен людської (само)свідомості, (само)пізнання, (само)осмислення, який характеризується передусім скерованістю, замкненістю або на самого суб'єкта (пізнавально-активну особистість), або на сам процес пізнання (знання про знання, мислення про мислення, пізнання пізнання, свідомість свідомості) [див.: 33, с. 340-341]. Стисло кажучи, рефлексія – не що інше, як процесуальне саморозгортання, саморух самосвідомості, самосвідомість у дії. Утім рефлексія може бути спрямована на будь-який об'єкт (й феномени зовнішньої реальності – соціальної, культурної, природної також), але обов'язково взятий у його відношенні до суб'єкта – себто не як відрубна, ізольована реальність, а як частка внутрішнього світу особистості, її душі й світогляду. Тому рефлексія – не просто мислення, лишень мислення як "розмова душі зі самою собою" (за Платоном) – хоча й не конче про себе саму. За конкретно-смисловою наповненістю й ступенем загальності, розрізняють рефлексію елементарно-автопсихологічну (первинний самоаналіз знань, цінностей і мотивів власної поведінки), науково-теоретичну (критичний перегляд методологічних засад і результатів наукового пізнання), філософську (осмислення всезагально-субстанційних проблем і підвалин людського буття в світі, пізнання й культуротворення) [див.: 25, с. 555 – 556]. Окрім того, зважаючи на універсальність рефлексії як принципу мислення й пізнання, існують вагомі підстави виділяти також художньо-образний її тип. Йдеться, отже, про рефлексію як естетичну й, зокрема, літературознавчу категорію, яка, хоча й здобула право громадянства у спеціальних словниках і довідниках [див.: 17, с. 354; 18, с. 590], усе ще не експлікована й не кодифікована достатньою мірою.

Художня (поетична в широкому сенсі) рефлексія як самостійний клас суб'єктно зорієнтованих пізнавальних актів – найяскравіший індикатор внутрішніх борінь письменника, дзеркало його психологічної драми – драми роздумів, переживань, волінь, підсвідомих потягів, а не зовнішніх фактів чи подій. Не дивно, що підвищена рефлексійність характерна якраз для поетичної творчості, особливо ліричного її роду – "суб'єктивного роду мистецтва" [46, с. 415] (Ф. Шеллінґ), "художнього вираження поетичної душі", "істинного змісту людського серця" [6, т. 2, с. 437] (Ґ. В. Ф. Геґель), де суб'єкт постає, сказати б, на повен зріст. Ще Шеллінґ у своїй "Філософії мистецтва" пов'язував родову специфіку ліричної поезії не тільки зі суб'єктивністю, настроєвістю, ритмічністю, високим ступенем творчої свободи, зображенням нескінченного в скінченному, всезагального в особливому, але й зі своєрідною поетичною рефлексією: "Ліричний твір означає... потенцію рефлексії, знання, свідомості. Тому лірика цілком підпорядкована рефлексії" [46, с. 422]. Водночас філософ наголошував, що рефлексія ця особливо яскраво виявляється в ліриці морального, дидактичного, політичного, реліґійного змісту (отже, там, де образ підпорядкований ідеї) [див.: 46, с. 421]. Геґель же говорив про рефлексію як один із двох визначальних принципів суб'єктивності (поряд із почуттям, настроєм, емоційним переживанням загалом), котрі лежать в основі лірики і ліричного [див.: 6, т. 2, с. 431, 442, 446]. "Ліричний твір віднаходить єдність, цілком відмінну від епосу, – внутрішнє життя настрою чи рефлексії, що віддається саме собі, відображається в зовнішньому світі, описує, зображає себе або ж займається якимось іншим предметом і в цьому суб'єктивному інтересі здобуває право починати й обривати майже всюди, де завгодно" [6, т. 2, с. 431]. Згодом цю тезу поділяли більшість літературознавців, трактуючи ліричну поезію як діалектичну єдність думки-розмислу й переживання [пор.: 30, с. 62-64]. До речі, цікаву концепцію наївної (чуттєвої) та рефлексійної (розмислової) поезії сформулював і Франко в історико-літературній праці "Наші коляди" (1889 – 1890).

Loading...

 
 

Цікаве