WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Філософська лірика як поезія рефлексії - Реферат

Філософська лірика як поезія рефлексії - Реферат

Упродовж кількатисячолітньої культурної історії людства філософія і поезія повсякчас взаємодіяли, взаємопроникали, взаємозбагачувалися. Теоретична самосвідомість цієї взаємодії знайшла вияв у філософсько-естетичних концепціях Платона, Арістотеля, середньовічних і ренесансних неоплатоніків, Ф. Шлеґеля, Новаліса, Ф. Шеллінґа, Ґ. В. Ф. Геґеля, Р. В. Емерсона, Дж. Сантаяни, Т. С. Еліота, М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамера, Т. Адорно й багатьох інших. Діалектично взаємозумовлені процеси – філософізація літератури та естетизація філософії – особливо активізувалися в епоху неканонічної поетики, що прийшла на зміну нормативній поетиці так званого "рефлективного традиціоналізму" (С. Аверинцев), – себто починаючи від доби романтизму. Гаслом цієї доби стала максима Ф. Шлеґеля: "Філософія поетизує, а поезія філософує" [47, т. 1, с. 93]. У метаісторичній перспективі така дифузія мала б призвести, на думку романтиків, до неминучого злиття філософії й поезії в єдиному океані "нової міфології" (Ф. Шеллінґ), "універсальної поезії" (Ф. Шлеґель), "трансцендентальної поезії" (Новаліс) [див.: 4]. І нехай ця мрія про "неосинкретизм" залишилась усього-на-всього інтелектуальною утопією – в ній було закодоване раціональне зерно: ідея нерозривного зв'язку й невичерпних потенцій синтезу філософського й художньо-словесного освоєння світу.

Тісне взаємозближення філософії та літератури (зокрема поезії) спостерігається і в українській культурі. Екзистенційно-художній характер національного філософування відзначали численні науковці, починаючи від Д. Чижевського [43] та І. Мірчука [26] та закінчуючи сучасними вченими В. Горським [8] та О. Забужко [13]. До того ж, на думку І. Мірчука, українському (як і загалом слов'янському) філософському мисленню іманентно властива "горизонтальна тенденція" – схильність до більш-менш рівномірного розподілу між усіма верствами громадянства, а не концентрації в "кульмінаційних пунктах" – постатях "великих мислителів", що високо підносяться над загалом. Наслідком цієї тенденції є не тільки "високий рівень філософічної творчости в широких масах населення", але й той факт, "що в нас фахова література заступлена розмірно слабо, а натомість глибокі філософічні думки, навіть спекулятивні міркування, увійшли в інші ділянки літератури, головне до красного письменства, й тут виступають в інших пристосованих до життя формах" [26, с. 319, 320].

Прийнято вважати, що вирішальну роль у філософському пізнанні відіграє інтелект, дискурсивне мислення, у мистецтві ж – відчуття, фантазія та інтуїція. Література переважно послуговується мовою конкретно-чуттєвих образів, філософія – мовою категорій (універсально-абстрактних понять). У термінах діалектико-феноменологічної "філософії імені" О. Лосєва, у предметно-смисловій структурі художнього висловлювання домінує ейдетичний момент (індивідуально неповторна явленість сенсу, його живий лик й "ідеально-оптична картина" – те, що О. Потебня називав "внутрішньою формою" слова), і, навпаки, у філософському судженні превалює момент логічний (формальний, узагальнено-абстрактний принцип, метод і закон смислового становлення і самовизначення сутності) [див.: 20, с. 94-124; 19, с. 216-219, 282-283]. Гносеологічний вектор філософії – пізнання індивідуального через усезагальне (як окремого випадку, "екземпляра", реальної варіації універсалії), мистецтва ж (і літератури зокрема) – супротивно, осягнення загального через індивідуальне, часткове, одиничне (вміння "в єдиній миті зріти вічність", за В. Блейком, чи, за І. Франком, – "...в кождому моменті... вічності брильянт" [41, т. 3, с. 37]). Зрештою, відрізняються й критерії оцінки істинності пізнання: у філософії визначальну роль відіграє логічне мірило, у мистецтві – власне естетичне; висловлювання, яке з погляду логіки видається безглуздим, абсурдним, хибним чи семантично порожнім, у художньому плані може бути винятково глибоким, точним і змістовно багатим (ось як, наприклад, Франкове порівняння "...душа моя... мов ластівка у річці зиму спить" [41, т. 3, с. 32] чи метафора "орати метеликами" з поезії І. Калинця). Емоційні та асоціативні зв'язки в літературі здебільшого важливіші за реальні чи розсудкові, чого не скажеш про філософію, де розуміння важливіше за уяву та переживання.

Утім, за афоризмом М. Гайдеґґера, хоча "філософія і поезія стоять на протилежних вершинах, але промовляють одне й те ж" [42, с. 154]. Тож "фактично напруга, яка існує між філософією та поезією, як і будь-яка інша напруга, передбачає спільність. У цьому випадку – це спільність слова і його можливої істини" [10, с. 143] (Г.-Ґ. Ґадамер). Невипадково, що з-поміж усіх мистецтв саме література (поезія в широкому сенсі – мистецтво слова) чи не найближча до філософії. Їх поєднує насамперед вербальність ("спільність слова") – обидві існують тільки в середовищі мови, мовність – їх неодмінний атрибут. Звісно, мова літератури й мова філософії – нетотожні, одначе між ними немає непереступних кордонів. "Слово може... однаково виражати й чуттєвий образ, і поняття" [31, с. 116], – стверджував О. Потебня. "Мови філософії і поезії справді можуть бути зображені різноспрямованими векторами: вони по-різному оперують значенням слова, – вважає Я. Поліщук. – Якщо слово-образ тяжіє до багатозначності, а відповідно й цінується остільки, оскільки втілює в собі множинність значень і надається до "паралельних" тлумачень, то слово-поняття – до точності значення. Щоправда, в обох випадках експлуатується загальне, абстрактне значення слова..." [29, с. 23]. Себто й філософське, й поетичне слово – саме собою вже ідея-узагальнення. Відтак спільність мови передбачає спільність мислення; адже, за В. фон Гумбольдтом, "мова є орган творення думки" [цит. за: 31, с. 27], чи, в точнішому формулюванні О. Потебні, "...мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її, ...не відображення сформованого світобачення, а діяльність, що формує його"; "...у слові вперше людина усвідомлює свою думку" [31, с. 120, 114]. При всіх структурних і змістових відмінностях філософського й художнього, поняттєвого й образного мислення їх споріднює опосередкований та узагальнений характер відображення предметів і явищ об'єктивної дійсності у їхніх суттєвих зв'язках і відношеннях, що становить сутність мислення як такого. Однак існує й істотна відмінність у відношенні філософії й літератури до мови й мислення, вдало окреслена німецьким літературознавцем Ґ. Менде: "Література – це особливий спосіб освоєння й відображення світу. Для цього вона використовує мову й мислення. [...] Філософія також особливий спосіб відображення й освоєння світу. І вона також користується для цього мисленням і мовою. Тим самим ми хочемо сказати, що для літератури важливі мова й мислення, для філософії, навпаки, – мислення й мова" [23, с. 26]. Справа тут, отже, в ґрадації значення двох нерозривних, проте й нетотожних чинників: у мистецтві слова особливої ваги й навіть самодостатності набуває мова, а в філософії – так би мовити, професійному "мислительстві" – мислення.

Мовно-мисленнєва природа філософії й літератури детермінує їх належність до "герменевтичного феномена" (Г.-Ґ. Ґадамер). Вони існують, а точніше – актуалізуються тільки в розумінні, набуваючи сенсу в акті тлумачення (інтерпретації). Філософське й художньо-словесне пізнання єднає також спільність предмета пізнання – буття в усьому розмаїтті його виявів, взятому в його гомоінтентній площині – відношенні до людини, проблем її екзистенції в соціокультурному та природному світі. За М. Мамардашвілі, "врешті-решт і філософія й будь-який літературний текст, текст мистецтва, зводяться до життєвих питань, тобто до любові, до смерті, до сенсу й гідності існування, до того, чого ми реально зазнаємо в житті і чекаємо від нього" [22, с. 98]. Оскільки досвід розв'язання цих "життєвих питань" завше суб'єктивно-неповторний, то філософське й художньо-образне знання, за всього тяжіння до загальнолюдської, надіндивідуальної й метаісторичної проблематики, – зацікавлене, особистісне; філософські системи й художні твори є опосередкованим віддзеркаленням індивідуальності, досвіду й світогляду своїх авторів. "На історії філософії настільки ж відбивалась індивідуальність її творців, як і на історії мистецтва" [1, с. 34], – стверджував, зосібна, М. Бердяєв. Звідси принципова неверифікованість цих коґнітивних парадигм. Їхня істинність – це, за Г.-Ґ. Ґадамером, "істинність у собі": "Обом способам мовлення – поетичному й філософському – притаманна одна спільна риса: вони не можуть бути помилковими. Адже поза ними не існує жодних критеріїв, за якими можна було б їх виміряти, яким вони б відповідали" [11, с. 126].

Loading...

 
 

Цікаве