WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Філософська лірика як поезія рефлексії - Реферат

Філософська лірика як поезія рефлексії - Реферат

Реферат на тему:

Філософська лірика як поезія рефлексії

Філософська лірика як своєрідне явище художньо-словесної творчості сьогодні отримала вже досить різнобічне висвітлення. Проте, як засвідчує досвід найновіших студій на матеріалі української літератури [див.: 36, с. 8-38], власне теоретичні аспекти цього феномену найменше розроблені. Чимало вчених просто уникали експлікації теоретичних проблем, іґноруючи будь-які генологічні дефініції філософської лірики і висвітлюючи її конкретні зразки винятково в історико-літературній перспективі. Тож досі залишається невизначеним статус філософської лірики в системі генерики. Що це – тематична група, жанр, вид, різновид, метажанр, "напрям" поезії? Різноманітність відповідей на це запитання природна, однак вона породжує ситуацію категоріального хаосу, внаслідок якого означення "філософський" ("філософічний")1 стосовно ліричних творів втрачає термінологічну визначеність і часто фіґурує в суто оцінному сенсі (філософська лірика – себто ідейно глибока, інтелектуально насичена, "мудра" – незалежно від предмета художнього пізнання).

Відтак, хоча поняття філософської лірики в українському літературно-критичному та літературознавчому дискурсах активно вживається принаймні з 60-х років минулого століття, ця терміносполука ще належить до найбільш дискутованих, теоретично неусталених, навіть сумнівних. Попри те, що численні рецензії, статті й монографії рясніють констатаціями філософічності окремих творів, циклів, книг, письменницьких обдаровань, сама категорія літературної філософічності й генологічний статус такого її вияву, як філософська лірика, ще й досі зазнають серйозної критики.

"Чи правомірний сам термін "філософська лірика"? І чим її видові ознаки відрізняються від родових ознак лірики взагалі? І чи не є цей термін оксюмороном? Або спробою поєднати несумісні сфери вияву людської сутності? Чому немає, скажімо, лірики "історичної", "кібернетичної"?.. Бо філософія – "наука наук"? Але ж література – не наука, а один із видів мистецтва..." [38, с. 95], – такі сумніви й проблемні запитання висловлює, наприклад, А. Ткаченко у рецензії на книжку Е. Соловей "Поезія пізнання". Природно, що вони постають перед кожним дослідником феномену філософської лірики і, не відповівши на них, годі починати системні наукові студії.

Тож чи не суперечить універсально-загальний масштаб філософського мислення конкретно-чуттєвому типові ліричного художнього мислення? Себто, іншими словами, чи філософічність і ліричність не є взаєзаперечними, контрадикторними поняттями?

Передусім слід наголосити: у літературі emotio й ratio так само нероздільні, як і в людській психіці та людському житті. Уявлення про лірику як "царство" лише емоцій, почуттів, переживань так само архаїчне й неточне, як і розуміння філософії як "науки наук", "імперії" чистого й суворого ratio. У своєму реальному культурному бутті обидві ці форми самоздійснення людського духу поєднують у собі раціональні та емоційні, логічні та інтуїтивні моменти світоставлення й світоосягання. "Чиста" лірика, цілком "бездумна", ірраціональна, існує хіба в абстракції; на практиці ж чи не кожен ліричний твір, будучи вираженням певного почуття, водночас несе в собі якусь думку, осмислене життєве спостереження (хоча не обов'язково – філософську ідею). "Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки, – нотував у щоденнику В. Симоненко. – Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить? Поезія – це прекрасна мудрість" [35, с. 85]. Прикметно, що О. Потебня вбачав сутність лірики якраз у дистанціюванні від безпосередньої емоційності, її раціоналізації: "Вона [лірика. – Б. Т.] є поетичне пізнання, яке, об'єктивуючи почуття, підпорядковує його думці, заспокоює це почуття, відсовує його в минуле і таким чином дає можливість піднятися над ним" [32, с. 287]. Врешті, ще німецькі філософи класичної доби (Ф. Шеллінґ, Ґ. В. Ф. Геґель) вважали, що специфіка ліричного роду полягає в суб'єктивності, а не в емоційності. Суб'єктивність же виражається і в переживанні, і в мисленні. Причому співвідношення раціонального й емоційного в психологічній структурі ліричного суб'єкта – неоднозначне, мінливе, плинне, варіативне, залежне від типу творчої індивідуальності поета, її позиціонування в системі полярних (проте не несумісних) категорій "інтелектуалізм – емоціоналізм".

З іншого боку, філософія як "наука логіки" (Ґ. В. Ф. Геґель), "науковчення" (Й. Ґ. Фіхте), "строга наука" (Е. Гуссерль) завше залишалася радше інтелектуальним проектом, ідеальною моделлю, ніж культурно-історичною реальністю, і навіть доробок мислителів-просвітників і позитивістів, засадничо зорієнтованих на об'єктивне наукове знання, аж ніяк не позбавлений авторської суб'єктивності та емоційно-пристрасного ставлення до тих чи тих філософських проблем. Що вже й казати про наскрізь індивідуальну, естетизовану некласичну й постмодерну філософію ХІХ – ХХ ст. (особливо філософію життя, екзистенціалізм, деконструктивізм), в основі якої – нова парадигма філософування як гри [див.: 24], особливого мистецтва мислити, що вимагає неабиякої майстерності у володінні словом, причому не тільки словом-поняттям, словом-терміном, денотативно-сиґніфікативна визначеність якого суворо однозначна, а й багатозначним, суґестивно активним словом-образом, словом-символом. Врешті, філософія не є, ніколи не була й не може бути справжньою наукою – хоча б тому, що наукові знання складаються в одну, досить цілісну картину світу, а філософій de facto стільки, скільки філософів. Це й не дивно: адже предметом філософії є найзагальніші, універсальні, так звані "вічні" буттєві проблеми, які навряд чи можуть бути розв'язані остаточно, зі стовідсотковою певністю; натомість суть науки становлять ретельно перевірені, твердо встановлені факти. Наука зорієнтована на об'єктивне, безстороннє знання, філософія ж висловлює суб'єктивні, особистісно-зацікавлені переконання мислителя, у ній раціональний момент поєднано з оцінково-ціннісним, гносеологічну функцію – з аксіологічною. Наука в остаточному підсумку прагматична, скерована на утилітарне застосування здобутих істин, отримання від них користі, філософія – це насамперед "любов до мудрості", жадання і пошук її. Тому філософія, як і мистецтво, – це окрема, самостійна галузь духовної культури, а не наука, бодай і загальна "наука наук".

Отже, філософія – це принаймні не тільки суворо раціональна наука (інакше з її обсягу слід вилучити філософські тексти більшості східних мудреців, античних досократиків, середньовічних містиків, ренесансних філософів-есеїстів, а також філософські повісті Вольтера, філософсько-художні твори С. К'єркеґора, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра і багатьох інших), а лірика – не тільки почуття, виражені в поетичній формі (інакше поза межі ліричного роду слід винести численні вірші-роздуми, вірші-розмірковування, вірші-афоризми, характерні для більшості визначних поетів усіх часів і народів). Тому протиставляти філософічність та ліричність як взаємозаперечні, несумісні поняття, на наше переконання, некоректно. Тим паче, що жодних бар'єрів між різними ділянками культури не існує, і штучно встановлювати їх можна хіба що на рівні теоретичних абстракцій. Взаємопроникнення, дифузія і навіть синтез духовно-культурних феноменів – явище цілком нормальне й органічне, а філософська лірика – закономірний продукт взаємодії філософії і мистецтва як способів світоставлення і світосягання, а не химерний покруч. І якщо таки вважати її, за неточними біологічними асоціаціями, "гібридом" чи "мутантом", то, вслід за А. Ткаченком, треба визнати, що "філософська лірика – "нормальний мутант" на... онтологічно-гносеологічному древі буття-свідомості" [38, с. 96].

Підстави народження цього "нормального мутанта" – посутні риси спорідненості й спільності філософії та літератури – автономних, проте не ізольованих галузей культури, типів світогляду й форм пізнання (διάνοια ποιητική та διάνοια θεωρητική, за Арістотелем (Met. VI 1, 1026 b 4), відмінних од διάνοια πρακτική – практичного, предметно-дієвого знання). А спорідненість їхня – насамперед генетична. Адже обидві вони виокремилися з первісного синкретизму міфологічної свідомості внаслідок вирішальних відкриттів "осьового часу" (800 – 200 рр. до Р. Х.) (К. Ясперс) – емансипації особистості та її розуму, рефлексії суб'єктивності. Тож не дивно, що в стародавньому світі філософія і поезія настільки тісно співіснували, що навіть філософські трактати часто викладали в поетичній формі (згадаймо хоча б поему "Про природу речей" Тіта Лукреція Кара, яка однаковою мірою належна до мистецтва слова та філософського пізнання). Одначе згодом ці дві гілки духовної культури набули відносної самостійності, хоча від того їхні взаємозв'язки не припинилися.

Loading...

 
 

Цікаве