WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Лицарський турнір за … літературу - Реферат

Лицарський турнір за … літературу - Реферат

Реферат на тему:

Лицарський турнір за ... літературу

Відразу хотів би зазначити, що образний вислів, вжитий у назві, випливає із самої суті предмета розмови. "Лицарями темної ночі" літературний критик Сергій Єфремов у своїй книжці "Серед сміливих людей. З сучасного письменства" (1911) охрестив молодих українських критиків, прихильників нових літературних течій, а один з його адресатів – Микола Євшан – повернув цю характеристику її авторові, назвавши свою рецензію на цю книжку – "Лицар темної ночі" ("Українська хата", 1911, № 10). Маємо, отже, ситуацію у стилі романтизму чи навіть куртуазної поезії, з тією, щоправда, різницею, що дамою серця виступає тут література, а в поєдинку схрещувалася літературна зброя – поетичне слово.

Що ж викликало таке протистояння?

У літературному процесі постійно відбувається зміна естетичної орієнтації, яка охоплює і горизонтальний (проблемно-тематичний пласт), і вертикальний (жанрово-стильова система) вектори. Іноді цей процес проходить поступово, стара система трансформується під впливом нових віянь, але бувають періоди раптової зміни, і тоді виникає конфлікт між устійненим, звичним, і тим, що приходить йому на зміну, що має оновити літературне життя.

Цей процес перемикання кодів однієї семіотичної системи на іншу, коли в літературному тексті – якщо розуміти текст як певний стан функціонування літератури – виявляється його внутрішня суперечність, конфліктність, "подвійний сенс". З одного боку, у цьому тексті зберігаються сліди попереднього канону, за якими стояли традиція і стереотипи сприйняття, а з іншого – відбувається вторгнення елементів, які порушують чи й руйнують усталену попереднім досвідом текстову систему. Отож, цілком зрозуміло, що оскільки одні коди цього тексту переходової доби вступають у суперечність з елементами дискурсу, який приходить їм на зміну, то одні критики обстоюють тенденцію усталеності, інші – зміни, оновлення.

Така ситуація, власне, й склалася в українському літературному процесі кінця ХIХ – початку ХХ ст., коли відбувалася переорієнтація від реалізму до модернізму, викликавши різке протистояння між представниками та прихильниками цих полярних тенденцій. Першу з них втілювала критика Сергія Єфремова, другу – Миколи Євшана. Протистояння посилювалося тим, що трансформація літератури – як тексту – відбувалася під помітним впливом (вторгненням) ззовні. Цей процес не був унікальним, винятковим, а радше відбивав закономірність такої переорієнтації. "Складність та багаторівневість компонентів, що беруть участь у текстовій взаємодії, – зазначає Юрій Лотман у статті "Текст у тексті", – призводить до відомої непередбачуваности тієї трансформації, якій піддається текст, що його уводимо. Але трансформується не тільки він – змінюється уся семіотична ситуація всередині того текстового світу, до якого його вводять. Введення чужого семіозису, який перебуває у стані неперекладности, до "материнського" тексту, приводять його у стан збудження: предмет уваги переноситься з повідомлення на мову як таку, і виявляється явно кодова неоднорідність "материнського" тексту. У цих умовах субтексти, які його творять, можуть виступати один проти одного і, трансформуючись за чужими для цих текстів законами, утворювати нові повідомлення" [7, c.587].

Отже, стає зрозумілим, чому С. Єфремов наголошував, що нові напрями, до яких він відносив передусім декадентство і символізм, зародилися не в надрах української літератури, а, так би мовити, імпортовані: "... Камень декадентства, – читаємо в його статті "В поисках новой красоты" ("Киевская старина", 1902, № 10–11), – брошенный в начале 80-х годов во Франции, привел и в нашем тихом и отдаленном уголке некоторую легкую рябь" [5, c.55].

Перші ознаки впливу цих нових літературних течій критик спостерігає на теренах Галичини, де вони, на його думку, з'явилися під польським та німецьким впливами. Ці впливи С. Єфремов вважає не тільки негативним, а й шкідливим, а сам символізм – "явлением решительно противообщественным, разлагающим, свидетельствующим об упадке среди данного общества того живого, бодрого настроения, которое является необходимым условием движения вперед" [5, c.117]. Втіхою для автора було хіба те, що це лише "легкая рябь" та що захопила вона тільки Галичину.

Але від публікації "В поисках новой красоты" минуло зовсім небагато часу, і в новій статті "На мертвой точке" ("Киевская старина", 1905, № 5), – "легкі брижі" від кинутого у Франції каменя перетворилися уже в цілі кола ("Бросается в глаза один факт – резко обозначившаяся в последнее время дифференциация наших литературных направлений и появление нового течения", яке серед нашої публіки "известно под именем декадентства" [3, c.58]). Це викликало тривогу критика, бо внаслідок поширення декадентства "как будто бы порвалась преемственность идей, – и не в одной только сфере чистых литературных отношений, – соединяющая разные поколения, и вместо нее открылась зияющая пропасть..." [3, c.93].

Опонент Сергія Єфремова Микола Євшан (Федюшка) у поширенні нових напрямів і навіть протистоянні поколінь ладен був вбачати не загрозу для літератури, а, навпаки, запоруку її подальшого розвитку. Він вважав нещастям для української літератури те, що в ній, на його переконання, не було боротьби генерацій, яка сприяє оновленню літератури: "Наше життя відразу ствердло в нерухому масу, – писав він у статті "Боротьба генерацій і українська література" ("Українська хата", 1911, № 1), – прибрало форму мумії, відразу сформувалося в певний національний кодекс, який не дозволяє вводити ніяких новостей..." [2, c.76]. Висновок напрошується однозначний: для одного автора вторгнення у літературу як структуровану систему "чужого" тексту означало руйнування цієї системи, викликало "страх перед апокаліптичною бестією" [2, c.49], для другого, навпаки, було стимулом подолання статичності та застиглості.

Але чи можемо ми на підставі цих полярних підходів робити висновок, що одна інтерпретація тексту – як тогочасного стану літературного процесу – є правильною, а друга, протилежна, – помилковою? Якщо підходити до тексту одновимірно, з апріорною установкою, то рацію треба буде визнати за кимось одним: або за Сергієм Єфремовим або за Миколою Євшаном. Інша річ, якщо сприймати текст як ієрархію рівнів, кожен з яких виступає інтегральною часткою, органічним складником цілого. Тоді структура цього тексту розташовуватиметься, за Ю. Лотманом, навколо осі "однорідність/неоднорідність" і "будь-який текст постає мінімально у двох перспективах, як включений до двох типів контекстів. Iз одного погляду він виступає як однорідний з іншими текстами, з іншого – як такий, що випадає з ряду, "дивний" і "незрозумілий" [7, c.588-589].

На цьому контекстуальному рівні і треба, мабуть, розглядати протистояння між С. Єфремовим і М. Євшаном. Те, що для першого виступало іманентним текстом у контексті символічної багатозначності, для другого випадало з контексту одновимірності, видавалося деструктивним.

Та все ж чи можна беззастережно прийняти тезу, що множинність тексту, його полівалентність, яка, за твердженням Р. Барта, не підкоряється навіть плюралістичному тлумаченню, тобто містить множинність сенсів [1, c.493], отже, чи можна вважати, що ця полісемія розімкнена до безконечності? Якщо ствердимо це, то мусимо заперечити вартість і спонукального змісту автора і сприймального змісту читача, що, за тим самим Бартом, уподібнюється "до мандрівника, який звільнився від будь-якої напруги, яку витворила уява, і внутрішньо нічим не обтяжений, під час прогулянки його сприйняття множинне, багатозначне..." [1, c.493].

Така відкритість бартівського тексту робить вартість будь-якого прочитання ілюзорною. Релятивність "прогулянкової" методи розуміння тексту знімає проблему орієнтованого семіозису. Тимчасом Юрій Лотман, досліджуючи процес "перемикання однієї системи семіотичного усвідомлення в іншу" [7, c.589], відзначає детермінованість цього процесу та бачить механізм цього "перемикання" у зміні функції художнього образу від семіотичності знака до полісемності коду. В українському художньому тексті початку ХХ століття виразно виявляються ознаки і першого, і другого типу, а також напрям зміни функції художнього образу: український модернізм утверджувався, не так заперечуючи реалізм, як виростаючи з нього. Цей порівняно мирний "Sturm und Drang" Богдан Лепкий характеризував так: "Ми любили нашу пісню, нашу літературу й театр (навіть грали в ньому), а все ж бачили, що не стільки сонця, що в вікні. Чогось-то нового бажалося, захочувалося печеного леду..." [6, c.57].

Loading...

 
 

Цікаве