WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Одіссея сучасних літературних теорій - Реферат

Одіссея сучасних літературних теорій - Реферат

Літературний твір для Р. Інґардена, як і для більшости представників феноменології, з лона якої народилася найвпливовіша літературознавча школа рецептивної естетики, що центром своїх досліджень обрала процес сприйняття та його суб'єкта, є інтенційним об'єктом. Джерелом буття літературного твору є суб'єктивні операції свідомости, а основою його подальшого тривання та інтерсуб'єктивної свідомости є відповідні види реального та ідеального буття. Р. Інґарден усвідомлював, що це теоретична пропозиція, яка стосується не лише літератури, оскільки вона містить в собі контури відповіді на фундаментальне запитання: у чому саме полягає феномен існування творів культури взагалі? Метафорично Г. Арендт, учениця та послідовниця Е. Гуссерля і М. Гайдеґґера, спробує цей феномен пояснити так: "За матеріалізацію, без якої жодна річ не може стати дійсною, треба платити, і ціна – це саме життя; це завжди "мертві букви", у яких має виживати "живий дух", це смертність, від якої "живий дух" може врятувати себе тільки тоді, коли мертві літери знову вступлять у зв'язок із життям, що намагатиметься їх воскресити" [1, c. 129]. Візуальна техніка письмового ландшафту тексту: конфіґураційна форма, структурна форма, сеґментування – це своєрідне намагання звести неосяжність світу до зримих і осяжних горизонтів. Мабуть, ця феноменологічна засада прихована в основі семіотичної моделі тексту Ю. Лотмана, який розглядає текст як "кінечну модель нескінченного всесвіту" [6, c. 256]. П. Рікер розмикає лотманівську семіотичну модель тексту на феноменологічну перспективу: "Незважаючи на це принципове обмеження, поняття світу тексту вимагає, щоб ми відкрили літературний твір "ззовні", у світ, який він проектує перед собою і пропонує читачеві для критичного освоєння. Це поняття відкривання (ouverture) не суперечить поняттю завершення (cloture), яке передбачає формальний принцип конфіґурації. Твір може замикатися на себе з погляду структури і водночас бути відкритим у світ, подібно до "вікна", яке розрізає перспективу пейзажу, що розстеляється за ним" [7, c. 107].

Так чи інакше, всі концепції читача в літературно-теоретичних пошуках ХХ століття зводилися до тези: кожний літературний твір містить у собі образ свого читача, а отже, можна говорити про те, що читач є однією з дійових осіб літературного твору. Звідси появилася ще одна аксіома: процес письма орґанічно пов'язаний з процесом читання, тому: "Літературний об'єкт – це така затійлива дзиґа, яка існує лише в русі. Для його появи потрібний конкретний чинник читання: існує він настільки, наскільки триває це читання. Без цього немає нічого, крім чорних цяток на папері" [8]. Усі теорії читача схематично зосереджують свою увагу на двох центральних проблемах. Перша проблема – це світ художнього тексту і "уявний" чи гіпотетичний читач, який перебуває поза межами тексту. Якщо всі прочитання відрізняються одне від одного настільки, наскільки неповторні індивідуальності читачів, тоді відпадає потреба вивчати "контексти", авторський задум, реалії, встановлювати генеалогію твору. А це означало б не що інше, як відмову від культурного надбання.

Друга проблема – це читач у структурі художнього тексту, тобто читацька присутність як художній феномен, що полягає у її здатності бути початком, який організовує художнє ціле. Отже, тут роль читача зводиться до організації художньої цілісности. Така роль дає змогу уникнути надмірного суб'єктивізму і засвідчити присутність у структурі тексту якогось незмінного ядра, тієї серцевини, що ефективно функціонує у всі часи.

Концепція життєвого світу художнього твору водночас об'єднує і розмежовує ці дві проблеми і є ілюстрацією двох модусів текстуального існування: модусу потенційности та модусу дійсности. Ґ. Башляр через блискучу гру слів так підсумував цей онтологічний аспект книги, який, на його думку, характеризує найглибшу її сутність та найвище її призначення: "Найкращий доказ своєрідности книги полягає в тому, що вона водночас є реальністю віртуального і віртуальністю реального" [10, s. 36]. Кожна книга, кожний мистецький текст є безкінечним процесом одночасного відтворення і творення дійсности за допомогою унікальности та неповторности життєвого світу людського досвіду. З найдавніших часів, від світанку народження Літератури як мистецтва Слова кожний Автор, згортаючи сувій письмового простору, водночас згортав світ власних спостережень, думок, мрій, фантазій та уявлень, і передавав його на суд Іншого, який водночас повинен був уподібнюватися йому і відрізнятися від нього. Цей Інший – Слухач, Глядач, Читач повинен був мати свою епіфанію обличчя і бути спраглим до співтворчости. З цією метою Автор у процесі витворювання власного текстуального світу переживав дивовижний стан перевтілення в Іншого, ставав сам як Інший, а його голос набував властивостей симфонічного звучання, в якому вже не було суттєвим, де говорить автор? де наратор? а де саме лунає багатоголосся літературних персонажів?

Ще ніхто не зумів зафіксувати і закріпити невловиму мить цієї метаморфози, народження поліфонії звучання творчої людської душі в її ламінальних станах. Таїна народження Тексту так і залишається недоступною фортецею для всіх читачів і критиків, для всіх теорій, тому пошуки шляхів до неї тривають, а технології її „взяття" стають щораз розмаїтішими. Однак щораз очевиднішим є тільки те, що важливий не так остаточний результат, як сам процес людського пошуку свого призначення і покликання в світі за допомогою Літератури. Доки світ Літератури збагачуватиме і поглиблюватиме наш досвід пізнання світу дійсности, доти Час не матиме влади над магічною здатністю сувою згорнутого Тексту до розгортання, до просторування людського мислення, яке за своєю природою не визнає ні часових, ні географічних меж. Парадоксальним чином, згорток витканої словесної матерії попри всю свою візуальну обмеженість і замкненість в рамках таблиць, папірусних сувоїв, книжкових палітурок, екранного обрамлення тощо підпорядковується категоріям позачасовости і позазнаходжуваности, а визначальним принципом його функціонування є принцип трансгресії – долання будь-яких меж. Це переступання меж Е.-Р. Курціус, який запропонував свою модель „феноменології літератури," блискуче обґрунтовану величезним ілюстративним матеріалом, назвав „позачасовою присутністю" і здатністю літератури, подібно до Фенікса, оживати.

Текст як творчий проєкт автора має унікальну здатність перетворюватися в „недетерміновану думку", що містить в собі феноменологічне cogito, для якого зникають межі між суб'єктом та об'єктом, оскільки вони зливаються в динамічному та перманентному полі досвіду. Горацій ще дві тисячі років тому усвідомлював таке перевтілення думки в літеру, а літери – в дух. Тому він визнавав, що, як автор, не має влади над своєю книгою, „яка рветься у світ", а єдине, що йому залишалося – з тривогою і проникливістю вимальовувати у своїй уяві її можливі траєкторії, „це неозоре царство" її захопливої мандрівки з розмаїтими лабіринтоподібними стежинами.

Література

  1. Арендт Г. Становище людини. – Львів, 1999.

  2. Барт Р. Война языков // Избранные работы. – Москва, 1989.

  3. Дерріда Ж. Структура, знак і гра у дискурсі гуманітарних наук // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття. – Львів: Літопис, 2002.

  4. Інґарден Р. Про пізнавання літературного твору // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття. – Львів: Літопис, 2002.

  5. Компаньон А. Демон теории. – Москва, 2001.

  6. Лотман Ю. Структура художественного текста. – Москва, 1970.

  7. Рикер П. Время и рассказ. –СПб., 2000.

  8. Сартр Ж.-П. Что такое литература? – Москва, 2001.

  9. Юриняк А. Літературний твір і його автор. – Буенос-Айрес, 1955.

  10. Bachelard G. Poetyka marzenia. – Gdansk, 1999.

  11. Rеcoeur P. De Texte a l'action. Essais d'hermeneutique II. – Seuil, 1986.

Loading...

 
 

Цікаве