WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Відношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора - Реферат

Відношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора - Реферат

Суто біографічне відношення автора і персонажа, яке дає підстави називати останнього „автопортретом" – у внутрішньому, психічному вимірі – не випадково зазвичай виявляє певну часову дистанцію між автором та його біографічною постаттю, що є прототипом героя. Як вказує М. Бахтін, автор та герой – категорії різного рівня: „Свідомість автора є свідомість свідомості, тобто що охоплює свідомість героя та його світ, свідомість, що охоплює й завершує цю свідомість героя моментами, принципово трансгредієнтними йому самому, які, будучи іманентними, зробили б фальшивою цю свідомість" [3, с. 39]. Для такого самозавершення і самоохоплення потрібна деяка відстань, з якої відрізок власного існування виглядає уже пережитим. Лише за такої умови автобіографічний образ є естетичним явищем. Інакше – він лишається моносуб'єктивним, тенденційним, незавершеним образом щоденника-сповіді або памфлету-проповіді.

Р. Чопик, проводячи паралелі між сценарієм поведінки героїв В. Винниченка та його власним життям, „драмою покараного бешкету", заявляє: „Федько-халамидник" – безперечний автопортрет. В. Панченко робить аналогічний висновок на підставі фактів біографічних" [14, с. 10]. А проте ці висновки навряд чи можна вважати аналогічними, оскільки в одному випадку йдеться про Федька як персонажа, прототипом якого Панченко вважає самого В. Винниченка – тільки „відділеного" від себе на ту відстань, яка розмежовує дорослого і дитину; а в другому випадку мова йде про Винниченків сценарій життя, сценарій актуальний, а не ретроспективний. І в такому схоплюванні відношення „письменник – персонаж" Федько-халамидник – не автопортрет (створений і завершений авторською свідомістю, що лишається поза ним), а невідрефлексований, неусвідомлюваний тип поведінки, повторюваний як невроз: „Даність карає за Вчинок, трагічний пафос якого переважною мірою визначався усвідомленням (підсвідомленням) невідворотності покарання" [14, с. 9]. Це таки „підсвідомлення" і вихід літературознавства до психоаналізу, що трактує творчість саме як механізм захисту письменницької психіки від неврозу шляхом сублімації конфліктів у площину твору. Автор, нездатний до нормальної адаптації в реальному світі, автор, який „блудить" по невротичному колу віртуальним світом своєї творчості, де розв'язуються актуальні проблеми особистості письменника, дисоційованої, розділеної між художніми образами, – це ще одна версія блудного Автора в сучасних дослідженнях.

Коли В. Панченкові „доводиться говорити про Винниченків дуалізм, його амбівалентну „розчахнутість" між різними позиціями" [8, с. 167], це імпліковано фіксує неузгодженість із літературною традицією, у якій авторській позиції відповідав один герой, а тут – Винниченків „голос присутній і в репліках Мартина, і в репліках Грицька, у монологах Мирона Антоновича, і в словесних партіях Тараса Щербини... Звідси – відчуття „розмитості фокусу", суперечливості й парадоксальності авторської позиції" [8, с. 167]. Але таке відчуття за іншої методології, наприклад, психоаналізу, а не пропонованого філософського синтезу, не виглядало б парадоксальним.

Набутком сучасного літературознавства є те, що воно відмовляє письменникові в послідовності й зовсім з того не дивується і не зловтішається – навпаки, шукає правил такої гри. І знаходить „міру присутності" автора, якого важко впізнати, але можна розгадати. С. Павличко говорить про шифрування Підмогильним та Петровим їх думок (характерна назва підрозділу: „Автори як маски, тексти як шифри"). Опускаючи причини такого інакомовлення, варто звернути увагу на спосіб: його схоплення можна вважати алюзійним потрактуванням відношення „письменник – персонаж" стосовно В. Петрова та героя його книги „Романи Куліша". Подвійність декларованого та істинного в характері П. Куліша розглядається як шифр для такого ж розуміння автора цього образу та викладених ним думок. С. Павличко пише: „Вступні зауваги оздоблені посиланнями на Плеханова, Коряка, Гуревича, нарешті „Маніфест Комуністичної партії" Карла Маркса й Фрідріха Енгельса. Цей вступ не лише не узгоджується з наступним текстом, але викликає враження імітації певного критичного дискурсу, яка має приховати істинні наміри автора" [6, с. 222]. Алюзійне відношення не прочитується як біографічне (образ Куліша не ідентифікується з Петровим-Домонтовичем уже через наявність історичного, реального Куліша). Прийняття такого відношення веде не до психічної, філософської чи ідеологічної інтерпретації автора, а насамперед до літературознавчої інтерпретації тексту, задаючи спосіб його означування. Цей автор блудний, оскільки неоднозначний і непрямолінійний, він ходить по кривій багатозначності, дивлячись у криве дзеркало персонажа, і читач може знайти сенс у цій грі , якщо віднайде аспекти їх подвоєння як шифр означуваного та означника.

Ще одним цікавим трактуванням відношення „письменник – персонаж" є розгляд С. Павличко образу Арсена Петровича Витвицького (роман-трактат Домонтовича „Без ґрунту"), прототипом якого дослідниця називає Миколу Філянського. Образ Витвицького розглядається як непослідовний і неглибокий: „Колишній поет-модерніст, нині директор-аматор здається постаттю загубленою, слабкою, надзвичайно напруженою й непевною в собі. Та річ не в його персоні, – наголошує С. Павличко. – Він є втіленням ставлення Петрова до модернізму в його українському варіанті, який письменник-теоретик, з одного боку, визнає, з іншого – не відчуває до нього достатньої пошани" [6, с. 339-340]. Така детермінація сутності образу не психікою чи життєвими обставинами прототипу, не внутрішньою логікою художнього світу, а зовнішньою оцінкою автора дає парадокс героя-ідеї, онтична база якого є водночас і реальною людиною (прототип), і фікцією (теорія та практика українського модернізму), і суб'єктивною проекцією автора (ставлення Домонтовича-Петрова до модернізму). Отже, у потрактуванні С. Павличко цього відношення „письменник – персонаж" задіяно всі три можливі позиції естетичного предмета щодо позамистецької дійсності (див. цитоване вище висловлювання І. Фізера), що й не дивно, адже йшлося про семіотичне трактування.

Ще зовсім небагато лишається нам „доганяти" Європу (тобто намагатися зрозуміти), аби дійти і до „смерті Автора", і до „оригінальності відсутності" (М. Фуко). Адже „в літературі, починаючи з кінця ХIХ ст., відбувається „деперсоналізація" письменника перед словом, як відзначає Ж.-П. Сартр, або, як зауважує Ю. Крістева, спостерігається відкидання метапозиції суб'єкта, який раціонально, семантично організовує висловлювання. Серія масок або семантичних рівнів, які допомагають ідентифікувати його, втрачає смислову визначенісь. Натомість зростає роль мови як вияву несвідомого" [4, с. 22-23].

Проте можна очікувати, що в українському літературознавстві ще не скоро забудеться автор як біографічна постать, адже в посткомуністичному вжитку Авторові просто не дадуть „померти" святим. Пропоновані трактування відношення „письменник – персонаж" аж ніяк не вичерпують різних виявів авторської „облудності", лише означують тенденцію деперсоналізації, яка неминуче має пройти через десакралізацію автора.

Література

  1. Андрухович Ю. Бу-Ба-Бу і все інше. Апологія блазенади // Сучасний літературний процес: Програма спецкурсу. Навчальні матеріали. – Житомир, 2002. – С. 41-42.

  2. Балдинюк В. „Паралельна агіографія" і авторський наратив: комунікативний аспект у романі Валерія Шевчука „Око прірви" // Слово і Час. – 2003. – № 2. – С. 63-69.

  3. Бахтин М.М. Автор и герой: К философским основам гуманитарных наук. – СПб.: Азбука, 2000. – 336с.

  4. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. – Львів: Літопис, 1997.

  5. Гуссерль Е. Криза європейського людства і філософія // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. Хрестоматія: Навч. посібник. – Київ: Ваклер, 1996. – С.61 – 94.

  6. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 447с.

  7. Панченко В. Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті. – Кіровоград, 1998. – 272с.

  8. Панченко В. Тінь Заратустри // Всесвіт. – 1998. – №4. – С. 163-170.

  9. Пахаренко В. Нарис української поетики // Українська мова та література. – 1997.

  10. Поліщук Олена. Позиція персонажа в українській постмодерній прозі // Слово і Час. – 2003. – № 2. – С. 70-74.

  11. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Монографія. Видання друге, доповнене і перероблене. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002.

  12. Сартр Ж.-П. Воображаемое. Феноменологическая психология восприятия. – СПб.: Наука, 2001. – 319с.

  13. Фізер І. Літературна теорія: нормативна регламентація чи понятійне осмислення естетичного факту? // Українська література: Матеріали І конгресу міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня – 3 вересня 1990 р.) – Київ: АТ „Обереги", 1995. – 320 с.

  14. Чопик Р. Комплекс бешкетника у драматургії життя В. Винниченка (генеза, уроки, штрихи до теми) //Молода нація. – Київ: Смолоскип, 1996. – С. 5-11.

Loading...

 
 

Цікаве