WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Відношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора - Реферат

Відношення „Письменник – персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора - Реферат

Реферат на тему:

Відношення „Письменник – персонаж" у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора

Незважаючи на проголошену Р. Бартом „смерть Автора" (1968) та на деперсоналізоване трактування М. Фуко сутності цієї категорії („Що таке автор?"), в українському літературознавчому вжитку до автора звично прикладається питання „хто?". Біографічна постать письменника часто не лише заступає собою естетичну категорію „автор", а й частково накладається на образи персонажів, надто тих, що „одноосібно" моделюють наративну структуру твору. У сучасних потрактуваннях зв'язку особистості письменника та змодельованого ним персонажа, мабуть, найбільш вживаною є метафора маски. Це і маска актора – коли автор ніби грає роль, „приміряючи" свого персонажа як персону. Це і маска карнавальна, коли автор блазнює, граючись із читачем, а персонаж постає в цій грі посередником-медіумом між двома свідомостями (В. Балдинюк пише: „Комунікативний процес у межах художнього тексту (відправник, комунікант, адресат) є, умовно кажучи, „неповноцінним", адже автор і читач безпосередньо не втягнуті у „прагматичну ситуацію" – остання „проявляється у віртуальності партнера, котрого заступає текст" [2, с. 63]). Це і маска посмертна – зліпок із застиглим виразом, з яким можна порівняти стереотип рецепції автора. Але будь-яка маска виконує належну їй функцію – ховати – і в значенні приховування, і в сенсі поховання, оскільки така „смерть" забезпечує письменникові монопольне авторське право на себе. І найвідвертіший психологічний ексгібіціонізм (як, наприклад, у творах О. Забужко) виявляється гарантованим захистом від „роздягання".

„Інерцію біографізму" в рецепції творчості Лесі Українки Я. Поліщук пов'язує з народницьким шаблоном, який „не раз спричинявся до сприйняття української літератури як такого собі зводу житій, новочасного патерика (...) Так феномен творчості перетворювався в епіфеномен біографії, ставав її заручником" [11, с. 281]. Такий же „епіфеномен біографії" спрацьовує в багатьох випадках щодо авторів, голос яких аж ніяк не можна вважати громадським, а постаті – канонічними. Не лише перегляд класики, але й сучасна література провокує як читача з „наївним реалізмом" сприйняття, так і критика, який теоретично розмежовує поняття „автор", „ліричний герой", „наратор", „персонаж", – до накладання цих категорій. Адже, як вважає В. Пахаренко („Нарис української поетики"), саме в постмодернізмі „автори не шкодують себе: їхні герої, що часто „позичають" в авторів біографії, – це не стільки герої, скільки особливі історико-психологічні комплекси, яких автори, сповідуючись перед собою, з веселою безжальністю переносять на папір" [9, с. 70]. Відтак у літературній критиці непоодинокими є ототожнення позицій письменника та персонажа, коли за словом „автор" у дужках подибуємо „оповідач" [9, с. 70], або ж належність думки залишається відкритим питанням: „Як гадає (авторка, героїня твору?)..." [10, с. 71].

До актуалізації в критичному дискурсі відношення „письменник – персонаж" приводить не тільки трансформований біографічний підхід, що балансує між наукою, публіцистикою та літературним шаржем. Такі праці, як „Femina Melancholica: Стать і культура у ґендерній утопії Ольги Кобилянської" Тамари Гундорової, „Психоаналіз і літературознавство" Ніли Зборовської та ін. свідчать про використання психоаналізу не як принагідного психологічного зауваження, а як методу ґрунтовної літературознавчої інтерпретації. Зростання ваги психоаналізу в сучасних дослідженнях літератури зміщує акценти: від ідейної заанґажованості героя, детермінованої позицією автора, – до гнучкіших відношень не аналогії, але компенсації, не світоглядного підпорядкування героя авторові, а підсвідомих механізмів сублімації. Тому, за збереження каузальності у системі „автор – твір", вектор пояснення часто спрямовується від героя (його поглядів, характеру і т. д.) як ілюстративного матеріалу до письменника, що видається метою інтерпретації. З одного боку, це відбиває антропоцентричність нашого літературознавства, яке не звикло ігнорувати питання авторства, з іншого – ситуацію десакралізації постаті письменника.

У сучасному літературознавстві тенденція переборення радянської традиції закономірно приводить до антижитійного перегляду класиків української літератури, а проте така деканонізація є зворотним боком тієї ж інерції біографізму. Біографічна „брудна білизна" як причина письменницьких „мух", акцентування на різноманітних аномаліях та збоченнях є закономірною, хоч і запізнілою реакцією посткомуністичного літературознавства на ту пролетарську іконографію, якою була історія української літератури. Прикметно, що її десакралізація (наприклад, „Дзеньки-бреньки" В. Даниленка або „Вурдалак" О. Бузини) не заторкує художніх текстів у їх естетичному вимірі – задіяні цитати постають як написи на монументах стереотипної рецепції письменників-класиків. Якщо пропонується біо- замість іконографії, більше акцентується на гомосексуальному, ніж на Homo sapiens, пошук матеріалів життєпису виходить за межі документальних даних, заглиблюючись у тканину художніх творів. Зміна позитиву на негатив, перетворення борця, святого, пророка, мученика літератури на „блудного" Автора парадоксально стимулює його повернення до читача, оскільки епатаж блуду сприяє оживленню.

Сучасна творчість менше схиляє до ідентифікації „герой – автор", пропонуючи натомість актуалізацію діалогу „персонаж – читач". Але в обох випадках основою є постулювання зв'язку між свідомостями (і підсвідомостями) дійсного та художнього світів. Для письменника досить тону „об'єктивної оповіді", щоб бути всюдисущим стороннім спостерігачем. Для літературознавця досить бачити позитивного героя, щоб піддати сумніву таку відстороненість та проводити аналогії принаймні на рівні ідей. І навіть коли з'являється оповідач, несуголосний з інтенціями автора, позитивістська традиція зіставлення їх політичних, філософських, етичних поглядів спонукає до пошуків певного відношення: опосередкованого, інвертованого, але обов'язково наявного.

Стосовно естетичниого предмета І. Фізер зазначає: „Згідно з феноменологічною теорією, цей предмет як семіотична схема твориться у певному історичному часі, і тому супроти позамистецької дійсності він може бути корелятивним, антитетичним та ірреальним. Іншими словами, його онтичною базою може бути історична, себто конкретна дійсність (люди, події, процеси, ідеї), уявна дійсність (онейрія, фікція), свідома чи підсвідома проекція суб'єктивних психічних станів письменника. Однак вважати естетичну конкретизацію цієї схеми гомологом цієї дійсності не можна вже хоч би тому, що вона є цілеспрямованою конструкцією" [13, с. 8].

Якої „онтичної бази" надає категорії „персонаж" українська наука про літературу? Характер відношення „автор – герой" у художній літературі різного часу появи, безперечно, зазнавав модифікацій. Проте неоднаковим є і схоплювання цього відношення в літературознавстві (час тривання твору, його рецепції). Оскільки таке потрактування залежить не лише від стильових та наративних особливостей тексту, але й від методології його інтерпретації, цікаво простежити саме характер літературознавчого детермінування чи означування, котре пов'язує письменника та персонажа.

Зовнішньо-біографічним можна умовно назвати відношення, за якого спостерігається пряма аналогія життєвої ситуації письменника та подій, змодельованих у художньому творі. Персонаж – це не характер автора, не його особистість, а лише його обставини, його „життєвий світ". Якщо скористатися цим терміном Е. Гуссерля (Lebenswelt) або „навколишній світ" (Umwelt), то категорію автора в цьому випадку швидше можна ідентифікувати не з персонажем, а з його ситуацією, адже „Наш навколишній світ є духовним витвором в нас і в нашому історичному житті" [5, с. 65]. За Ж.-П. Сартром, „в кожний момент в уявному виявляється представленим імпліцитний смисл реального" [12, с. 307]. „Програвання" власної біографічної ситуації у творчості, за свідченням багатьох митців, відбувається мимоволі. Іноді це прогнозує реальну розв'язку, але частіше виявляється моделюванням постфактум „дратівливого" для письменника моменту життя, що має на меті пошуки іншого фіналу (бажаного) або обґрунтування дійсного результату, встановлення логічних зв'язків, що з неминучістю фатуму приводять до нього. Таким чином ірреальне „доповнює" автора до потрібної психічної рівноваги, підмінюючи його майбутнє віртуальною розв'язкою твору або виправдовуючи його минуле покладанням вини на обставини.

Наприклад, В. Панченко, досліджуючи нав'язливий мотив небажаної дитини у творчості В. Винниченка, крім літературних спонук, відзначає і реальну життєву ситуацію: „Уже наприкінці 1908 р. В. Винниченко відправив до „Літературно-наукового вісника" драму „Memento", перенісши в неї багато що із власного роману, який пізніше, місяців через чотири після написання п'єси, завершиться смертю дитини Володимира Винниченка і Люсі Гольдмерштейн" [7, с. 74]. Таке схоплювання відношення „автор – персонаж" не тотожне біографізму, оскільки береться до уваги не просто документальна основа твору, а її екзистенційна значущість. За Сартром, „образ – це не просто заперечуваний світ, але завжди – світ, що заперечується з якоїсь визначеної точки зору, а саме, світ, який дозволяє мислити відсутність або неіснування того об'єкта, який буде презентифікований „в образі" [12, с. 303]. З огляду на це, ідентифікація письменника з його персонажем передбачає їх нетотожність, що визначає напрям для подолання. М. Бахтін наголошував: „Естетична подія може відбутися лише за двох учасників, передбачає дві свідомості, що не збігаються" [3, с. 49]. Дублювання, до якого приводить саморефлексія, забезпечує розрив свідомості, „відхід" від себе, у якому естетичне осмислення власного життєвого світу виявляється способом самонегації (класичні приклади – „Intermezzo" або „Цвіт яблуні" М. Коцюбинського).

Loading...

 
 

Цікаве