WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Теоретичний дискурс дитячої літератури: у пошуках об’єкта - Реферат

Теоретичний дискурс дитячої літератури: у пошуках об’єкта - Реферат

Загалом критична свідомість у своїх основах опирається на природну мову, одначе, як відзначає А. Компаньйон, "теоретики займаються очищенням термінів, узятих із побутового вжитку, — таких, як література, автор, намір, смисл, тлумачення, зображення, зміст, суть, значення, самобутність, історія, вплив, період, стиль тощо" 17, с. 19. Тому теорія літератури, за своєю суттю, покликана бути контрдискурсом, що не приймає "засновків повсякденного мислення про літературу як самозрозумілі", проблематизуючи їх, "розглядаючи як історичні побудови, як умовності" 17, с. 20. Теорія має протистояти спонтанному мисленню, виступаючи елементом конфліктної структури, де "опірність теорії є опірність до вживання мови про мову, а отже, є опірність мови самій собі або можливости того, що мова вміщує фактори чи функції, які не можна звести до інтуїції" [22, с. 487. Тим паче, коли буденним мовним стереотипам властиве аж ніяк не нейтральне забарвлення. Що ж маємо насправді? Специфікація літературознавством поняття "дитяча література" розбудовує, з одного боку, повсякденні кліше (тобто первинний мовний знак, за Р. Бартом, стає формою, засобом вираження для нового, міфічного смислу-поняття 3, с. 78-79), а з іншого — інертно вбирає топоси інших суспільних наук (чужу риторику).

Справді, у літературознавстві словом "література" прийнято називати все те, що стосується до сфери високої, класичної літератури. Інша література має навіть окремі назви: масова, паралітература, белетристика, "низова" тощо див.: 18, с. 8-10. "Дорослої літератури" навіть у цій ієрархії немає, адже поняття з'являється суто спекулятивно, як неодмінний семантичний опозит, і тому, на думку М. Петровського, "слово "дорослий" доводиться брати в лапки, наголошуючи умовність, приблизність і навіть фіктивність терміна. Адже ніякої "дорослої літератури" не існує, слово виникає лише тоді, коли треба "виділити" дитячу літературу... "Доросла" тут означає "вся література, крім дитячої", а дитяча — "вся, за винятком дорослої". Одне невідоме означується за допомогою іншого, ще більш невідомого. Це замкнуте коло" 28, с. 37. Однак саме "дорослій літературі" передбачено означати "справжня література", "література як така", тобто та сама "висока, класична", тобто в понятті "література" збігаються нейтральні й водночас позитивні засновки, формуючи комплекс меншовартості усіх інших літературних типів, "дитячої літератури" також. Зауважмо, що комплекс цей розбудовується і через "прецедентні дискурси" — вплив соціологічних, педагогічних, психологічних (отже, все тих же "зовнішніх") концептуалізацій, у рамках яких "дитячу літературу" розглядають як універсальний дидактичний проект9, що обходить, применшує (навіть ігнорує за певних обставин) ігрову функцію літератури загалом, натомість акцентуючи увагу на її суто виховних, навчальних, пізнавальних можливостях див.: 30, с. 3-10; 12, с. 7-89; 33; 38, с. 7-8. Одначе не можна забувати, що сама ідея Проекту постає в цілком конкретних культурно-історичних обставинах: Просвітницький філантропізм та нова концепція дитинства 2, с. 44-59, розвиток шкільної освіти з відповідною "інфраструктурою" (підручники як прото-"література-для-дітей" й адаптовані до гаданих можливостей дітей художні твори, адресні "мораліте" й дидактична поезія 21); High-Tech свого часу — винайдення книгодрукування, яке не лише дало змогу (ре)продукувати культурні смисли, а й закріпило в практиці певні культурні форми.

Тому коли сьогодні літературознавство намагається уніфікувати поліморфні й поліфункціональні явища, адресовані дитячій аудиторії, пояснити назагал складність генези й функціонування всього корпусу дитячої літератури її "педагогічною необхідністю", а специфіку — "психологічною достовірністю", нормуючи тим коло дитячого читання і принцип творення художніх текстів для дітей, дитяча література перетворюється на своєрідний "міфологічний"10 предикат. З одного боку, це ― назва реальної форми літературного буття, а з іншого — ціннісне судження, метамовна фігура:

етимологічна (ключове слово вимагає літературознавчого контексту);

кондиційна (онтологія охоплює соціальну природу явища як процесу і продукту суспільної комунікації, що загалом належить до широкої антропологічної перспективи культурної трансляції досвіду, одначе під дією повсякденних стереотипів, тривалої "політико-ідеологічної інженерії" 11, с. 74-78 і впливом інших суспільних дискурсів редукується до проекту такого собі "педагогічного монологу" засобами слова, художнього також, яке дитину із суб'єкта розвитку перетворює на об'єкт впливу);

марґінальна (потребує додаткового обґрунтування та нових, ще не зовсім відрефлексованих координат: "тип культури / тип естетичної свідомості; "література / не-література"; "літературне буття / буття книги" 32, с. 14; очікує переконливого доведення так званої "теореми Веллека-Воррена": як можуть "соціальні відношення бути "конструктивними" і визначати художність творів мистецтва" 35, с. 123).

Отже, "первинні" і "вторинні", "природні" й "штучні" міфи, як звичайно, утворюють стійку сув'язь, перетворюючи дитячу літературу на "несерйозний", "недоречний", "непрестижний" предмет фахових зацікавлень літературознавства, згнічуючи й марґіналізуючи теоретичні повноваження цього повноправного об'єкта наукового дискурсу.

Отже, важливо зрозуміти цю міфічну природу літературознавчого погляду на рецептивний, радикально зорієнтований на читача проект — дитячу літературу, що й означатиме перший крок у спробі думати про неї "інакше, ніж думав дотепер" (М. Фуко). І річ, звичайно, не в самих термінах, а в інших принципах підходу до цього феномену, коли редуктивне бачення множини літературних явищ сьогодні повинно би змінюватися на усвідомлення багатомірності художнього буття, коли протилежності сприймаються не як абсолютні, а різноманітність мислиться функціонально — як історично, культурно, прагматично зумовлена. Зрештою, коли головна увага спрямовується до пошуку міждискурсивних, міжтекстуальних зв'язків епістемічно різних естетичних форм, коли "культурна доцільність" функціонування марґінальних (з погляду історико-літературного канону) жанрів" таки "не викликає сумнівів" 5, с. 48 і визнається "імператив подолання опозиції "центральних, провідних і марґінальних, "периферійних" явищ літературного процесу" 5, с. 48. Одначе, як стверджує Тамара Гундорова, подібні "проблеми видаються дуже далекими для нашої української реальності", де "літературознавчі студії різко віддалені від масової культури, кіберкультури, кіно, реклами і т.п." 9, с. 12. І саме внутрішньою суперечливістю між готовністю і бажанням функціонального сприйняття літератури11 і "мінус-присутністю" чи неадекватністю окремих її дискурсів у полі наукових рефлексій12 можна пояснити марґінальний статус дитячої літератури в Україні — як художнього феномену (за субсистемними ознаками "вічнозеленої гілки, парості художньої літератури" 16, с. 9) і як периферії критичних рефлексій з утворенням суцільного поля історико-літературних описів та аналогізуючих проектів13. Можливість і потреба же фахових, з новітніх методологічних позицій досліджень цього різновиду письменства підтверджує і досить промовистий факт — майже одночасна поява 2002 року книг української та болгарської дослідниць, що стосуються "конкретно-адресних" літературних творів: бібліознавчого посібника Емілії Огар "Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки" 25 та праць Маргарити Славової "Попелюшка літератури" 32 й "Волшебное зеркало детства" 31. Книги суголосні у тому, що відстоюють потребу розглядати письменство для дітей у комунікативних вимірах, відповідно до нових соціокультурних і геополітичних реалій, теперішніх уявлень про дитинство, з урахуванням здобутків української та світової наукової й видавничої практики, не ігноруючи "артефактного канону" (дитячої книжки) літератури для дітей, кореляції його з поетикальним.

Отже, на часі, на нашу думку, дослідження дитячої літератури в ширших координатах — семіотичних, де вона постає як явище транстекстуального смислоутворення в культурі, пов'язаного з можливостями і межами інтерсуб'єктної трансляції знань в розповідномурежимі, а відтак — не лише результат соціокультурної взаємодії, але й самий процес14 символічної цілеспрямованої активності людей, в ході якого поняття "дорослого" й "дитячого" пов'язують естетичну діяльність з креативно-рецептивною ситуацією, із суспільною і моральною позицією адресанта і адресата художнього повідомлення. Сподіваємося, що такий фокус дослідження стане подвійним "прийомом відкриття" [13, с. 271]: повноправногооб'єкта українського літературознавства та методологічно цікавого об'єкта наратологічних студій.

Loading...

 
 

Цікаве