WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Теоретичний дискурс дитячої літератури: у пошуках об’єкта - Реферат

Теоретичний дискурс дитячої літератури: у пошуках об’єкта - Реферат

Існує ще одна апорія пересічного мислення про дитячу літературу — логіка негативних аберацій: "дитяча" — це "не-доросла", "на противагу дорослій", отже — "несерйозна", "недосконала" і т. п. Оскільки головним "місцем (локусом) зберігання та відтворення повсякденного мислення є мова" 37, с. 205-206, пастки, як бачимо, розставляє тепер сама мова.

"Дитяча" — відіменниковий прикметник, семантичний фокус якого мотивується словами "дитина", "діти". Мовна практика засвідчує здатність слова виражати кілька значень див.: 7, 224: "призначена для дітей" (аналогічно "дитяча кімната", "дитяча перукарня"); "властива дитині, належить дітям" (як "дитяча психологія", "дитяча іграшка"); "не така, як у серйозної дорослої людини, незріла, наївна" (з поміткою "ірон., перен." — наприклад, "дитяча вигадка", "дитяча поведінка"). У повсякденному мовленні про дитячу літературу зактуалізованим виявляється саме переносне значення, розгортається процес декореляції прямого й непрямого модусів. Чому? З погляду конотативної семіології чинниками цього процесу можуть бути: 1) омонімічна словотвірна ремінісценція і 2) деетимологізація.

Справді, мовномисленнєва компетентність навіть пересічного мовця референційно орієнтує на сприйняття окремої словоформи "дитяча" як присвійного прикметника (порівняймо "дівчача", "хлоп'яча", "жіноча" і т. п.), але в контексті словосполучення "дитяча література" подібні словотвірні аналогії відразу породжують підсвідоме почуття дискомфорту, якоїсь мовної ілюзії. Відомо ж бо, що "дитяча література" далеко не завжди складається з тих книг, які обирають самі діти, а радше утворюється тим, що діти повинні читати. Тобто "дитяча література" зовсім не означає реальної належності — "створена дітьми" чи "вибрана дітьми". Суспільство звичайно розуміє факти дитячої креативності як імітативну діяльність, що відтворює відомі ("дорослі") моделі. Навіть у випадку специфічного (шкільні стіннівки, рукописні збірки, щоденники, листування) або екстраординарного (шкільний самвидав, графіті) оприлюднення, писемної фіксації, ми говоримо радше про "дитячу літературну творчість" чи "писемний фольклор", а не про "дитячу літературу", про дитину як "автора" (ситуативний вияв персональних художніх здібностей), а не про "письменника" (пролонгований стан суспільно поцінованої фаховості). Спрацьовує одночасно і фактор традиційно високого статусу писемного слова, яке діти опановують значно пізніше, аніж починається процес дитячої словотворчості, тобто дитяча й доросла культура протиставлені ще і як "неписемна" та "писемна"4. Відтак у словосполуці "дитяча література" починає звучати оксюморонний обертон — від поєднання протилежностей: "низьке" (дитяча — не-доросла якість) та "високе" (література — презумпція дорослого).

Піком гострого переживання "мовних пасток" можна вважати спроби точного слововживання, коли пропонується вживати вираз "дитяча література" у буквальному значенні — за аналогією до "дитячий фольклор" чи "дитячий живопис" 20, с. 203. Такий "лінґвістичний переворот", одначе, веде до суперечності нового порядку: зважаючи на аксіологічні канони літератури, ми змушені говорити про "дитячу літературу" як творчість найобдарованіших дітей, тобто — окремих дітей, а відтак — відмовлятися від такого незаперечного уявлення про те, що всі діти геніальні5.

Отже, механізм суспільного визнання, крім уявлень про здатність і повноваження автора транслювати досвід, ідеали, знання абощо, охоплює ще й організаційно-фінансові інституції — книговидання, ринок, де, зрозуміло, діти не є повноправними суб'єктами "символічного обміну" (Ж. Бодріяр). У літературному бутті "дитячої літератури", як і "літератури для дітей", неуникна присутність дорослого — коректора, редактора, упорядника, дизайнера, спонсора, критика, рекламіста, продавця, бібліотекаря, батьків, купівельно спроможного і національно (соціально) свідомого суб'єкта, який продукує та ідентифікує цінності стосовно дитинства.

Зрештою, сумнівним видається й оте загальникове "для дітей". Кожен сьогодні погодиться з "Конвенцією про права дитини": людина як дитина зумовлена характером її діяльності (гра, навчання, праця), визнаних прав та покладених обов'язків. Однак і в приватній сфері, і в громадському житті ми звичніше довіряємо переконливості цифр, які змушують думати про "маленьких громадян" у параметрах соціальної метрології6 (мало років — багатороків). Звідси — поняття "малолітній", "неповнолітній" (а "повнолітній" — це ще дитина чи вже дорослий?) з усіма відповідними наслідками: точність не сприймається як конкретність. Тому налички, подібні до "книги для дошкільників" чи "література для молодшого (середнього, старшого) шкільного віку", вимагають сьогодні пильності до "табелів про ранги", за допомогою яких дорослі позбавляються зайвого клопоту розуміти індивідуальність (а отже — і дбати про особистість)7.

Загалом повсякденна рефлексія з настановою вибору адекватних мовних засобів на означення реальних об'єктів дрейфує повз значення присвійності і відносності словосполуки "дитяча література" в бік якісних (емоційно-експресивних) характеристик. Генетично механізм перемотивації може бути зумовленим і матрицею бінарної картини світу з її семантико-структурними (відповідно — семантико-аксіологічними) координатами. З цього погляду феномен дихотомії "старий — молодий", яка заснована передусім на розрізненні фізіологічних особливостей людини впродовж різних періодів життя (зріст, розмір і пропорції тіла, основні форми життєспроможності), має свою специфічну екстраполяцію. У культурі протиставлення "старий — молодий" (онтологічна модальність) реалізується в перспективі "головний — неголовний" (статусна модальність) та "предки — нащадки" (часова модальність); інтерпретація ж стосується вікового плану (як відношення за віком, у зв'язку з різними віковими циклами), соціального (відношення, що визначає суспільну ієрархію) та генеалогічного (відношення, що визначає родинні зв'язки) 14, с. 179. Явище контамінації модальностей (старший — дорослий, головний, предок; молодший — малий, неголовний, недосвідчений, нащадок) і закономірне, і парадоксальне водночас. З одного боку, воно спричинене символічною природою людського мислення, де "символи функціонують так, що особиста й соціальна поведінка людини й світогляд (аксіологічно орієнтована модель світу) навзаєм підтримують одне одного в рамках єдиної системи" 23, с. 169. З іншого боку, це явище контамінації знову-таки демонструє суперечливість реального досвіду та культурних стереотипів. Справді, дитинство сприймається сьогодні як окрема, важлива частина людського життя, що визначає поведінку й стан дорослого, і водночас — тільки як невпинний рух назустріч дорослому, перфектному й раціональному станові. Бути дитиною — означає не бути дорослим, але дорослішати. Тому бути дитиною — означає бути лише фрагментом, моментом великої історії становлення, початок якої — народження, а кінець — Людина. Цю історію з відповідними ієрархіями і домінантами будують ті, кому вона відомацілковито, хто перебуває в кінці дистанції і тому мають (думають, що мають) привілеї так думати, так впорядковувати, означувати її в сюжет взаємодії дорослих і дітей. Так виникає специфічний "пучок" конотацій: "дитячий" — "невеликий, "незначний", "несерйозний", "недорозвинений", "недосвідчений", "залежний", "не здатний (до чогось)", "далекий від досконалості", "примітивний", "минущий", "пересічний" (до цього ж асоціативного поля потрапляють і "наївний", "інфантильний")8.

Здоровий глузд, заякорений в мові та стереотипних бінарних координатах існування, витворюючи поняття про "дитячу літературу", окреслює, відділяє, розмежовує певну множину явищ, водночас протиставляючи її іншій множині — тому, чим вона, як уявляється, принциповобути не може: дорослій літературі. Саме в дискурсі повсякденного мислення конституюється межа між культурними феноменами, а в "природній мові відображається певний спосіб сприйняття світу, нав'язуваний в ролі обов'язкового усім носіям мови" 1, с. 629. У цьому сенсі поняття "дитяча література" набуває своєрідної ілокутивності: номінуючи явище, вирізняючи його з-поміж інших, воно далі прокладає демаркаційну лінію в аксіологічних координатах, примушуючи приймати легітимність такого поділу, щоразу його впізнавати і визнавати. Оце "щоразу" стосується тепер усякого вживання поняття, у теоретичному дискурсі також, де влада мови обертає "волю-до-знання" на "волю-до-влади" (М. Фуко). Чому?

Loading...

 
 

Цікаве