WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Почуттєве задзеркалля Ольги Кобилянської (психоаналітичне тлумачення автобіографічних текстів письменниці) - Реферат

Почуттєве задзеркалля Ольги Кобилянської (психоаналітичне тлумачення автобіографічних текстів письменниці) - Реферат

1 листопада 1883 року Ольга Кобилянська записала у свій „дневник": „Мені страшенно тяжко на душі, я не можу витримати без Макса, тиняюся з однієї кімнати до другої. В нашій затишній кімнаті так спокійно, а я ходжу, мов очманіла, казати нічого не кажу, але як у мене на душі, тільки Господь самий знає" [3, с. 17], і далі „Я не можу витримати без Макса, він мені тепер такий дорогий, що я ходжу, як навіжена... В мене стає дивно на душі, коли я згадую Куцу й Крамера, але потім мене поймає таке тепле почуття до Макса... Рідко трапляється, щоб брат і сестра були так тісно пов'язані одне з одним, як ми" [3, с. 17]. Наступного дня письменниця записує повну експресії одну-єдину фразу: „Максю, Максю, все зникло разом з тобою!" [3, с. 18]. І третього дня: „Що я, власне, маю писати? Що я стала вже не та, відколи Макс поїхав? Коли надходить вечір, на мене налягає страшна туга. Вчора ввечері я так плакала, та й сьогодні теж. Оце пишу й плачу. Що це означає? Я ж ніколи не була такою легкодухою і кволою. Господи, чому ти розділяєш усе, що любить одне одного і створене одне для одного? Я, власне, хотіла б стільки всього написати, а не маю чого, всіма моїми думками, всіма почуттями заволодів Макс і тільки Макс!" [3, с. 18].

Захоплення братом триває більше двох місяців. Макс пише сестрі „милі листи", радить якомога більше читати і працювати над самоосвітою, показує її новели літературознавцю Крамерові. Але він порушив цю щиру сестринську любов лише однією фразою у листі до неї: „Люба Ольго, ти пишеш мені багато й нічого, але я радий, коли можу щось прочитати" [3, с. 26]. Це невинне зауваження стало приводом для „короткого, гострого листа" з боку сестри, і для того, щоб вона стала почуватися „страшенно розгніваною". Ще більш неспівмірно до завданої Максом кривди реагує Ольга Кобилянська у своєму записі від 28 березня 1884 року: „Я така сердита на Макса, що не можу й описати. Я для нього зробила все з Куцою, щоб його бажання здійснилось, я наперед угадувала його справжні думки, а коли розкрила перед ним душу і дещо написала й про себе, то отримала сьогодні від нього відповідь, де про все те немає жодного слова. Він пише лише тільки про себе й Куцу. Я не хочу більше писати про це і вдаватися в подробиці, годі, бачу тільки, що не знайшла в жодному з братів того, чого сподівалася, – зацікавлення мною, моїми почуттями" [3, с. 34].

Взаємини з братом засвідчують розмитість меж своєї особистості з територією Іншого. Відсутність чіткої межі між Я та Іншим сприяє утворенню своєрідної дифузної території, на якій починають діяти неконструктивні механізми психологічного захисту, і передусім – проекції не прийнятих свідомістю аспектів власної особистості на особистість Іншого. Коли ж вона відкрила для себе, що брат не схильний до такого ж „злиття" із нею та її проблемами, то переживає це відкриття як справжню особисту трагедію і старається, як сказав би Юнг, „(наскільки це можливо) знецінити чи розбити на друзки колишній об'єкт саме для того, щоб можна було відв'язати від нього лібідо" [17, с. 392].

Запис від 28 березня 1884 року і увесь його „трагізм" нагадують явище відреагування у психотерапевтичному процесі: коли принаймні на рівні емоцій з'являється розуміння, що Інший – не рятівник, який розв'яже всі життєві проблеми і звільнить від усіх лих. Це явище при успішному аналізі повертає невротика до себе самого як джерела усіх своїх проблем. В Ольги Кобилянської замість самоусвідомлення, яке звільнює, яскраве афективне відреагування закінчилося перенесенням своїх невиправданих Максом сподівань на інший об'єкт. Несподівано (може, й для самої себе) вона записує: „Тепер я тільки хочу, щоб у мене була змога писати, щоб Стефан хоч однісінький раз сказав, що любить мене" [3, с. 34]. У ситуації закоханості в того чи іншого чоловіка для Ольги Кобилянської звичний хід – у випадку найменшого непорозуміння відвертатися від цього „дзеркала", що не задовольняє її претензії, до якогось уявного. Уявні „дзеркала" витягувалися принагідно із минулого, як у описаному випадку. „Хоч би до кого я зверталася, сповнена любові, то завше, завше розчаровувалась. Я не знайшла ще жодної душі, що була б подібна до мене. Я зверталась до Олі, до Зосі, до Натальці, до Олеся, до Макса, до Геня, до Апеля, до Стефана..." [3, с. 34-35]. Перелічені особи виконуватимуть у подальших щоденникових записах таку „рятівну" функцію, хоч і без жодних дій зі свого боку. Іноді такі уявні „дзеркала" просто вигадувалися, чи бралися зі снів, або ж – проектувалися на будь-кого зі знайомих (які про те навіть не здогадувалися). До числа тих „дзеркал" потрапили навіть наймані робітники гуцули і коні: „Я нікого так не люблю, як свою кобилу Жабку й Іванка, що доглядає її. Часом мене поймає туга за ними обома, і мені хочеться залишити товариство й побігти до стайні" [3, с. 117].

Від часу до часу Ольга Кобилянська записує у щоденник поодинокі спогади чи сни, у яких фігурує Геньо, – Євген Озаркевич, брат Наталі Кобринської. Записи, що стосуються взаємин із Євгеном Озаркевичем, позначені амбівалентним почуттям любові-ненависті. Столичний студент був обізнаний з тогочасними суспільними й літературними течіями, знайомив провінціалів із змаганнями українців у Галичині, зокрема, з постаттю Івана Франка. Чи не йому завдячувала Ольга Кобилянська своєю відданістю ідеям українства? Люблячи Макса і цікавлячись Козубом (знайомим поштовим службовцем), Ольга Кобилянська не забувала й про Геня: „Я страшенно багато думаю про Геня, думаю так і сяк. Він просто з чемності просив особисто вітати мене, правда ж? Може, але тепер образ його так виразно постає в моїй пам'яті, що я знов його люблю... Геньо, з такими великими, милими очима" [3, с. 19]. 21 січня 1884 після чергових роздумів про Козуба і радості з приводу листа від Макса Ольга Кобилянська записала: „Я... я дуже, дуже хотіла б вийти заміж за Геня" [3, с. 27]. Проте такі зізнання записувалися лише тоді, коли імовірність реальних стосунків була дуже мала. Влітку ж, коли Євген, перебуваючи на канікулах у Кімполунзі, завітав із Софією Окуневською в гості до Ольги Кобилянської, її враження від цих відвідин вже інші: „Ні, тепер ми одне для одного вже нічого не важимо, двоє добрих знайомих, що байдуже ставляться одне до одного" [7, с. 44]. Через кілька днів Ольга Кобилянська записує: „Ми з Геньом поводимося так, наче не знайомі одне з одним. Але це добре, так не розпалюватиметься моя уява" [3, с. 45]. Проте це не було остаточне розчарування чи позбавлення від ілюзій. У записі від 20 серпня 1884 року ці невротичні самонавіювання стають інтенсивнішими: "Я не хочу, не хочу його любові, хочу тільки, щоб ми приятелювали, я не хочу мати нічого спільного з Озаркевичами, вони всі облудні й зарозумілі (...). Я не хочу ані любити його, ані щоб він мене любив, буду щосили боронитися від нього, хай не любить мене, хай далі глузує з мене. Я їх терпіти не можу і його також, я хочу зненавидіти його" [3, с. 46]. Ця „ненависть" видається дещо неадекватною до того контексту, у якому письменниця її подає. Виявляється, що увечері напередодні Геньо „цілий вечір ходив тільки зі мною (Ольгою Кобилянською – Г. Н.), але, бідолаха, був дуже сумний і зітхав, а на прощання подав мені руку, потримав мою на секунду довше й потиснув її не сильно, але так, як ніколи досі. Тієї миті в голові в мене спалахнуло полум'я, блискавкою шугнуло на обличчя, але я не глянула на Геня" [3, с. 46]. Після цього йдуть наведені вище самонавіювання, які у більш м'якій формі продовжуються у записах кількох наступних днів, завершуючись „гарним сном" про чорного пораненого орла: „Високо в небі летів чорний орел. Він був поранений і прилетів до мене, а я йому не допомогла..." [3, с. 48].

Різноманітні тілесні ушкодження і рани З. Фройд тлумачить як універсальну кастраційну символіку. Орел символізує сонячну силу вогню і безсмертя. В античній міфології він був атрибутом Зевса-Юпітера, а в українській – Перуна. Орел – то цар-птах. Тому його зображення часто карбувалися на царських печатках і монетах. „Орел – один із найпоширеніших зооморфних мотивів Середньовіччя, традиційний символ мужності та оновлення" [9, с. 58]. В індивідуальному психічному житті цей птах може асоціюватисянайчастіше з образом батька. Ользі Кобилянській цей сильний, хижий птах явився пораненим. У перекладі з мови символу, якщо вірити З. Фройдові, це означає бажання бачити батька кастрованим, позбавленим своєї влади й могутності. А оскільки образ батька – то ерзац, який проектується на кожного чоловіка, то сон цей має означати здійснення акту помсти за свою уявну меншовартість над усіма чоловіками. На рівні сублімації у літературній творчості такі бажання чинять із Ольги Кобилянської жінку, як слушно відзначає Тамара Гундорова, котра „привласнює аполонівську форму культури і каструє Діоніса, вивільняючись від влади Природи, Землі, материнського інстинкту" [1]. У цьому випадку сон підсумовує взаємини із Євгеном Озаркевичем. Ольга Кобилянська, очевидно, так і розуміла свій сон, бо безпосередньо за описом подій, що відбувалися у сні, вона написала: „Потім він (Євген Озаркевич – Г. Н.) поїде, а я залишусь, як завше, і думатиму доти, доки не збожеволію..." [3, с. 48].

Loading...

 
 

Цікаве