WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Почуттєве задзеркалля Ольги Кобилянської (психоаналітичне тлумачення автобіографічних текстів письменниці) - Реферат

Почуттєве задзеркалля Ольги Кобилянської (психоаналітичне тлумачення автобіографічних текстів письменниці) - Реферат

Реферат на тему:

Почуттєве задзеркалля Ольги Кобилянської (психоаналітичне тлумачення автобіографічних текстів письменниці)

У серпні 1888 року Ольга Юліанівна Кобилянська закінчила свій черговий щоденниковий запис звертанням до ймовірного читача: „Бувайте здорові й розглядайте мене як психологічну загадку" [3, с. 171]. Для тлумачення „психологічних загадок" автобіографічних текстів особливо важливою є психоаналітична інтерпретація, оскільки в маргінальних жанрах – щоденниках, листах, автобіографіях – письменник щонайповніше демонструє своє внутрішнє життя, позицію свого Его, за якою можливе встановлення змісту, що доповнює і корелює з нею (позицією) несвідоме – загальновизнане, хоч і недостатньо досліджене джерело будь-якої творчості.

Автобіографічні тексти Ольги Кобилянської у цьому сенсі не лише багаті на матеріали, цікаві для психоаналітика, але й великою мірою є провокаційними для застосування саме цього методу. Щоденники письменниці, яку, за звичкою, асоціюють з „мімозною вдачею" та „замкненою натурою", вражають глибинним емоційним самооголенням перед уявним читачем. Схоже, сподівання на те, що ці тексти будуть колись прочитані, були не останнім мотивом до написання. „Що ви думаєте про мене, ті, хто це читає? Чи ви ще квітуєте, чи вже відквітли?" [3, с. 39] – запитує Ольга Кобилянська, ніби запрошуючи поблукати лабіринтами свого переповненого суперечностями та класично невротичними конфліктами психічного життя.

В автобіографії „Про себе саму", викладеній у листах до професора Степана Смаль-Стоцького, наближаючись до закінчення своєї оповіді, письменниця зазначає: „Моє життя було б пуста хата, коли б я не могла більше працювати. Тоді хочу очі замкнути, і нехай мене впустять до гробу – до моїх родичів і доброго незабутнього брата Володимира" [4, с. 242]. Письменниця демонструє свідому ідентифікацію усієї своєї особистості з процесом літературної творчості. Така ідентифікація є наслідком функції відчуження Я, котра виявляється вже на „стадії дзеркала"1 і сприяє розвиткові захисного від несприятливих зовнішніх (соціальних) та внутрішніх (інстинктивних) порухів душі нарцисичного Я-ідеалу. Нарцисичне лібідо, спрямоване на формування Я-ідеалу, виступає антиподом сексуальному, оскільки воно пов'язується із інстинктом руйнування і навіть інстинктом смерті, заперечуючи природні основи життя на користь так званих „ідеальних" вимог.

Подібно до визначення письменницею свого життя як „пустої хати" пояснював загадку творчої особистості К.Г. Юнг у статті „Психологія і поезія" : „Мистецтво у митця вроджене як гін, що митця охоплює і робить своїм інструментом. Пожадливе в ньому, зрештою, – це не він, людина-особистість (der Persnliche Mensch), а твір мистецтва. Як особистість він може мати примхи, бажання та власну мету, натомість як митець він є у найглибшому сенсі слова „Людиною", він є „Колективною Людиною", носієм та образотворцем (Gestalter) несвідомо діяльної душі людства. Це його officium, тягар якого часто настільки переважаючий, що людське щастя й усе, що для пересічної людини життя робить життєвартісним – все це з неминучістю фатуму (schicksalsmssig) стає жертвою того officium" [19, с. 104]. Юнг акцентує посилений нумінозний вплив Самості – безмежжя несвідомої душі – на становлення характеру й долю творчої особистості. Закоріненість художньої обдарованості в несвідомому (вже хоча б тому, що йдеться про „обдарованість" – отримання дару, який не є досягненням самої лише свідомої роботи Его над реальністю) пред'являє Его письменника завищені вимоги в плані самообмеження у своїх людських пристрастях і бажаннях. Присутність творчого начала спонукає людину до ступання шляхом індивідуації – до якнайповнішого розвитку своєї індивідуальності, оскільки яскраво виражена активність архетипів колективного несвідомого зумовлюється у митця конституціонально: „У цих людей дуже сильне несвідоме, і в процесі їх душевного розвитку ця особливість може стати умовою для виникнення хвороби. У цьому випадку свідоме Я не може розвинути необхідну стійкість і стабільність по відношенню до несвідомого, що призводить до неврозу, навіть якщо зовнішні обставини перебувають у межах норми" [2, с. 107].

У щоденниках Ольги Кобилянської є безліч вказівок на незрозумілі нею ж самою, тривожні й такі, що виривали її із загального потоку життя, настрої. Наприклад, 21 квітня 1884 року письменниця записує: „Люди добрі, не дорікайте мені, що мої думки й почуття повні вічного смутку. Що я вдію... Коли б ви могли зазирнути в моє серце... Ні, все ж таки ви нічого не збагнули б. Може, в мене двоє сердець? Або дві вдачі? Чому я не така весела, як інші, чому я не маю спокою? Чому веселий потік людського життя обминає мене? Моя туга ніколи не втишиться, я страждаю, як страждають романтики" [3, с. 37]. Або іншим разом: „Я плачу з горя і обурення, пишучи ці рядки. Хіба я не маю що їсти й пити? Мені ж добре живеться, то чого мені ще треба? О Боже, мені треба чотирьох стін, шматка хліба, коня і спокою..." [3, с. 125]. Поряд із великою кількістю скарг на щось невідоме, вороже і загадкове, що позбавляє її спокою, простежується наростаюча тенденція до самовідчуження, до укріплення всіма можливими способами свого Я, аж до формування нарцисичної установки, коли поза літературою – поза „ідеальним дзеркалом" – життя видавалося письменниці настільки неможливим, що ліпше „очі замкнути" і увійти „до гробу".

В автобіографії 1903 року Ольга Кобилянська писала: „З наймолодших літ почала я писати дневник. Я вписувала не лише всякі „проізвєдєнія" денні, но і все те, що займало мій ум і душу" [4, с. 214]. Дотепер збереженими і опублікованими є тексти лише двох зшитків, записи у яких велися з 1 листопада 1883 по 25 грудня 1887 та з 26 січня 1887 по 12 березня 1891. Ользі Кобилянській на той час було 20-28 років. За віковою періодизацією К. Г. Юнга, це вік юності – той період життя, коли відбувається утвердження свідомого Я у протистоянні з власним індивідуальним (особистим) несвідомим. Особистість виривається із лона сім'ї, звільняється (звісно ж, за оптимального варіанта розвитку) від впливу imago своїх батьків. У ході циклічного чергування станів інфляції та відчуження Его – соціальних проекцій та повернення до стану невпевненості в адекватності свого світобачення – поступово налагоджується зв'язок по осі Его – Самість, забезпечуючи відносну рівність психічного життя. Чи відбулося так у випадку Ольги Кобилянської?

У юнацьких щоденниках Ольги Кобилянської прочитується протистояння, яке відбувалося на несвідомому рівні між вродженою творчою спрямованістю її особистості та сукупністю інтеріоризованих патріархальних цінностей, яким вона намагалася відповідати у своєму житті. Відчужене від інстинктивної суті Его сприймає себе як безпомічну, загублену у ворожому жорстокому світі сироту. Чудовими ілюстраціями нарцисичного відчуження Его є такі записи:

1) „Я уявляю себе дитиною, що стоїть самітна на березі річки. Повз неї ненастанно пропливають люди, по двоє і по одному. Декотрі всміхаються дитині й поспішають далі, декотрі зупиняються, озиваються до неї, балакають і теж відпливають, а деякі обдаровують її ласкавими словами й гостинцями, щоб потім навіть не озирнутися на неї. Сердешна дитина стоїть, а люди, радіючи, все пропливають повз неї. Вона стоїть самітна, незмінна, сповнена любові, щоб колись нарешті скам'яніти. Оце моя доля..." [3, с. 35].

2) „Людям добре, вони ж бо ще тільки стають людьми, а я ходжу між ними, наче між неживими статуями. Коли мене охопить грайливий настрій, я постукаю в котрусь статую, вона лунко загуде, а я, сміючись, іду шукати далі... Як же я тужу за освіченими людьми..." [3, с. 83].

Фразою „Оце моя доля" – Ольга Кобилянська виявила фатальну для себе прозірливість. Від стану невротичної безпомічності та слабкості в реальному житті письменниця перейшла через стадію нарцисичного скам'яніння до творення альтернативної реальності в художніх творах. І тоді ролі помінялися: вона відчула себе на території своєї уяви „людиною уповні", а інші, котрі колись проходили байдуже мимо, – стали неживими статуями, які „тільки стають людьми".

В автобіографії „Про себе саму" письменниця згадує свої оповідання „на власну руку", котрі вона називала „казками і снами" [4, с. 230]. В автобіографії 1927 року після загальних повідомлень про життя сім'ї та власну освіту Ольга Кобилянська розпочинає історію генези своєї „поетичної жилки" схожою розповіддю про дитячі, „якісь фантастичні оповідання про дику їзду кіньми і птахами" і зауважує, „що все те оповідання йшлося під заголовком „Що мені снилося".

Поява своєрідних „снів-казок" у 5-6 річному віці – у період фалічної стадії розвитку лібідо – вказує на появу внутрішнього конфлікту, пов'язаного із сексуальністю. У цьому віці в дівчаток формується так званий кастраційний комплекс (або „комплекс маскулінності") – почуття власної неповноцінності, пов'язане із комплексом заздрості до пеніса. Характерна з погляду психоаналізу також символіка „дикої їзди кіньми та птахами". Анна Фройд у праці „Теорія і практика дитячого психоаналізу" пов'язує захоплення дівчинки кіньми із фіксацією на фалічній фазі [10, с. 23]. „Дика їзда кіньми" у цьому контексті символізує, швидше всього, автоеротичні бажання, пов'язані із задоволенням від ритмічних рухів. Типовий для фалічних фантазій мотив коня і споріднений із ним мотив птахів (як правило, хижих) часто трапляються у текстах щоденника, і також є постійними елементами художньої образності Ольги Кобилянської. Тривала вірність фантазії письменниці цьому образу вказує на фіксацію її особистості на фалічній стадії із актуальним для неї кастраційним комплексом, домінування якого у психічному житті передбачає широкий ряд можливостей для подальшого розвитку: від нарцисичної регресії до гомосексуального об'єктного катексису.

Для простеження розвитку фіксації на передгенітальній стадії в автобіографічних текстах Ольги Кобилянської розгляньмо окремі особливості еротизму та сексуальності, які прочитуються у її щоденникових записах. Письменниця не раз підкреслює свою якусь особливу здібність до кохання, незрівнянно більшу, ніж у інших людей: „Господь покарав мене, дав мені серце, сповнене любові, незвичайне серце" [3, с. 34], „Якщо я колись стану поганою і черствою, то дорікну Богові: навіщо він наділив мене гарячим серцем і прекрасною душею? Ніхто, жодна душа не відповіла мені взаємністю на мою любов" [3, с. 25], „Розважно викинути з голови всі думки про любов? Ох, я не можу! З таким серцем, як у мене... О Боже! Ні, не можу..." [3, с. 137], „Любити ідеально, так, як я, він навряд чи здатен" [3, с. 79], „Боже, ти не знайшов для мене іншої кари і вклав мені в серце любов! Я нещасна, апатична, а проте безмежно люблю його" [3, с. 103]. Сприймання своїх „ідеальних", „прекрасних" і „гарячих" почуттів як кари (а, отже, як нав'язаних іззовні всупереч власній волі) свідчить про нездоровий, нав'язливий характер цих почуттів – нав'язливу невротичну потребу в коханні, зголоднілу жадібність до почуттів, яка, будучи хворобливою і несвідомою, досягала в реальності діаметрально протилежного ефекту, ніж той, якого прагнула письменниця свідомо – безвихідної самотності. Сумніви в щирості почуттів письменниці, так само, як і в тому, що початок свій брали вони в „серці", викликає надзвичайно широкий діапазон вибору об'єктів „любові": починаючи від Євгена Озаркевича і закінчуючи власним конем. Об'єкти почуттів у щоденниках Ольги Кобилянської – набір дзеркал, котрі якоюсь мірою відповідають її власним уявленням про себе. Коли побачене в дзеркалі відображення не влаштовує нарцисичну особистість – дзеркало можна розбити, або ж – ніколи більше у нього не дивитися чи шукати інших дзеркал. У цьому сенсі показовою є історія любовної маячні авторки щоденника стосовно брата Макса.

Loading...

 
 

Цікаве