WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дві душі живе у моїх грудях - Реферат

Дві душі живе у моїх грудях - Реферат

– А! Як же там гарно! Добрий день, сонце! Добрий день, весно! Добрий день, небо блакитне!" [3, т. 18, с. 35].

Дитя природи! Що від нього хотіти? Кольоровий метелик, що живе сьогоднішнім днем... Франко освячує цей стан. Натомість піддає гіркій іронії інший, не-природний, не-безпосередній, не отвертий у безміри Лона, але – сконцентрований на меті, "задивлений" у конкретну "будущину", котра, не подаючись, обертає ту цілеспрямованість у манію, idee fixe, "день у денне" стояння під балконом "предмета кохання"... "Се кандидат на Кульпарків!".

Репортер Стоколоса викликає шалене співчуття; поготів, коли знаєш, що його [вже] вимовні муки – то жива анатомія серця його "прототипа". Та хіба може бути неправим суд із рожевих усточок тої, котра не тільки зовнішністю, але й всім своїм поступуванням (співчуття до Олі та дієва підтримка-підпоміч її осиротілій матері; гідна відсіч Темницькому, "золоте серце", тощо) викликає суцільне авторове захоплення: "...Що зближення моє не справить Вам ніякої прикрості!". Ну, відки ж я се маю знати? Тьфу! Се якась безкровна слизь, якась ґалярета, не мужчина! Ну, малась би я спишна, якби дала йому руку! Той би мене замучив своїми чулостями й підозріннями! Всі жили б з мене вимотав!" [3, т. 18, с. 46].

Мазохізм? Ні, це Франко підбиває баланс власних стосунків з реальністю. "Ви, пані [...], отвори[ли] мені очі на цілу ненатуральність моїх відносин до Вас [...]. Любов моя справді така, що затроїла би Вам життя. Гаряча, пристрасна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазії, гарячої крові і самолюбства, чоловіка, якому доля в дотеперішнім житті поскупилася на все, що можна назвати взаємністю і особистим щастям, – така любов не знайшла би границь, швидко перемінилася би на шпіона, скупаря, на тюремного сторожа і тирана. Дрожу на саму думку про ті консеквенції, до яких вона могла б мене завести"... [3, т. 18, с. 69].

Як бачимо, уривок з листа Стоколоси повністю підтверджує рефлексію Целі. Франко вдається до прийому таких співпадінь упродовж всієї повістки. Більше того. Стоколоса як правило прогнозує наступні ходи думки своєї пасії, викликаючи цим її чимале здивування. Однак у цьому немає нічого дивного. Ворог "усякого поневолення та тиранства", живий-преживий, ще й вже не малий, "Мирон", чудово здає собі справу у тім, якою би мала бути невчута "із-під балкона" природна реакція живої ж, безпосередньої, реальності, тричі невинної в тім, що якась фантазуюча "ідеальність" жадає "пошлюбити" її із собою.

Досі, йдучи "гостинцем", Франко гадав, що поруч, пліч-о-пліч, в ряді апостолів нового життя, має йти й та, єдина, Жінка його мрії, задивлена у будущину – в ту саму ціль, що й він. Згадаймо: Оля ("Із записок недужого"), Мирослава ("Захар Беркут"), Густя ("Не спитавши броду"), "позакадрова" Ганя ("На дні"). Всі вони більше подібні до соратниць, "товаришок по партії", аніж до "предметів кохання"; істот, якось інакше конституйованих, таємничих і незбагненних. Попри це "однодумство", Франкові ніяк не вдається налагодити стосунки із такими жінками. Вони: або "дотягаються" (як Мирослава), або помирають (як Оля), або мають померти (як Густя), або не з'являються зовсім ("безженний" Бенедьо Синиця). Франко немов береже себе від доглибного вгляду в таємницю жіночого серця, у специфіку його інакшості. Повна капітуляція відбувається через Бориса, котрий із однією (через це) пориває стосунки, а від іншої просто тікає. Стан душі втікача Франко пояснить аж через два десятиліття, переробляючи один із фрагментів повісті у новелу "Дріада": "Женщини досі не грали в його житті ніякої видної ролі". Їх "він уважав предметом розкоші, люксусовим меблем, а в приложенні до себе – математичним зрівнянням із двома невідомими, яке вносить непевність і хиткість у всі життєві рахунки. А він так любив певність і ясність..." [3, т. 22, с. 107]. Більше того, "жіночість" яко інакшість юний Франко трактував здебільшого в сенсі негативному, маркуючи симптомом деградації рутенця Михася ("Молода Русь") його "якусь жіночу м'якість та лагідність"; виводячи пестунчиками своїх свавільних, інстинктово розбещених матерів "кобольда" Готліба ("Борислав сміється"), а чи "золотоволосого, білого-білого, з дрібнесенькими пстругликами на подовгастому лиці, з правильними і такими ніжними очертами, мов у панночки" Едмунда ("Не спитавши броду"), якому вся та "жіночість" зовсім не вадить, а навпаки "помагає" плекати погорду до простого люду, палити з рушниці у все, що рухається на лоні природи, й бути цілковито безпорадним у час випробування, тягнучи інших за собою на дно стихії. Жінка асоціювалася зі слабкістю, упідвладненням обставинам, які він, faber, militans, мусив долати. Тож – "проч" з таким "люксусом".

"Але отся рожево-зелена поява – він чув се інстинктово – була зовсім з іншої категорії, нездібна уложитися в рами його формулок. Се було зрівняння не з двома, а, певно, з двадцятьма, невідомими..." [3, т. 22, с. 107]. "Його вразила не так її краса, а те неокреслене щось [...], те, що дуже рідко в житті відкривається людині, мовби не бачені досі літери вироку долі" [3, т. 17, с. 366]. Це Начко – "Полель", що виходить на авансцену і стає поруч "Леля" – Владка. Це – привид заклятого досі "лже" набуває крови і плоті. Він являється не з-поза барикади, не посланцем "страшної фурії" "звірського" світу, але – з того самого лона, що його якнайближчий брат, брат-близнюк.

"Лель і Полель" – "сучасний" (1887) поворот в романтичне роздвоєння, котрого, здавалось, позбувся, помиривши "Петріїв і Довбущуків", а відтак, спрямувавши обох дорогою "ідеального реалізму". Все було ідилічно: разом виростали, разом вчились, разом "ділали" на громадському полі. Навіть "загублений" скарб віднайшовся для підпори їхніх ділань. Аж допоки упоперек "гостинця" не постала "Регіна", в котру, разом таки, закохались.

"Владко" сміливо "закохав" її в себе й повів далі. "Начко", не зумівши цього зробити, зійшов на узбіччя. Будь вони просто "Двома товаришами", а чи представниками, хай "поріднених", та все ж окремих родів, то якось пережили б свою розлуку. Але в тому то й справа, що вони – Ціле. Одно Ціле, двоїти яке – то його убивати. Мама-природа обом їм заповідала "завжди триматися разом": "Бог вас разом покликав на світ, Бог вам і щаститиме доти, поки ви будете триматися разом!" [3, т. 17, с. 497]. Так не сталось, бо оте подвоєне Ціле – "сучасний" статус душі їхнього автора.

Прототипом "Начка" – Франко, що здає собі справу в реальному стані речей. Тобто Франко, якому "Регіна" сказала "ні". Неспроста "Начко" вчився на філософському факультеті, укінчивши який працює газетярем (Франко у цей час – кореспондент "Kurjera lwowskiego", не кажучи вже про його всежиттєві журналістські терени й терни). Він належить до тих журналістів, котрі "не пнучись на трибуну, бо не відчувають до цього потягу [...], працюють, як слуги свого суспільства, виконують певну громадську функцію, заспокоюючи цікавість, задовольняючи смаки й уподобання тієї маси, з якої живуть. Їхнім гаслом є те, що сказав безсмертний Діккенс: "Давайте цим дітям факти, тільки факти, якнайбільше фактів!". Можливо, ви назвете це деградацією людської гідности [...]. Але я не бачу в цьому нічого поганого. Не можемо бути вчителями й законодавцями – будьмо репортерами!" [3, т. 17, с. 343] (курсив наш).

"Начко" знає, як – "є". Він пише про те, як "є". В нього усе, як "є" у житті його "прототипа". А тому саме в нього немає "Регіни".

"Владко" ж знає, як "має бути". Він правник – "учитель і законодавець". Фах зобов'язує. Владко знає закони і дає собі з ними раду. Не лише у суспільнім житті (виграє процес у справі "лісів і пасовиськ", обстоюючи інтереси селян), але й в особистому, прихиливши "Регіну" рішучістю і сміливістю. "Владко" – зух навіть у коломийці; у той час, як його брат наступає "Регіні" на ногу в польці: "Владко" – це "Франко в кон'юнктиві"; той, чию долю письменник хотів би мати, як допіру хотів, аби те, що він робить і як він робить у суспільнім і творчім житті, не заважало його особистому щастю (між іншим, "Что делать?" Чернишевський присвятив своїй дружині. У вже згадуваному листі до А.Кримського Франко нарікає: "Певна річ, [...] мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об'їдеш" [3, т. 50, с. 114]. Можливо, він мав на увазі Ольгу Рошкевич; можливо, "Владкову" "Регіну"; можливо ж: "Лиш привиди, а не живі істоти В житті любив я і за ними йшов..." [3, т. 2, с. 409]. Та у всякому разі – якби реальність була прихильною до його особистої долі, то хто зна, чи не вдовольнився би він довічним статусом homo faber-а, "збудувавши" ідилію la Чернишевський і повіривши, що оце вона і є – та "дійствительность"? Чи не йшов би і далі "прямою"? Чи знайшов би оту, підсумкову свою, траєкторію, до якої ми (разом із ним) поступово все наближаємось. А загалом, "Франко в кон'юнктиві" – тема іншої студії. Непотрібної і неправдивої, бо "Франко в кон'юнктиві" був неможливий).

Loading...

 
 

Цікаве