WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дві душі живе у моїх грудях - Реферат

Дві душі живе у моїх грудях - Реферат

Туди – категорично не можна! Не-туди – як? Назвавши роман застережним народним прислів'ям, письменник (логічно) мав би показати поведінку головного героя такою, що оте прислів'я потверджує. І вона мала вийти такою, кинься Борис у обійми "голодної" самки. Однак – не кинеться... Поверне до берега, лиш торкнувши зісподу холодну відсутність дна. Поверне шукати броду, бо на це під ту пору, пізнавши О.Хоружинську, знов здобуває надію підупалий духом Франко. Однак – не знайде...

Ця "флюхтуація" визначає внутрішній ритм малої прози письменника середини 80-их років. Невизначений, амбівалентний. Чи можна, приміром, точно сказати, що Франко стверджував у чудовому оповіданнячку"Пироги з черницями"(1884)? Може, послуговуючись епізодом із життя єврейської родини, він хотів нащепити українському читачеві думку про необхідність жорсткішого виховання дітей, аби привчити їх змалку до відповідальності за обіцянки-вчинки? А, може, цілком навпаки – викликав читачеву відразу до жорсткості, що з роками переходить в жорстокість, і витворює тип "ґешефтсманів", на яких тримається Борислав?

Або ось – вікопомна "Грицева шкільна наука" (1883). Попри весь неперевершений чар стилю і щирого гумору цього маленького шедевру, про що він? Чому вчить? Для кого? І про кого? – "Тумана вісімнадцятого", річну науку якого в момент відтворив гусак? Чи про безглузду систему шкільної освіти, де, "крім Гриця, таких "туманів вісімнадцятих" [...] було 18 на 30"? – " ... Сього не знати ...".

Тепер. А в кінці 70-х у "сьому" не було ні найменшого сумніву. І щодо "тумана вісімнадцятого" ("бідного малого Мирона"), і щодо системи – "лабораторії", де руками садистів-учителів із дитячих голівок вибивається евристичний потенціал "дітської" ономатопеї, первісно-самобутніх спроб ословлення Духу. "Naturlaute" Гриця, натомість, осміяні. Виходить, що без науки (доктрини) сама природа людини під стать ... гусакові? Адже таких "туманів вісімнадцятих" – 18 із 30-ти? Виходить, первісну людську природу не досить просто звільнити з-під нашарувань. Звільняєш, звільняєш, аж глядь – замість "божої іскри" de profundis ... "абабагаламага"?

"Русин умер [...]. – Крепкий був хлопиця, – сказав один лікар, – погляньте, колего, які в нього кості, які м'язи, які груди, як у Геркулеса! Я й не думав, що так швидко переможемо його своїми ліками" [3, т.16, с.245]. Три "лікарі" (один з них закидає з-польська, два інші, судячи з національних розкладів дальшої оповіді, – московський та єврейський) проводять секцію тіла і "санкціонують" душу на той світ. За цим – вже про те, "Як Русин товкся по тім світі" (1887). Однак політичний (ідейно-тематичний) аспект цієї сатири цікавить нас тут значно менше, аніж її внутрішній ритм, задля якого, власне, і робимо екскурс у тогочасну малу прозу письменника. Адже той ритм диктувало Франкове серце, котре під ту пору колошкала вищемотивована аритмія. "Русин" товчеться по тім світі – поміж пеклом і раєм, поміж тим, що раніше, "за життя" (до середини 80-х), існувало для нього тільки в образі "привидів", а тепер, унаочнившись, не приймає! Не пускає його ні до "пекла", ані до "раю" – ні у лоно самої натури, ні в етери самої ж доктрини. Остаточний вердикт виносить "пан-біг", який повертає "Русина" у життя (де "натура" й "доктрина" злиті), аби вчинками і думками той дістав таки змогу визначити майбутнє своєї душі.

Дивний той Русин – якийсь "нетрадиційний"? У рай він закида капелюха, на котрім пекельна смола; а в пеклі хоче ставить церковцю... Все він "товчеться", все шукає щось "третє"; та поки – не віднаходить... Бідний той Русин. Ми полишили його на Броді. Він питає себе й однодумців – як перейти? Порада "рубача", про якого пише в надії (1886), проста: "Блиснуло вістря піднесеної сокири, затріщало повалене величезне дерево і гепнулось своїм стовбуром півперек безодні, творячи вигідну кладку. В скаженій безсильній лютості завили внизу демони пітьми і знищення, заклекотіли запінені хвилі, бризкаючи на нас студеною піною, але се не зупинило нас: супокійно перейшли ми по кладці" [3, т.16, с.218].

Так він пише для підбадьорення, і – від розпачу, бо прочуває, що так не буде. Так би бути могло, якби Франко був лише науковцем, діячем, мислителем, теоретиком, а попросту – доктринером. Однак він, "окрім того", – митець! У його руках, крім сокири, ще й ланцетник хірурга; у його подорожній сумці, крім ланцетника, – камертон. Якщо дух – на вірній дорозі, тоді з ним "творча сила" й "любва". А Франко вже почав відчувати недостачу і тої, і тої. Щось на взір недокрів'я, сенсорного голоду. Ота "трепечуча, з тілом і кров'ю" вирвана "карта" виявляється "картою з життя", ревниво запатентованого золівськими романами. "Карті з життя" галицького, яке ось уже десять літ так жадає об'єктивно відтворювати, все ще бракує тієї пластичної переконливості, отієї "правди життя", що визнавалась би правдою і прихильниками, і опонентами. "...Ми надіємся бачити дійсний світ – а бачимо світ франковський, ми надіємось бачити людей реальних, а бачимо – чисто франковських" [4, с.194] – пише Г.Цеглинський, і має рацію. Намагаючись узрівати "нових людей" і таврувати "старих", котрі їм заважають, ти випускаєш із поля зору людей реальних, у яких "старе і нове" – в дифузії, і які, хоч не так показові в "експериментальній" лабораторії, все ж – реальні, живі, "трепечуч[і], з тілом і кров'ю".

Живучи "без бажань власних, без вдоволень власних", почуваєш, як глухнуть "змисли". Перманентна цілеспрямованість день у день паралізує емпірику, утруднює доступ (достук) до світу живих людей. "Канонічно" апостольський чин вимагає в офіру життя земного. Але ж тут виступає апостол саме земного життя! Хіба можна порадити іншим, як жити щасливо, коли сам не зумів на собі пізнати, що то таке?! "Уміти жить! Отсе велике діло, Найбільша загадка грядущих днів...".

Саме звідси, із цієї свідомої й підсвідомої настанови – "приватні" колізії Франкової долі на наступне десятиліття. Справа була не в конкретній Целіні Журовській. І не в будь-якій іншій жінці, котра неминуче поповнила б нішу упиря-беатріче, не будь її. Справа була у тім, що вже по перших місяцях життя в мезальянсі задля ідеї Франко збагнув ілюзорність ставки на "чистий" дух. "Целіна" – умовний знак, індикатор на вияв того, що дурив себе, що не бачив усієї правди життя, що життя не прощає, що життя відвертається, опускаючи з луском заслінку бюрка. Не тому, що був "не брюнет". А тому що ішов крізь нього, задля нього, попереду нього, але, як з'ясувалось, не в нім. Повість "Маніпулянтка" (1887), натурою для якої послужила фатальна Франкова любов, – перша спроба розшифрування того умовного знаку.

"Ах, боже! – говорила вона. – Мати таке маленьке-маленьке дитяточко, знати, що воно моє, могти його пестити і тулити до себе, – що за щастя! Неба не хочу, тілько один день такого щастя! Бачити, як воно, манюсіньке, тріпочеться, як простягає до тебе пухкенькі, кругленькі рученята, як усміхається рожевими усточками, як приляже до твоєї груді всім своїм дрібненьким єством – і чути, що воно твоє, частина тебе самої – ох, Целінько! тілько день, тілько годину такого щастя, а потім я готова вмерти в найстрашніших муках!" І яка ж страшенна мука, яке пекло мусило клубитися в душі тої нещасної, коли так чуючи і так думаючи, зважилася підняти руку на ту живу істоту у власному лоні!" [3, т.18, с.66].

Йдеться, звичайно ж, не про Целину подругу Олю, котра, злякавшись ганьби за невчасну вагітність, вдалася до послуг знахарки. "Невродженії діти" – "невиспівані співи" нагадують лікареві, що пора припиняти аборти. Те, що кільчиться й проростає, мусить вирости, вбратись у силу, народитись – "побачити світ". Воно праве, бо воно є. Воно з плоті та крови, воно не привид. Те, що ввижалося тільки самкою, розпашілою від інстинктових домагань натури, стає невинною Целею, котрій прощається все.

"Думка її, півсонна ще, спочиває зі стуленими крильцями і не вибігає поза пороги тої світлички, не заглядає в будущину. Що там будущина! Що там минувшина! Якось-то воно все буде! Целя почуває в тій хвилі тільки одну приємність, яку чинить правильне биття власної крові, тепло власного тіла, м'який дотик власної шкіри, почуття здоров'я, сили і свіжості власних мускулів. Зазирнула до дзеркала, моргнула жартівливо до свого образу і засміялася сердечно, показуючи два ряди білих рівних і дрібних зубків з-поза ніжних рожевих губ [...]. Потім підійшла до вікна і, злегка потягнувши за шнурок, піднесла ролету [...]:

Loading...

 
 

Цікаве