WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дві душі живе у моїх грудях - Реферат

Дві душі живе у моїх грудях - Реферат

Реферат на тему:

Дві душі живе у моїх грудях

(до генези франкового "роздвоєння")

В образку "Поєдинок" та однойменній поемі (1883) "Мирон" виступає від імені карателя, кинутого на приборкання бунтарів. Серед бою йому являється привид: "В кождій черточці зо мною Однакий вид, і ніс, і очі, й губи, Немов я сам перед собою стою. Я остовпів. Хоч гучно грають труби, Я з нього вже звести не можу ока, Від нього мов жду ласки або згуби. Якась безмірна, темна і глибока Тривога ледом обдала все тіло, Мов пташці, що загляне в очі смока..." Sic (!) – це відчуття карателя. Пташка, що заглядає в очі дракона; Синиця, що зважився подивитися ввічі "boa constrictor"-a; кров Синиці на підвалинах дому, що зводиться на крові невинних істот... "Він стрілив. Я між трупи повалився..." Хто є хто?! Хто в чому винен?

Запорукою перемоги у поєдинку мала бути реальність. Від пострілу мав розсіятись привид. – Живому куля привида, ясна річ, не могла учинити нічого. Так і сталося. Реальним ("дійсним", "правдивим") виявився "Мирон", що б'єсь "лиш за високе діло, За волю люду [...], За хліб для бідних, за добро обдертих". Привидом виявився "Мирон", котрий на усе те "важить". Так, але чому він так само... "Мирон"?! "І назва й доля вся обом нам спільна, Лишень що я живий, правдивий, дійсний, А ти мій привид, ти мара свавільна, Нервової гарячки твір безвісний!" Слова ті він сказав так прямодушно, Мов доктор, діагнозою утішний" [3, т. 1, с. 80-81]. Чим викликана та "нервова гарячка", у якій губиться певність щодо "профілів" й щодо "масок"? Чому необхідний "доктор", й звідкіля така "діагноза"? Привид чого вимагає хірургійного методу "лікаря"? Привид чого сіє сумнів у відповідь: "Лікарю, ізціли себе сам!"?

Привид того ж, що породило поему "Святий Валентій" (1885). Легенду, котра лягла в основу її сюжету, Франко почув, як відомо, іще в дитинстві, од свого батька. "Чорну хворобу", що її лікар Валентій вимолив у Бога задля абсолютої саможертви "тілесним" в ім'я беззастережної самопосвяти "духовному", легенда трактувала як мучеництво: "За то пан-біг по смерті взяв його до неба..." [3, т. 4, с. 455]. Над цим трактуванням поет учинив цілковитий "бурлеск". "Святий Валентій" – одна із найдраматичніших Франкових поем. Градусом болю, мірою парадоксальності з нею стоять у ряду лиш "Мойсей", "Смерть Каїна", "Цар і аскет". Але муки Мойсея і Каїна увінчались прозрінням, Гарісчандри – увільненням і "гепіендом". Валентій же "таку муку мав при смерті, що на сижень під собов землю вибив і руки собі по кикті скусав" [3, т.4, с.455]. І це – ще не вишній ступінь трагізму. Вишній у тім, що Валентій мучився ... всує.

Так вважає Франко. Те, що легенда подає яко градацію до ранги святого, Франко розцінює як деградацію. Іпостась духу Валентія у момент остаточної "святості" виглядає ось так: "І бачить: перед ним стоїть панич В тіснім хітоні, з розкудовченим Волоссям, з піною кровавою В устах, з посинілим лицем страшенним" [3, т.4, с.46]. Валентій не розуміє сенсу тієї "появи". Та вона коментує усе сама: "Не знаєш мя, а прецінь в серці твоїм Я викохавсь і виріс! Я – ненависть До всіх людей! Борись, борись зо мною! Я не стерплю, щоб жив хто ще, крім мене!" [Валентій:] "Ім'ям Господнім заклинаю тя, Демоне клятий, уступись від мене!" [привид:] "Га-га! Ім'ям Господнім заклинаєш. А сам о мене Господа просив! Його ім'ям приходжу я до тебе І те несу тобі, о що благав ти!" [3, т.4, с.46].

Талановитий, чоловіколюбний Валентій полишив лікувати людей, покинув батька і наречену – усе, що складало зміст його попереднього життя, бо таке життя здалося йому потуранням тілу – земній, а тому "не Божій", природі. Лікуючи тіло хворих, віддаючись любові до тілесних істот, ти обслуговуєш, мовляв, саму слабкість; ще й "тиражуєш" її. Твої методи шпекулятивні, бо забирають у Духу його хліб – той, що повинен бути єдиним. Замість (як раніше) будити діяльне співчуття, слабі люди починають дратувати Валентія, а відтак являється ненависть "з піною кривавою в устах".

Аби зрозуміти, що в'яже "святого [уже] Валентія" із "правдивим Мироном", вслухаймось і вдивімось в образ (чи пак "появу") Мирона злудного, у якого оце затремтіли коліна. "А він глядів на мене ясно, сміло, Глядів з докором на ту кров гарячу, Що тут лилась, мов семоє все діло" [3, т.1, с.80] (курсив наш). Не із власної волі потрапив до каральної експедиції цей Мирон. Він просто виявився слабким. Йому не стало сили, як його двійникові, збунтуватися проти тих, хто жене його в роль гарматного м'яса, змушує натягати "маску" на чоловіцький "профіль". Прозова версія "Поєдинку" посилює і розвиває цей акцент аж до моменту, в якім слабого, по-земному вразливого "привида", розстрілює "доктор". Він розстрілює того, котрий перед хвилею почувався ось так: "Що се? Чи я ранений? Переконуюся, що ні, але біль, проте, не перестає. Довгої хвилі треба було, поки я міг переконатися, що се болить моє серце.

Але чого ж воно болить? Хіба я винен тій страшній руїні? Хіба я можу спинити її? Хіба я міг опертися всемогучій силі, що пхнула мене самого враз із тисячами інших в отсю пекельну долину на кривавий танець?" [3, т.16, с.185].

Апостоли сили духу "святий Валентій" і "правдивий Мирон" задля утвердження "святих", "правдивих" ідей стають на прю проти заложників тіла – "привидів", гідних зневаги. Сильні пруть "проти рожна", пливуть "проти хвиль"; слабі – плинно, "за течією", тож стають отим "рожном", отим "Картагеном", який мусить бути подоланий. 1883 року ("Поєдинок") Франко лишає останнє слово за "сильними". Інерціює "Тухля" (1882) та віра у те, що змодельований там "ідеальний будинок" дасть себе збудувати й на ґрунті реалій. 1885 року ця віра не так певна. "Експозиційним" фундаментом розпочатого вже роману бродить привид Валентія. І з "ніщо"-го все вертає розстрілений "лже-Мирон".

Борис Граб і собі хоче вивчитися на лікаря (другий курс медицини у Відні). Це не лише тому, що збирається оздоровлювати "малих отих рабів німих", слабих і морально й фізично. І не лише тому, що Франко іще в силовім полі базаровської "імпонуючости". Це так само тому, що митець відчув гостру потребу уважно придивитись до явища, яке раніше вважав прерогативою "рептилій" та їх слабосилих прислужників; яке поборював не тільки поза собою, але й у собі (!); і яке, замість упокоритись, щезнути у "ніщо", цілком навпаки – із роками росло-розросталось, неословлене, безтілесне, закляте в образі "привида".

"Любов правдива може повстати у чоловіка здорово й нормально розвиненого, вона спокійна, чиста, похожа більше на щиру приязнь, на почуття своєї рівности і солідарности з коханим предметом [...]. А друге, що потрібно, – се високої, гуманної і чесної ціли, за котру б тото подружжя боролося спільною силою весь вік; тота боротьба одна може вічно піддержувати їх любов, бо, люблячи свою спільну ціль, мимоволі любиться і ціниться кожного, хто йде до тої самої ціли" [3, т.48, с.116]. Ольга Рошкевич не виявилась тією, до котрої писався цей лист. Її слова: "покинь тоту роботу, віддайся мені, старайся наперед злучитися зо мною, а тоді вже побачимо, що далі робити" таки з-"могли бути випливом егоїстичної буржуазної любови, котра, крім свого щастя, не хоче нічого бачити, ні знати" [3, т.48, с.110]. Однак потреба в "коханім предметі", що дивиться і йде разом з тобою в одному напрямі; віра у те, що щира приязнь і спільна мета є головним гарантомжиття любові, лишилася. " ... Як колись ми будемо жити разом (а я вірю твердо, що ми будем жити разом) ["Бідний Бенедьо!.." , "Бідний Максим!.."], а ти, приміром, почнеш знов в'язати мої переконання і здержувати мене від зроблення того, що ми велить робити совість, то я перестану тебе любити..." – Так, наче любити, а чи переставати, вирішує хтось інший а не сама любов: "Борис в німім одчаю глядів на неї довгу хвилю [...]. Відійшов в куток, сів на стільчику, опершись ліктями на коліна, схиливши лице в долоні, тихо, тяжко заридав".

Саме у час роботи над повістю "Не спитавши броду" у Франковій дущі досяг апогею поєдинок між "привидами": нереалізованого ідеалу подружнього життя, котрий він з одержимістю приреченого захотів упізнати в Ользі Хоружинській, – та антиідеальної, ворожо-ідеальної реалії, що її тоді постановив кінцево збороти в собі, "переставши любити"... ні, іще не Целіну Журовську...

Ще лиш привид "чогось неокресленого", "що дуже рідко в житті відкривається людині, мовби небачені досі літери вироку долі" [3, т.17, с. 366]. "Фатальним для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою [!], я здалеку пізнав одну панночку польку і закохався в неї" [3, т.17, с. 366]. У цій цитаті з листа до А.Кримського, що (по виході в світ повісті-есе Р.Горака "Тричі мені являлася любов"), уже стала хрестоматійною, акцентуємо курсивом найсуттєвіший для нас зараз момент. "Борисова" втеча від "удови Міхонської" – то втеча від Натури в Доктрину ("З теперішньою моєю жінкою я оженився без любови, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою" [3, т. 50, с. 114]). Від Натури в Доктрину, кожна з яких була взята за принципом зведення до екстреми. А екстреми... Звичайно ж. У такім поєдинку одного переможця бути не може. Однією бути може хіба що жертва – душа того, у кім вони стрілись. Домінанта її тональності – прочування безодні.

Loading...

 
 

Цікаве