WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Роль етнічної і культурної ідентичності в динаміці мовних зрушень в ареалі поширення мов штокавської діасистеми - Реферат

Роль етнічної і культурної ідентичності в динаміці мовних зрушень в ареалі поширення мов штокавської діасистеми - Реферат

Реферат на тему:

Роль етнічної і культурної ідентичності в динаміці мовних зрушень в ареалі поширення мов штокавської діасистеми

Упевненість у собі та повага до себе – основа розвитку кожного народу. Усякій спільноті, щоб вірити у себе, треба самовизначитися, мати відчуття спорідненості і безперервності свого буття. Отож, етнічна спільнота має мати свою назву, й територію, свої традиції й культуру, єдність у поглядах на походження й відчуття однаковості та належності до однієї спільноти.

Трапляються різні визначення поняття ідентичності, по-різному трактують і її зміст. Маніпулюючи цим поняттям у процесі класифікації спільноти, її розподілі, наприклад, на наші чи чужі, домінуючі чи привілейовані, елітні чи підпорядковані, які становлять більшість / меншість тощо, членів спільнот здебільшого розставляють щодо ієрархії суспільних, політичних та економічних відносин. Тією ж мірою це стосується підтримання та збереження власної культури та її надбань, участі в конкурентній боротьбі за вплив та становище в світовій ієрархії.

Загалом ідентичність – усвідомлення індивідом належності до свого народу. Тобто етнічна ідентичність – виконує одну з ключових функцій на індивідуальному та колективному рівнях. Поняття етнічної ідентичності (а вона є лише однією з форм ідентичності взагалі) охоплює параметри об'єктивні, тобто те, про що можна довідатись (об'єктивний культурний зміст), і суб'єктивні, тобто те, що є емотивним (відчуття належності та лояльності). Ці параметри постійно взаємодіють, змінюються, зважаючи на що, ніколи не з'являються в первісному вигляді. Їм завжди притаманне лише те, що в них вірять, про них думають і про них стверджують, те, що вони є основою спільноти (про націю як про уявну спільність пише Б.Андерсон [Андерсон 1990: 16–18]).

Пошуки ідентичності спрямовують культури до самих себе, але таке утвердження власної ідентичності потребує контактів з іншими спільнотами. З огляду на це частина досліджень у галузі культурної антропології ґрунтується на постулатах теорії комунікації культури, з погляду якої культурні феномени трактують як феномени комунікативні. Деякі представники цієї теорії, наприклад Е.Сепір, навіть суспільство визначають як динамічне сплетіння чи сукупність різних за ступенем складності домовленостей між людьми та групами людей, а комунікацію – як механізм залежної домовленості людей [Сепір 1974: 56-58]. Поряд із зацікавленням проблемами ідентичності людини й ідентичності спільноти з погляду всіх можливих аспектів цього явища (від екологічного, економічного, соціологічного, антропологічного, політичного тощо) виникає інтерес до одного з ключових чинників ідентифікації – до мови. У сучасній літературі з проблем антропології мову розглядають як одну з найсуттєвіших складових поняття культурної та етнічної ідентичності [Почепцов 1990: 110-122].

Належність до етнічної спільноти визначається спільною суспільно-культурною моделлю, яка охоплює такі елементи, як культура (у найширшому сенсі цього слова), релігія, історія, мова, життєвий простір, усвідомлення спільності й належності до спільноти, соціальна та політична організованість тощо. Саме ці елементи допомагають суспільним групам визначитися щодо етнічної належності.

Наприкінці 60-х років норвезький етнолог Ф.Барт увів у культурну антропологію мову як принцип визначення кордонів між групами. Під поняттям "антропології кордонів" у середині 90-х років, за ірландськими антропологами Х.Доннаном та Т.М.Вілсоном, власне мова – перший критерій такої належності: "примарна й емотивно найінтенсивніша комунікаційна система, яку повинен засвоїти кожен член спільноти. Засвоєння мови спільноти має вирішальний вплив на розуміння кордонів..." [Шульгофер 1996: 331-335].

Численні емпіричні дослідження свідчать і про те, що "етнічні та мовні кордони не завжди збігаються" (як показали дослідження в галузі лінгвістичної географії) [Брозович 1998: 172]. Існують і багатонаціональні спільноти, на прикладі яких видно, що у визначенні мови вимога, щоб цією мовою розмовляла лише одна етнічна спільнота, не є обов'язковою, як і не обов'язково, щоб одна така спільнота користувалася лише однією мовою. Єдиний різновид, який дійсно несе відповідальність за існування певної мови – конкретна мовна спільнота, тобто колектив, який цією мовою розмовляє1. Члени однієї мовної спільноти не обов'язково повинні жити на тих самих територіях і в межах однієї етнічної, національної чи політичної формації. Цікавий з цього погляду приклад мусульман-босняків, які тривалий час проживають у Туреччині і досі розмовляють боснійською мовою [Халилович 1998: 32-37]. Однак, зазначимо, належність до будь-якої специфічної мовної спільноти характеризує людину як члена цієї особливої, відмінної від інших спільноти.

Трапляються ситуації, коли мова не є чи не може бути тривалою ознакою певної етнічної групи. Така група з певних причин відмовляється від однієї мови і замінює її іншою, не втрачаючи при цьому і не змінюючи своєї етнічної ідентичності. Це міркування ілюструє приклад бунєвців та шокців – хорватів, які проживають на території Воєводини (Сербія). Під певним тиском вони були змушені відмовитися від рідної мови і перейти на сербську. Перехід на сербську, вважаємо, можна мотивувати й тим, що рідний діалект бунєвців та шокців – ікавський, а літературний хорватський – ієкавський. У чужому середовищі їм легше пристосуватися, використовуючи сербську мову, ніж літературну хорватську, вивчення якої потребувало більших зусиль [Бабич 1998: 194-195].

З огляду на участь у комунікації мови можуть мати різне значення, а в межах однієї спільноти це значення теж може мати різний статус, відповідно до суспільної функції, яку мова виконує. Унаслідок цього мови функціонують по-різному не тому, що розрізняються генетично та типологічно, а тому, що обслуговують різні суспільні потреби носіїв. Зокрема, діалект – це мовна варіація географічного походження, крім того, у значенні цього поняття відображаються й інші чинники – соціальні, етнічні, політичні.

Мовні ідіоми (мови та варіації) модифікуються з часом або їх змінюють свідомо у зв'язку з розвитком суспільства. Для нас тут суттєвою є доля мовців, тобто рівень їхньої групової свідомості, ставлення до власної етнічної належності та до етнічної належності інших, зважаючи на зміну статусу мови. У такій ситуації, зокрема, опинилися ті носії сербсько-хорватської мови, які попередньо національно ідентифікували себе як югослави. Вони в цей час повинні ідентифікувати себе по-іншому.

Безсумнівним є також зв'язок мови та етносу. Мовна спільність – складова етнічної ідентичності. Утрата мови, денаціоналізація народу, на думку О.О.Потебні, призводить до "дезорганізації суспільства, аморальності, спідлення" [Потебня 1880: 96]2. Як використання стандартної мови в багатьох спільнотах вважається вираженням мовної лояльності й символом державного суверенітету, так і зв'язок з будь-якою місцевою варіацією теж містить компонент ідентифікації (ситуація з кайкавцями й чакавцями у Хорватії), для яких мовний стандарт на штокавській основі – символ єдності всіх хорватів

Про ставлення до мови свідчить не лише сам факт використання й плекання її, а також зміни у мовній поведінці носіїв. Це ставлення (яке є частиною групової свідомості як позамовного чинника) містить яскравий ідентифікаційний компонент, важливий для формування, підтримки та підтвердження колективної ідентичності. Однак це, як і зазначена функція відмежування, властива мові, може легко викликати мовні конфлікти. Е.Хауген писав: "Націоналізм має тенденцію обов'язково формувати відмінності. У мові це явище виявляється не лише бажанням мати мову, а й тим, щоб мати власну мову"[Хауген 1966: 104]3. Таку ситуацію простежуємо на теренах колишньої Югославії. Вона виникла значною мірою під впливом минулого народів, що послуговувалися сербсько-хорватською мовою, та за обставин, у яких ця мова формувалась.

Мова є засобом і символом спільності, а також її духовним потенціалом, виразником та структурною частиною ідентичності (на індивідуальному таколективному рівнях), а тому найтісніше пов'язана з нацією. Мабуть, з огляду на зазначене хорватський лінгвіст Р.Катичич, аналізуючи явище мовної ідентичності, не звертався до прикладу сербсько-хорватської мови, яку надзвичайно складно пояснити, керуючись критеріями, які він висував щодо аналізу інших мов [Катичич 1971 : 41-64]4. Лише тоді, коли мови виділяються в самостійні мовні одиниці на основі власної ціннісної ідентичності, про них можемо говорити як про самостійні мови [Матишич 1990:87].

Loading...

 
 

Цікаве