WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Сучасна мовна ситуація в Україні - Реферат

Сучасна мовна ситуація в Україні - Реферат

намагаються надати "наукової" транскрипції допотопним імперським настановам. Так, у посібнику для студентів, аспірантів і викладачів російських вузів "Введение в языковедение" (автори А. М. Камчатнов, Н. А. Ніколіна. - Москва, 1999, вид-во "Флинта", вид-во "Наука") повідомляється таке: "К восточнославянской группе (слов'янських мов. - І. Дз.) относится русский язык с четырьмя наречиями: 1) великорусским (основные диалекты "северновеликорусский, южновеликорусский, западновеликорусский), 2) малорусским (основные диалекты - средненадднепровский, слобожанский, степной), 3) белорусским (основные диалекты - северо-восточный, юго-западный, полесский), 4) червонорусским (основные диалекты - галицийский, карпатский, буковинский)" (див. назване видання, с. 199).
Це вже нас готуються "мочіть" поки що вербально (попередня "теоретична" зачистка)...
Зразком політичної тенденційності може бути недавня заява Міністерства закордонних справ Росії про нібито утиски в Україні російської мови, яку Міністерство, слідом за деякими російськими газетами, називає рідною мовою більш як половини українців. Крім фантазії авторів, тут "спрацювало" й елементарне змішування зовсім різних понять - "рідна мова" і "мова повсякденного вжитку". Мільйони українців під тиском обставин справді користуються в суспільному, а часто й приватному побуті російською, але рідною вважають українську і не мають наміру від неї відмовлятися. Навіть багато хто з тих, що нею не володіють, жалкують про це і хотіли б, щоб їхні діти не зазнали такої кривди. Це проблема, яку ще мають дослідити соціолінгвістика, лінгвопсихологія і педагогіка, - як і те явище, яке можна назвати вимушеною російськомовністю: коли люди, які добре володіють українською мовою і хотіли б нею користуватися, через різні зовнішні обставини не можуть цього зробити.
Аналізу потребує і поняття двомовності, яке в нас парадоксальним чином узяли на озброєння принципові одномовники - ті, хто не знає і не хоче знати української мови, тоді як ті, кого вони називають націоналістами, власне і є двомовними, бо володіють і користуються обома мовами. Хочете двомовності - будь ласка: опановуйте й українську мову, а не розколюйтесуспільство за мовною ознакою. Коли ж говорити про двомовність у ширшому аспекті, то треба бачити принципову різницю між іманентним культурним білінгвізмом та ідеологічно запрограмованою двомовністю радянського типу, якій призначалася роль перехідного етапу до тріумфальної одномовності. Це питання в нас недостатньо досліджене, як і низка не менш важливих: вплив руйнації національної мови на духовно-психологічні та соціальні параметри суспільства; функціонування та розвиток мови в параметрах елітарного мислення та масового вжитку; функціонування мови як кардіограма історичного буття нації; можливості і форми впливу національно-культурної політики держави на мовну практику різних верств суспільства; зрештою - міра впливу державного статусу української мови на мовну дійсність.
Що ж до вимог надати російській мові статус другої державної, то варто б спочатку спрогнозувати наслідки. На мій погляд, позиції російської мови це мало змінить, оскільки не зайнятого нею простору майже не лишилося, зате на другий день зникнуть українські декорації нашої держави - вивіски, реклама, офіційні документи українською мовою. Воно то картина стане "прозорішою", але жаль розлучатися з ілюзією, що живемо в українській державі. На мій погляд, про державний статус російської мови в Україні варто буде говорити тоді, коли українська досягне фактичної, а не формальної рівності з нею - в Україні таки.
У зв'язку з цим постає питання про плутанину, а часом і демагогію навколо "національних меншин" в Україні. Під цю категорію підводяться зовсім різні національні групи, - як ті, які справді є субдомінантними і за долю культури і мови яких маємо нести відповідальність ми, українці, так і та вельми умовна національна меншина, яка насправді домінує у мовній сфері завдяки позиціям, здобутим у результаті жорстокої русифікації України в Російській імперії і в СРСР. Якщо дивитися правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є українськомовні українці. Цього не можуть зрозуміти в європейських організаціях, що здійснюють свій тиск на Україну і в мовній справі. І тим українським політикам, які полюбили казеннокоштну дорогу в Страсбург чи Венецію, як колись їхні предки в Москву і Санкт-Петербург, чи не краще було б свої зв'язки використати не для політичних інтриг, а для роз'яснення західним колегам своєрідності української ситуації, яка не завжди вкладається в ті стереотипи, що нам механічно нав'язують.
Звичайно, це не знімає з української держави обов'язку піклуватися про мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, - за винятком хіба тих меншин, які мають досвід самоорганізації і підтримку з боку держав походження (угорці, поляки, молдавани і румуни, євреї). Набагато гірша ситуація у тюркомовних груп, у греків Приазов'я, гагаузів, а найтяжча - у кримських татар, реальний мовно-культурний статус яких зовсім не відповідає їхній ролі корінного народу, конституційному статусові кримськотатарської мови як однієї з трьох державних у Криму.
І все-таки треба підкреслити: ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови. Коли вона функціонуватиме як мо-ва повноправного державного народу, задовольнятиме всі потреби суспільного життя, - її "визнають" і ігноранти, як принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне - зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої природні місця.
Майже сто років тому Михайло Грушевський сказав: "Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба нарешті почати з поваги до самих себе".
Loading...

 
 

Цікаве