WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Модуси-найменувань осіб – „Я” - номінація – як різновид соціальних категорій модусу - Реферат

Модуси-найменувань осіб – „Я” - номінація – як різновид соціальних категорій модусу - Реферат

Реферат на тему:

Модуси-найменувань осіб – „Я"-номінація – як різновид соціальних категорій модусу

Лист – етикетизований засіб спілкування, спосіб відображення комунікативних і суспільних потреб людей і регулювання їх особистісних взаємин та соціальних відношень. У ньому чітко виявляються прагматичні ролі мовців: адресант – той, хто пише, хто відправляє повідомлення, носій психологічного стану, соціальних статусних ознак; адресат – той, хто отримує повідомлення.

Структура листа: зачин, конкретний „зміст і тематика листа" [Богдан 1998: 351], завершальна частина вимагають від автора тексту обов'язкового найменування осіб: адресанта, адресата, „третіх" осіб.

В українській мові існують різні способи позначення особи. Протиставлення вираження й опису соціальних і персональних характеристик людини на граматичному рівні втілюється у модусах найменувань осіб, у складі яких виділяються „я"-номінації.

Безпосереднє вираження особовості виявляється через особові займенники – опорні слова комунікації, першоособовість – у змісті займенника „я", який включає кілька компонентів. По-перше, це власне сема „особа": під час спілкування відбувається орієнтація мовця на самого себе – „Я" – структура" [Почепцов 1990: 96], визначається спосіб повідомлення і представлення самого себе. По-друге, вираженням активного відношення особи до позиції в мовленнєвому акті є саме „той, хто відправляє інформацію" – „адресант". „Я" позначає того, хто пише і реалізує власні цілі у мовленнєвому акті лише тоді, коли це „я" мовець привласнює і воно „стає знаком конкретної особи тільки в даному висловлюванні" [Химик 1990: 32]. Семантика слова „я" виражається не тільки у комунікативній, але й соціальній орієнтації мовного змісту на мовленнєве функціонування, що витікає з відношення мовця до соціальної позиції, яку він займає у суспільстві і яка відображається у його мовній поведінці. Вона пов'язана із особливостями „загальноосвітнього культурного розвитку автора мовлення, його слухачів" [Дешериев 1977: 155], з особливостями виховання й досвіду мовця, з манерою його поведінки, із соціальною роллю, яку він виконує в комунікативній і соціальній ситуації. „Висловлення, як зазначає В.І.Карасик, – взяті в сукупності, є мовленнєвим паспортом мовця". Вибір слів, словосполучень, етикетних мовних кліше, вимова, граматична правильність, інші характеристики мови свідчать про „культуру індивідуальної мови" мовця [Білодід 1968: 14], рівень його освіти, вид занять, соціальний статус, тобто про належність до певної соціальної групи [Карасик 2002: 7].

Вираження „я" як комунікативної особи здійснюється у спілкуванні – багатофункціональній взаємодії, складовими частинами якої є інформаційний обмін, встановлення і підтримування контакту, регулювання міжособистісних стосунків, соціальних відношень – статусних, рольових, індивідуальних. Без врахування персональної і соціальної інформації про мовців (адресанта, адресата мовлення, інших осіб) „спілкування само собою носить штучний або провокаційний характер" [Карасик 2002: 6].

Найменування осіб „я"-номінація у висловленні ми розглядаємо як можливі мовні способи інтерпретації я-мовця – з вираженням віднесеності особи мовця до позиції в мовленнєвому акті та одночасно з відображенням у номінації прагматичного, суб'єктивного ставлення мовця до самого себе, до адресата мовлення, інших осіб з відображенням соціальних функцій і соціальних та персональних характеристик адресанта, експресивного забарвлення модально-оцінних значень.

Адресант може комунікуватися в реченні у двох функціонально-граматичних варіантах: 1) безпосередньому – адресантність, 2) опосередкованому – адресатність. За способом самопредставлення мовця як суб'єкта повідомлюваного безпосередня адресантність ділиться на абсолютну, інклюзивну, ритуальну, експресивну [Химик: 107]. У дослідженні розглядаємо абсолютну адресантність.

Основу для модусів-найменувань адресанта складають соціальні фактори: 1) статус; 2) стать; 3) вік; 4) рівень освіти і виховання; 5) ставлення до потенційної дії: готовність/неготовність; 6) вираження статусу "підлеглий / керівник".

Міжособистісні стосунки між адресантами уможливлюються при врахуванні соціальних і персональних характеристик мовця у прямий спосіб та імпліцитно. Пряме називання здійснюється за допомогою займенника я, імпліцитне – за допомогою замовчування, неназивання.

Безпосередня віднесеність мовлення до мовця утворює абсолютну адресантність, „...тому що саме мовець-адресант намагається себе розглядати як вихідне начало" [Загнітко 2003: 18]. У таких ситуаціях „я"-номінація вказує на певний фрагмент дійсності, зорієнтований на адресанта. 1-ша особа дієслова в однині репрезентує відношення до дії адресанта. Речення є засобом самопредставлення адресанта, коли мовець є одночасно і об'єктом повідомлення і його суб'єктом, напр.: (1) Тепер я відомий письменник, так принаймні пишуть про мене критики (І.Микитенко до Л.Булич, 29 липня 1929 р.); (2) Родився я 1864 року в Охтирському повіті Харківської губернії (П.Грабовський до Б.Грінченка, 8 вересня 1901р.); (3) Я надзвичайно привчила себе вислуховувати різні критичні відозви і знаю, як багато значить, коли хто впору добре побере за недотепний твір (Леся Українка до Осипа Маковея, 7 жовтня 1893 р.); (4) Я сам жию добре. По 7 год. сижу між мерцями, потім спасаю мир політикою, етикою (Спенсера, Золя, Дюма), бігаю по всяких Ktkach Literackich, схожуся з Невестюком (робит коло 15/ХІІ с.р. докторат) і йду до кофейні на шклянчину (В.Стефаник до Л.В.Бачинського, 4 грудня 1893 р.). У реченні адресант повідомляє про себе (2), свій соціальний статус, здобутий ним у суспільстві (1, 4); стать, вік (2); досвід, рівень освіти і виховання (3, 4), оцінку щодо нього з боку значущих для нього людей (3). Реєстр комунікації – офіційний (1, 2) / неофіційний (3, 4).

Належність адресанта до чоловічої чи жіночої статі простежується у оформленні речення і виявляється у формі минулого часу. Так, адресант-чоловік більш схильний гранично точно викласти зміст повідомлення, обґрунтувати свою думку (1). У його мовленні переважають стилістично нейтральні слова, що однак не заважає йому виразити своє ставлення до ситуації, що склалася. Мові адресанта-жінки притаманна експресивність, реєстр мовлення – пристрасний, оцінний (2). Вона частіше використовує емоційно забарвлені слова, риторичні питання чи окличні речення, напр.: 1) Дуже вимогливий щодо цензури, я був змушений зробити деякі зміни, почасти навіть на шкоду самій баладі: відновлення цих змін збільшило б вартість твору, якщо він її має (П.Гулак-Артемовський до М.О.Максимовича, квітня-травня 1827 р.); 2) Не смійтеся, що я знов пишу, але се мусила я Вам конечне сказати: до другої весни так далеко! (О.Кобилянська до Осипа Маковея. 9 травня 1897 р.).

Вікова ознака мовця у висловленнях виражена здебільшого за допомогою числівників. У суб'єктивній оцінці молодого за віком адресанта, зіставленій з оцінкою професіоналів, ховається негативне ставлення до майбутньої професії (1). Висловлення старшого за віком адресанта насичене поміркованістю і розумінням того, що „...людина взаємодіє з оточуючим світом „не один на один", її суб'єктивні цілі завжди корегуються об'єктивними факторами" [Гусев 1990 : 71], соціальними обставинами (2, 3), напр.: (1) Ні, годі! Маю 33 роки. Коли вклонитись літературі, то залишилось не більш, як сім, десять год. А там уже кінець. Можна буде стати за інспектора, можна буде засідати з гемороєм і т.і. (М.Куліш до І.Дніпровського, 26 березня 1925 р.); (2) Дуже дякую тобі й усім Головченятам чугуївським за привітання-поздоровлення. Не знаю, чи внаслідок цих побажань, але почуваю себе на перевалі у 8-й десяток літ не гірш, як і рік, і два тому. Не знаю, як воно буде далі (А.Головко до О.В.Головко, 16 лютого 1968 р.). Зрідка зустрічаються у листах висловлення, коли адресант підкреслює тип відношень: молодший/старшому компаративним прикметником „молодший". Прагматична інтенція адресанта полягає в наголошуванні на тому, що його молодий вік не перешкоджає виконувати певні соціальні функції, які вимагають досвіду і неупередженого ставлення до інших осіб, напр.: 3) Все це я виклав Федору Петровичу, отак як і тут написано, щиро і прямо, в інтенції таки допомагати йому в його праці організаційного секретаря. Бо, смію думати, що хоч я й молодший і в сини годжусь Ф.П., але на нашій партійній роботі набагато досвідченіший. А вже в ставленні до всіх колег і товаришів – я вірний до кінця своїм принципам справедливого до всіх відношення, без жадних особистих порахунків, без жадних особистих амбіцій та химер, - і цього вимагаю від нього. Як від кожного (І.Багряний до П.Шинкаря, 27 серпня 1956 р.).

Абсолютна адресантність представляє „я"-номінацію імпліцитно, коли обстановка спілкування є офіційною, стосунок до першої особи зрозумілий з контексту і може заступатись лише словом „я", напр.: Думаю, що в інтересі родини покійного Данькевича лежить достарчити мені матеріалів, які є в кого, аби видання його писань було якнайповніше (І.Франко до Я.Гординського, 2 травня 1912 р.); Прошу редакцію „Гр[омадської] д[умки]" висилать мені газету по такій адресі: Лохвище, Полт.губ., Иеремие. Тесленку. До востребования (Іеремія – брат мій). Журнал так само прошу. Щиро прихильний до вас А.Тесленко (А.Тесленко до Б.Д.Грінченка та М.Л.Грінченко, 1906 р.). Намагання уникнути в реченні прямого використання займенника „я" ґрунтується на бажанні мовця не протиставляти себе адресатові і використати такі реченнєві конструкції, які б засвідчували повагу до об'єкта мовлення і одночасно пом'якшували категоричність. Ілокутивна мета мовця – спонукати адресата повідомлення до певної дії. Реєстр спілкування – нейтральний.

Наявність у суб'єктів спілкування певної мети (обмін інформацією чи її отримання) обумовлює вибір „я"-номінації для визначення результативності дії. У мовленнєвих актах, „де я позначає мовця, останній виражає себе в якості „суб'єкта" [Бенвенист 1974: 295] і реалізує його значення як значення „особа-діяч", що спрямовує висловлення я-суб'єкта до адресата – 2-ї особи" [Плющ 1986: 85-87]. Адресант-діяч номінується як той, що виконує дію, або ж виявляє своє ставлення до потенційної дії: готовності/неготовності:

а) готовність мовця до потенційної дії, напр.: Не вагаючись присилайте свій рукопис „Спогадів" про Андрія. Прочитаю з охотою і, якщо буде потреба, виправлю мову (А.Головко до М.Д.Панової, 17 травня 1969 р.); Як тільки перевід „Довбуша" скінчу, так зараз берусь для „Просвіти" писати (Ю.Федькович до Ом.Партицького, 18 червня 1875 р.).

Loading...

 
 

Цікаве