WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Національна специфіка художньо-образної моделі української природи - Реферат

Національна специфіка художньо-образної моделі української природи - Реферат

Словесно-художній образ української природи поліфонічний. Образно-поетична модель природи розпадається на декілька лексико-тематичних груп (напр., небо і небесні світила), а також символічних асоціативних ланцюжків (напр., земля – ліс – небо) і навіть своєрідних протиставлень (земля – небо). Аналіз художніх текстів дав змогу виявити найпродуктивніші лексеми, які творять образ української природи. Здебільшого це слова з міжмовним лексичним значенням (напр., поле, вода, ліс). Чарівність навколишнього світу природи впливає на те, що ці слова "притягують" до себе велику кількість атрибутивів. Саме вони, часто в ролі художніх означень, актуалізують певні характеристики ключових "образних ідей", відображаючи їх просторово-часові параметри, емоційно-чуттєве, авторське сприйняття, переплітаючи "природне і людське". Ці атрибутиви (звичайно, разом з іншими мовними засобами) виявляють сформовану українцями специфічну систему національно-культурних асоціацій.

У художньо-образній системі світу природи ключові слова творять асоціативно-смислові ряди. Характер матеріалу дослідження продиктував свої умови творення цих своєрідних парадигм, у центрі яких, за словами М.Коцюбинської, – "мотив-зірка" Коцюбинська 1990 : 160. У них поєднуються слова-синоніми і слова, які об'єднує тематично домінанта – ключове слово. Зазначимо, що кількісний та якісний склад цих лексико-тематичних груп обмежує специфіка матеріалу дослідження, оскільки взято до уваги лише ті назви природних об'єктів, які означені атрибутивами. Ось ці опорні слова: земля, гори, ліс (гай, діброва), вода (ріка, море, озеро, хвилі), небо (сонце , місяць, зорі, хмари), степ (поле, трава).

Ключове слово небо – найуживаніше у художніх текстах у складі атрибутивних словосполучень. Дослідниця лексеми небо як мовно-естетичного знака української культури наголошує, що "в українській народній традиції небо має подвійний вимір – фізичний і духовний" Шевченко 2001 : 12. У своєму другому вимірі небо символізує нескінченність, праведність, справедливість, радість, щастя, а також духовність, вічність. Наші предки ототожнювали небо з Божественним Розумом, Вищим Духом. За релігійними уявленнями – це місце, де перебувають боги, ангели, святі, потойбічний світ, рай. Мабуть, тому саме цю лексему часто означує атрибутив вічне. А ще робиться акцент на його безмежжі, безконечності, недосяжності (високе, далеке).

У національно-культурній свідомості українців небо – це простір, нерозривно пов'язаний із простором землі. Характер атрибутивів до лексеми небо зумовлює подальше семантичне наповнення структури речення відповідними за оцінністю лексемами: "Погідне блакитне небо дихало на землю теплом" або "Вгорі темне непривітне небо, далі холодна мокра земля і більш нічого" (М.Коцюб.).

Мінливість кольору неба відображена однією з найбільших груп "кольорових" атрибутивів: голубе, хрустально-голубе, блакитне, синє, густо-синє, сіре, чорне, ясне, біле, червоне, ясно-червоне. Серед продуктивних категоріальних ознак в описі неба є якість і часова ознака. Ці лексико-семантичні групи атрибутивів у більшості випадків доповнюють одна одну: м'яке вечірнє , холодне осіннє, чисте полуденне.

Колірні означення до лексеми хмари не поступаються за кількістю, ніж у попереднього ключового слова. Вони – білі, сиві, чорні, рожево-сині, сизо-білі, сіро-білі, сиво-чорні, темні, темно-сині, рожеві, фіалкові, молочні, злотні. Нейтрально-емоційний компонент цих кольоропозначень набуває оцінного переосмислення, поєднуючись з іншими атрибутивами: грізні, чорні хмари, сиві важкі хмари, хмара важка, темно-синя, зовсім чорна, чиста, біла, прозора і легка хмара, перебуваючи поряд з відповідними за значенням дієсловами: летить, огортає, насувається, пливе, чуттєвими образами: "От пливе чиста і біла, спрагла неземних розкошів, прозора і легка... Велика і важка, повна туги і невиплаканихсліз, темна" (М.Коцюб.).

Національно-культурний компонент значень увиразнюється при використанні дериваційних ресурсів мови, зокрема вживання самої ключової лексеми у пестливих формах – хмарка, хмарина, хмаринка, хмаринонька, хмариночка. Те саме характерно і для лексем сонце, зоря: сонечко, зірочка, зіронька.

Найчастотнішими в означенні сонця є такі лексико-семантичні категорії: кольору, якості, за часовими ознаками. До речі, ці висновки збігаються з даними Словника асоціативних означень – відповідно 459, 400, 113 Бутенко 1989 : 275. Основні кольори сонця – червоне, жовте, жовтогаряче, золоте, яскраве, ясне, за якістю воно найчастіше тепле, гаряче, а часові ознаки конкретизують час дня чи пору року – ранкове, вечірнє, весняне . За своєю вогняною суттю воно вогнисте, вогняне, пекуче, за емоціями, що викликає у людей – веселе, ласкаве, лагідне, через свою недосяжність – велике, далеке.

Зорі і місяць – це не тільки природні об'єкти, а й одні з найвиразніших поетичних символів світосприйняття українського народу. В українській народній традиції місяць – молодий (щербатий, тонкий, рогатий, невеликий, півкруглий, гостроокий, однобокий) і повний (старий, старіючий, повновидий, круглолиций, повнолиций, круглий) Там само : 167). Колірна гама атрибутивів місяця і зір закономірно не надто багата, але відзначається оригінальністю. Окрім спільного народнопоетичного означення ясний / ясні (яснесенький, яснії), бачимо такі: блідий, білолиций, срібнорогий, сивувато-опаловий, сиві, червоні, рожеві, блакитноокі. Зорі для нас – не статичні природні об'єкти, а летючі, мерехтливі, розбризкані, до них звернені наші мрії – манливі, вимріяні. На відміну від місяця, вони для нас – далекі,недосяжні, невідомі.

Образно-поетична модель природи розпадається на своєрідне протиставлення небо земля. "У релігійній свідомості це протиставлення переосмислюється як опозиція "земне і божественне" (112, 13). Земля – це зародження і згасання життя. "Це щось живе, життєдайне, без чого не можна уявити долю людини" Форманова 1999: 11. Саме тому земля найчастіше характеризується з пієтетом, урочисто – рідна, свята, вільна, чиста, щаслива, дорога, велика:"Це не той сірий, жорсткий клапоть, що як пиявка тягне з людини сили, а сам родить будяк, це щось чарівне, принадне, що одвіку манить втомлену душу, як щось невимовне, од чого змінилася би доля і вище піднялись би води життя понад берегами" (М.Коцюб.).Якісних атрибутивів із значенням позитивної оцінки у художніх текстах біля лексеми земля найбільше – радісна, красива, щедра, чарівна, багата, родюча, плодюча. Колірна палітра землі має свої особливості. Природно земля – чорна, темна, рахманна, вкрита травою – зелена, опоетизовано – сива, золота, із багряною ріллею (І.Драч) Метафоричний образ землі створений відповідно до художнього контексту за традиційно настроєвою віссю: радісна – сумна: роботяща, лагідна, гарна, весела - мертва, скривавлена, страждаюча.

Українська природа багата на ліси. Залежно від виду дерев у лісі, віку лісу, місця, де він росте, ліси різні за кольором, розміром, якістю: соснові – високі, смерекові – чорні, ізсинім диханням, дубові - предковічні, густі, праліси – темно-сині, пущі – дрімучі, глухі, ліс у горах – синій, як простір, сповнений таємниць, – темний, таємничий.

У художніх текстах ліс може виступати "як звичайним пейзажним тлом, так і "матеріалом" для створення персоніфікацій, метафоричних уподібнень широкого ідейно-емоційного значення" Новиченко 1973: 162. Опис лісу є частиною емоційного поля твору. Ліс є живою істотою – пишний безмежний великан, легкий і сивий привид. Він може бути хмурим, задумливим, самотнім, мертвим.

Саме в художніх текстах великі природні об'єкти (небо, земля, море) порівнюються між собою, напр.: "Неначе зіштивне (застигле) море, простяглася земля... і з однієї сторони темний ліс" (О.Кобил.), "Скільки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, зближений велетенськими хвилями...: то ліс підіймався на кряжі гір" (І.Багр.).

Особливе місце у мовній картині світу українців займає гай. На відміну від темного,густого лісу, гай – світлий, ясний, тихий, густесенький, затишний, кучерявий, дзвінкоголосий, свіжий. Гай – місце душевного відпочинку, світлий рай, позитивно емоційне тло повсякденного життя.

Ліс у свідомості українців є невід'ємною частиною символічно-асоціативного ланцюжка "земля – ліс – небо", є немовби посередником у нерозривній ланці. Цю асоціативну ланку можна трансформувати в іншу із лексемою гори. Для українського ландшафту характерними є "таємничо-піднесені у височінь гори", відповідно вони – високі (високії, височенні), далекі, гостроверхі. Примітно, що в описі гір автори передають не тільки їх вічний спокій – безмовні, незвідані, неприступні, могутні, а й динаміку простору – збурені, розрубані. Не мають гори і сталого кольору – блакитні, сині, білі, сірі, сизі, чорні, зелені, рожеві. За матеріалом, українські гори – крейдяні, мідні, рудні, піщані, глинисті.

Loading...

 
 

Цікаве