WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Національна специфіка художньо-образної моделі української природи - Реферат

Національна специфіка художньо-образної моделі української природи - Реферат

Реферат на тему:

Національна специфіка художньо-образної моделі української природи

У національно-мовній картині світу специфічні для кожної етномови засоби відображають широкий комплекс відомих для усього людства семантичних універсалій. До таких понять належать і об'єкти природи – небо, земля, ліс, ріка, гори та ін. Лексичні засоби, які застосовують для опису української природи як геопростору, цілісної географічної реальності, відображають як універсальні для всього людства семантичні характеристики, так і специфічні для цієї етномови контекстуальні смисли.

Художнє бачення української природи не лише передає поліасоціативність її сприйняття, художньо-образну, індивідуально-авторську інтерпретацію просторових параметрів поетичної моделі світу, а й виявляє національно-самобутні, "узагальнено-національні" риси просторових об'єктів, національно-культурні конотації словесних образів. Як справедливо зазначає П.П.Кононенко: "В одній мові будуть образи, що відбивають наявність верб, ставів, тополь, річок чи моря; в іншій – евкаліптів, верблюдів, оазисів чи пустель; в одній пануватимуть образи безмежно високого неба, безкрайнього степу, таємничо-піднесених у височінь гір, а в іншій – стиснутість джунглями чи ущелинами, безмовність льодовиків чи тундр" [Кононенко 1996 : 121. Адже мова є "не тільки формою буття кожного етносу (народу, нації), а й самим буттям. І це зумовлено природою (її таємничою й життєвотворчою, духовно-універсальною сутністю" [Кононенко 1996 : 120).

Мовно-виражальні засоби для опису природи у мовознавстві були об'єктом вивчення передусім стилістики художньої мови, мови українських письменників, але майже не вивчалися як мовні одиниці лінгвокультурології та лінгвокраїнознавства. Окремі праці стосуються загальних принципів виявлення культурогенних можливостей лінгвістичних знаків – ключових слів, лінгвокраїнознавчої методики вивчення художніх текстів, виокремлення "мовних знаків національної культури", "лінгвокультурем", "архетипових символів", "культурних стратів", "слів-тем", "світоглядних категорій" тощо ( Верещагін Є.М., Костомаров В.Г., Онкович Г.В. та ін.). Деякі дослідження присвячені лексико-семантичним групам, які формують образи – об'єкти природи, зокрема – небо (Маленко О., Шевченко М.), море (Буткова Г.В.), шлях (Радзієвська Т.В.), степ (Фроляк Л.Д.) та ін. У них активно ведуться пошуки й того, "яким чином урухомлена автором магічна сила мови створює національну специфічність словесно-художнього образу" [Шевченко 2001:12.

У комплексі лексичних засобів, які створюють словесно – художні образи об'єктів природи, одними із найвиразніших є означальні характеристики ключових слів. З цього погляду пильної уваги заслуговує розгляд одного з видів синтаксичного поєднання слів – атрибутивних словосполучень. Ці словосполучення становлять найбільш поширений тип словосполучень у структурі тексту, що описує природу. Їх використовують для точного опису об'єктів і явищ дійсності, а також для художнього змалювання. Відображаючи загальну закономірність граматичного поєднання слів, атрибутивні сполуки "дають імпульс для розширення лексичної сполучуваності, для створення метафоричних контекстів" [Єрмоленко 1983 : 24.

Атрибутивність – перший критерій визначення прикметників, їхнє узагальнене лексичне значення. Цей критерій характеризується різноманітністю лексико-семантичних значень, які великою мірою залежать від контекстуального середовища. "Абсолютна більшість прикметників, – вважає В.Ф.Сич, – є багатозначними словами, які можуть передавати не тільки такі ознаки, що завдяки життєвому досвідові усвідомлюються як прямі, найбільш звичні, а й як переносні, метафорично осмислені" [Сич 1970 : 24. Саме їх семантична різноманітність і потенційна образність дають змогу відчути природу як багатовимірну просторову реалію, розкішну, мальовничу, органічно пов'язану з людиною.

Отже, мета цієї статті – охарактеризувати атрибутиви за частотними смисловими актуалізаторами, а також за співвідношенням їх із певним ключовим словом – об'єктом природи, та спробувати відповісти на питання, "якою" є українська природа. Матеріал для дослідження (понад 300 атрибутивних словосполучень) взято із художніх творів українських письменників, які подають пейзаж – "емоційно насичену картину опису природи" [Донецьких 1989 : 31.

Однією з найчисленніших лексико-семантичних груп є атрибутиви, що означають якість. Описуючи той чи інший об'єкт природи, художники слова використовують насамперед пряме значення атрибутивів. А саме: значення температури: "гаряче сонце" (В.Шевч.), "тепле сонце"(О.Бойч.), "холодне море" ( П.Граб., В.Шевч.), "холодне небо" (О.Довж., М.Стельм.); вигляду: "шпичасті гори" (М.Коцюб.), "купчасті хмари" (М.Медун.,В.Шевч.), "чисте поле" (О.Пчілка, Л.Боров.), "чистий степ" (О.Олесь), "чисте небо" (В.Шевч.); характеру руху: "розгойдане море" (М.Коцюб.), "буйне море" (М.Петр., О.Олесь), "плюскотлива річка" (В.Шевч.), "бистрі хмари" (В.Барка), "мерехтливі зорі" (М.Стельм.); сприймані органами чуття: "вогка діброва" (М.Стельм.), "зволожені ниви" (М.Стельм.), "зірочки блискучі" (Л.Гліб), "сонце блискуче" (О.Олесь), "небо прозоре" (О.Олесь, У.Самч.); структури: "густий ліс" (Г.Хотк., І.Неч.-Лев., Л.Гліб., М.Коцюб., Л.Укр.), "гай густесенький" (Л.Гліб.), "ліс дрімучий" (І.Кочер.), "степ рясний" (М.Хвильов.) та ін. Зупинимося докладніше на найбільш виразних групах.

Найхарактернішими в українських митців для опису природи є атрибутиви, що мають значення розміру, напр.: великий (велетенський), високий (високії), широкий (широченний, широкеє), глибокий. Здебільшого українська природа – велика, широка, глибока. Особливо продуктивна лексема широкий. Передусім широким є степ: "широкий степ" (Т.Шевч., О.Довж.) або "степ широкий" (О.Олесь, І.Кочер.). Цю ж ознаку має поле: "широке поле " (Т.Шевч.), "широкеє поле" (Л.Боров.), а ще ріки, море, хмари: "широка річка" (М.Коцюб.), "ріки широкі"(О.Олесь), "хмари широкі" (В.Барка), "широченне море" (Л.Гліб.). Закономірно випливає, що високими є українські гори: „гори високії" (Т.Шевч., Л.Гліб.), "височенна гора" (Л.Гліб., Г.Хотк.), "гори високі" (О.Олесь, Г.Хотк.). У високих горах є "високі ліси" (Т.Шевч., В.Шевч.). Морю і хвилям характерна глибина – "глибоке море" (Л.Гліб.), "хвилі глибокі" (Г.Хотк.). А вже словосполучення "глибокі гори" (Г.Хотк.) має виразне художнє навантаження.

"Широкий степ", "широке поле", "високі гори", "глибоке море" стали народнопоетичними словосполученнями, про це свідчить часте вживання прикметників у нестягненій формі. Ці атрибутиви не тільки є прямими характеристиками об'єктів природи, які властиві Україні, а й зумовлюють ментальність, характер людей, які проживають серед цієї природи, – широчінь душі, твердість і мужність. На цьому тлі як звичну якість сприймаємо прикметник великий. Безперечно, цей розмір властивий небу, сонцю, хмарам, зорям, місяцю: "велике небо" (О.Довж.), "велике сонце" (.Шевч.), "великі хмари" (М.Коцюб., В.Шевч.), "великий місяць" (І.Драч), "великі зорі" (М.Стельм.). Рідше звучить антонім: "маленька зірка" (П.Гул.-Арт.), "маленька земля" (Л.Кулич.).

Тісно пов'язані атрибутиви лексико-семантичної групи розміру з атрибутивами, що мають значення простору. Просторово українська природа – безконечна, безмежна, несходима, безкрая, далека. Для прикладу: "ліси безконечні" (Г.Хотк.), "степи безконечні" (Г.Хотк.), "безмежний степ" (О.Олесь). Далекими для нас є передусім небо й небесні світила – "далекеє небо" (М.Петр.), далекі зорі" (О.Довж.), а ще - усе безмірне: "далекі степи" (О.Олесь), "далекі гори" (М.Коцюб.).

Художню виразність опису природи досягають завдяки відображенню її багатобарв'я, у нашому випадку - використання колірних атрибутивів. Серед них однаково активно відображені як ахроматичні, так і хроматичні кольори.

Означують об'єкти, звичайно, їхніми природними кольорами. Чорними є земля, поле: "земля чорна" (П.Граб.), "чорні поля" (М.Стельм.). Часто чорний передає не тільки колір природи в темну пору чи важкість грозових хмар, масивність гір, густоту дубового лісу, а й відтворює емоційне враження від споглядання природи, почуття людини, актуалізуючи переносне значення слова: "чорна хмара"(Т.Шевч., Л.Укр.), "чорна вода" (М.Стельм.), „чорне небо" (О.Довж.),"чорний ліс" (М.Коцюб., О.Олесь), "чорний рядок гір" (І.Неч.-Лев.). Аналогічно вживається лексема темний: "темне небо" (М.Коцюб.), "темний ліс" (Л.Гліб., О.Олесь, О.Довж.), "теменний ліс"(Г.Хотк.), "темна земля" (Л.Укр..),"темний гай" (Т.Шевч., О.Олесь). Саме епітет "темний", який Т.Шевченко використовує в поезії десятки разів, М.Коцюбинська виділяє як естетичний образ, "емоційний вузол". Цей "цвяшок, в серце вбитий" стає символічним. Він означає в поета "то деталь пейзажу, то тривогу, то безнадію" (6,153).

Антонімічні до темного відтінки – ясний і світлий – творять найвиразніші народнопоетичні вислови. Багатство пестливих форм дає змогу відтворити емоції спокою і почуття гармонії: "ясне небо" (Л.Укр.), "хмароньки ясні" (О.Олесь), "ясне сонце" (О.Олесь, М.Коцюб.), "ясне сонечко" (М.Петр.), "ясні зірки" (Л.Боров.), "ясні зірочки" (М.Петр.), "зіронька ясна" (І.Кочер..), "місяць яснесенький" (Л.Укр.), "світлі гаї" (О.Бойч.).

Loading...

 
 

Цікаве