WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Гайдамаччина в усній прозі українців - Реферат

Гайдамаччина в усній прозі українців - Реферат

Гайдамаки намагались бути схожими до козаків у виборі місця перебування, спорудженні житла, його розташуванні: "Як зібрались гайдамаки у Мотроненському лісу, то зробили собі Січ. Вибрали таке місто, що з трьох боків байраки, а с четвертого поставили башту" [2, т. 1, c. 279]. Вони мали також аналогічні військові укріплення, бойове спорядження, дозірні засоби тощо. За народною прозою проглядаються навіть ті ж самі мотиви, скажімо, мотив передачі сигналу про наближення ворога могутнім ударом довбнею в казан, як-от: "Оце ж у одному байраці Січ, а в другому, на Бойковій Луці, Склик. А Скликом звався казан, що висів на дубі і коло його довбня. А то для того, що скоро яка тревога або що, зараз прибіжить козак та довбнею й почав валять, а казан на ввесь ліс реве" [2, т. 1, c. 280].

Переважна більшість творів інформує, що гайдамаки – це реальні люди, які діяли у відповідний історичний період, на певній території, родом з конкретних населених пунктів. Щоправда, деяким з них приписується надзвичайна фізична сила, що виявляється уже при народженні. Скажімо, коли народився гайдамака Гладкий, то вся "земля затрусилась, – такий він лицар був" [2, т. 1, c. 165-166]. Гіперболізується не тільки могутня будова тіла чи вага героя, перебільшується у деяких випадках і сила голосу. Так, гайдамака Левенець мав такий потужний голос, що "від нього всі дерева в лісах і очерети в річках, наче від вітру заколишуються" [7, c. 128].

Деякі гайдамаки, згідно з народними уявленнями, були "характерниками" (як і козаки). Вони вміли відвертати кулі, замовляти рушниці ворогів, щоб не стріляли [2, т. 1, c. 282; 5, с. 292, 296]. Дехто володів навіть магічною силою, як наприклад, Гнат Голий, котрий "махнув шаблею – ляхи самі себе порубали" [6, c. 83]. Однак треба визнати, що більшість гайдамаків і справді володіли неабиякою силою, що простежується у різних ситуаціях, зокрема у відкритому бою: Бондаренко "ляхами греблі гатив" [5, c. 292], Левенець "як пальне з рушниці – повалить цілу тисячу" [7, c. 129], "ватажко Вовчок... як узяв їх гнать, то так ратищем і на той, і на той бік їх і кладе" [2, т. 1, c. 133].

Значне місце в аналізованому циклі посідає тема нападу гайдамаків. Одними з досить поширених виявилися мотиви пограбування та винищення завойовників. Гайдамаки трощать будівлі, господарські знаряддя, випускають з бочок горілку [2, т. 1, c. 255], забирають гроші, хороший одяг [2, т. 1, c. 298], вбивають орендаря [2, т. 1, c. 281] та ін.

Деяким творам властивий мотив, пов'язаний з надісланою царицею "золотою грамотою", у якій вона нібито наказала "різать жида й ляха до ноги, щоб і не смерділи на Вкраїні" [2, т. 1, c. 149-150], "щоб і лядського духу не було" [5, c. 297]. За іншими переказами, гайдамаки стільки наробили шкоди, що польський король просить допомоги у цариці [2, т. 1, c. 259].

З приводу кровопролиття, передусім 1768 р., П. Куліш зазначив, що деякі історики приписують якусь незрозумілу кровожерність української черні. "Український простолюдин, – продовжує він, – доказує статистично, що в його натурі менше всього нахилу до людиновбивства, що бажання заволодіти чужим маєтком вельми рідко спокушує його на цей гріх і що тільки під впливом таких пристрастей, як гнів, помста, ревність, він забуває про гріх і вбиває людину" [2, т. 1, c. 263-264]. Отже, на цей крайній учинок штовхали українців, у даному випадку гайдамак, важливі об'єктивні причини – захоплення зовнішніми ворогами їхніх земель, угідь, надр, інших багатств, визискування їх та надлюдської праці.

Текстологічний аналіз показує, що гайдамаки мстились тільки своїм кривдникам. Часто приводом погрому були стосунки пана з наймитом, який, приставши до повстанців, мстився йому. Але гайдамаки не займали ні старих, ні дітей, ні жінок, ні вбогих [2, т. 1, c. 250, 255]. "На простого чоловіка, – говориться в іншому творі, – ніколи не кидались, а панам так уже, кажуть, доставалось" [16, c. 237].

Перекази свідчать, що гайдамаки здатні також на різні благородні вчинки. Вони могли змилуватись над панною і відпустити її разом із хлопчиком-слугою [2, т. 1, c. 132], нагородити пасічника скарбом за одержаний від нього одяг [2, т. 1, c. 133].

Герої в гайдамацькому фольклорі змальовуються здебільшого конкретно-реалістично, хоча маємо приклад ідеалізованої портретної характеристики, зокрема учасників Коліївщини: "Попереду їде отаман на буланім коні, у кармазині. Шапка на йому сива, чоботи сап'янці, пояс шалений, за поясом пістолет, при боку шабля. Ото ж був сам Максим Залізняк. Не старий іще чоловік, літ, може, сорока, а може, й більш; на виду повний, кругловидий, уродою хороший, на взрост невеликий, та плечистий; уси русяві, невелички, за ухом оселедець. А за ним усе по два, усе по два з ратищами і у передніх пар, може, у трьох ратища з короговками двойчатами, так що оце половина буде біла, а половина красна, а знову половина жовта, а половина чорна, або червона, або синя. А по самому заду йде чоловік з десяток пішо без ратищ і без усього, а тілько колки позасмалювали та й ідуть. То вже винники, то що поприставали до гайдамак" [8, c. 265].

З іншого твору постає ідеалізований портрет сотника Харка: "Бравий був козак! Було іде – жупан голубий наверсі, красний насподі, чоботи сап'янці, шапка чорна, похилиста; сам чоловік плечистий, русявий, повновидий. Було раз проїде сивим конем, у другий вороним, у третім буланим, у четвертий білим... той же єднораль!.. А було до войни такий жвавий, що вже з ним козаки нічого не боятця. Назад "Отче наш" переговорив – ступай сміло: куля не візьме" [2, т. 1, c. 97].

Варто зазначити, що в переказах гайдамаки змальовуються патріотами, вірними християнській вірі й Батьківщині. Навіть, здавалося б, у критичний час їм допомагає насипана в чоботи рідна земля, що, зокрема, надало сили Гнатові Голому, коли той помстився ренегатові Саві Чалому [6, c. 79-83; 8, с. 273].

У циклі оповідних творів про гайдамацький рух відносно мало місця займають мотиви загибелі народних героїв. Маємо один з небагатьох прикладів трагічного кінця сотника Харка. Він, як відомо, володів незвичайною силою, невразливістю. Тому незвичайна і його смерть, бо він міг загинути лише від власної, вочевидь, чудесної шаблі: "А ляхи, як стали Харка рубать, то рубали аж три дні, та ніяк не порубають; і шабля позубилась гірш, як залізо. Та вже дорозумувались, щоб рубать його ж шаблею. А в його шабля була лицарська. То та шабля його й побідила" [2, т. 1, c. 95-96].

Пам'ять про гайдамак збереглась у низці топонімів. Так, з місцем проживання героя пов'язується найменування урочища Левенцеве біля с. Котівки на Дніпропетровщині: "Жив-був на Орелі, біля самої гори, не то козак, не то гайдамака, славний молодець Левенець" [17, c. 209]. Інший кут у тому ж селі зветься Заклятим, бо ж проживали там закляті люди гайдамаки [17, c. 211]. У Лебедині є Сухопарина левада – гайдамака такий там мешкав [8, c. 274-275]. А в Змагайлівці, що над Дніпром, у снігу, в балці, загинули гайдамаки, відтоді вона Гайдамацькою зветься [17, c. 211].

Резюмуючи сказане, потрібно підкреслити, що гайдамаки в переказах сприймаються як цілком реальні герої-захисники своїх соціальних, національних та релігійних прав. Деякі з них, головно відоміші, змальовуються за моделлю архаїчного образу богатиря (силача), наділяються певною мірою ідеальними рисами. Проте давні мотиви пристосовуються до конкретно-історичних умов і є рудиментарними у циклі.

Література

  1. Голубицький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування.– К., 1961.– С. 360-365; Дмитриев А. Гайдамаччина.– М., 1939.– С. 5-6; Храбан Г. З історії гайдамаччини // Український історичний журнал.– 1968.– № 6.– С. 98-100.

  2. Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш: У 2 т.– К., 1994.

  3. Антонович В. Материалы для истории гайдамаччины // Киевская старина.– 1888.– Кн. 11.– С. 307-325.

  4. Александрович М. Из Канева в Чигирин и обратно.– Чернигов, 1860.

  5. Гринченко Б. Из уст народа. Малорусские рассказы и сказки и пр.– Чернигов, 1901.

  6. Новицкий Я. Народная память о Запорожье.– Рига, 1990 [Репринт. вид.].

  7. Яворницкий Д. Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края.– СПб., 1889.

  8. Легенди та перекази.– К., 1985.

  9. Кулаковський В. Народ про гайдамацький рух // Народна творчість та етнографія.– 1967.– № 2.– С. 88-92.

  10. Дей О. Відгомони Коліївщини у фольклорі // Народна творчість та етнографія.– 1967.– № 2.– С. 88-92.

  11. Шевченко Т. Холодний яр // Шевченко Т. Повне зібр. творів: У 12 т.– К., 1990.– Т. 1.– С. 257.

  12. Кейда Ф., Мишанич С. Гайдамаки та опришки – виразники національно-визвольних змагань українського народу.– Донецьк, 1995.– С. 53-94.

  13. Пазяк Н. Народні легенди про Коліївщину на Канівщині та їх оповідачі // Усна епіка: етнічні традиції та виконавство. Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої пам'яті Ф. Колесси та А. Лорда. Київ, 8–14 вересня 1997 р.– К., 1997.– Ч. 2.– С. 38-44.

  14. Драгоманов М. Малорусские песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова // Драгоманов М.П. Вибране.– К., 1991.

  15. Журин Г. Из рассказов о запорожцах и гайдамаках // Киевская старина.– 1886.– Кн. 8.

  16. Малорусские народные предания и рассказы / Свод М. Драгоманова.– К., 1876.

  17. Савур-могила: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини.– К., 1990.– С. 209.

Loading...

 
 

Цікаве