WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Гайдамаччина в усній прозі українців - Реферат

Гайдамаччина в усній прозі українців - Реферат

Реферат на тему:

Гайдамаччина в усній прозі українців

Для української фольклористики досить цікавим виявився гайдамацький рух, зародження якого тісно пов'язується, як свідчать історики [1], зі становленням запорізького козацтва в другій половині XV ст. Уже в XVI ст. формувалися і загони кріпаків-утікачів, які теж називали себе козаками, а з часом – гайдамаками. Вони співіснували на всіх етапах соціальної і національно-визвольної боротьби.

Гайдамаки найактивніше діяли на Поділлі, Брацлавщині, Київщині. Цьому сприяли непрохідні подільські ліси, численні балки, байраки, порослі лісом, підтримка населення. У першій половині XVIII ст. гайдмаччина поширилася на значну територію України. Опорними пунктами у центральних та східних районах стали ліси – Чорний, Лебединський, Кучманський, Мотронинський, Чутівський, степи й байраки Запоріжжя, дніпровські плавні. Звідси гайдамаки здійснювали рейди по всьому Правобережжю, доходячи навіть до Карпат, Волині та Білорусії. Цей рух досяг свого апогею в час великого повстання, яке дістало назву Коліївщини, що очолювали його народні герої М. Залізняк, І. Гонта, М. Швачка, М. Шило, А. Журба, І. Бондаренко та ін.

Українське гайдамацтво можна порівняти з південнослов'янським гайдуцтвом і ускоцтвом. Якщо гайдуки обрали партизанську тактику боротьби в тилу ворога, як опришки та гайдамаки пізнього періоду, то ускоки нападали на турецькі володіння з прикордонних районів. Так само варто розглядати козацтво і гайдамацтво як складові одного руху, що взаємодоповнювались на всіх етапах визвольної боротьби. Гайдамаки навіть прагнули бути схожими на реєстрових козаків, хоча тактика – напади на двори магнатів, лихварів, корчмарів – мала характер партизанської боротьби, щоправда, інколи їхні загони досить далеко відходили від місця постійного перебування.

Великі визвольні змагання завжди знаходили широкий відгомін у народній творчості. Так і гайдамаччина залишила свій слід в українському фольклорі, адже цей рух був наскрізь народним і виражав його інтереси. На жаль, до нас дійшло порівняно небагато зразків усної словесності з того періоду і передусім оповідних жанрів, бо системне нагромадження джерельної бази відноситься до початку XIX ст. Активніше зацікавлення цими матеріалами не випадково припадає на 40-ві роки. минулого століття, коли була опублікована поема Т. Шевченка "Гайдамаки", зіткана головним чином з живої фольклорної традиції. Найпильніше фіксувались народні твори про Коліївщину і меншою мірою про гайдамаччину взагалі, передусім на етапі її виникнення та поступового поширення.

Одним з перших почав записувати гайдамацький оповідний фольклор П. Куліш. У "Записках о Южной Руси" він вмістив понад 20 переказів, зібраних на Черкащині (Черкаси, Сміла, Звенигород, Суботів). Варто зазначити, що серед них є такі, котрі стосуються гайдамацького руху взагалі ("Нічний напад гайдамак", "Втеча гайдамак", "Гайдамаки в Жаботині", "Гайдамаки в Умані") [2, т. 2, c. 246-249; 259-261; 285-286], а також конкретних осіб ("Максим Шило", "Перебування Максима Залізняка в Черкасах", "Про гайдамаку Швачку", два варіанти про сотника Харка) [2, т. 2, c. 95, 96, 135, 241-246; 251-259].

Тут необхідно відзначити публікацію чотирьох обширних текстів про гайдамаків, які підготував В. Антонович [3]. У вступному слові він наголосив, що це записи 1840 рр., які зробив колишній губернатор Києва І. Фундуклей. Є відомості, що губернатор справді цікавився старовиною. Однак маємо сумнів у тому, що це його власні фіксації. Зробивши порівняльний текстологічний аналіз зразків про М. Шила, М. Залізняка, про вбивство млієвського титаря тощо, доходимо висновку, що вони практично такі ж самі, як і в П. Куліша (російськомовний варіант). Мабуть, І. Фундуклеєві були відомі ці записи, хоча автентичних текстів у нього немає.

У 1860 р. з'явилось видання М. Александровича "Із Канева в Чигирин і назад" [4], у якому було кілька переказів про гайдамаків, три з яких згодом відібрав Б. Грінченко до збірки "Із уст народа" [5, c. 291-296], зокрема "Гайдамаки", записаний у с. Сорокошичі на Чернігівщині, "Гайдамаки у Каневі" (Канів) та варіант про Максима Залізняка "Золота грамота" із с. Медведівки на Черкащині.

Гайдамацьким фольклором цікавився і Я. Новицький, зафіксувавши оповідний матеріал на Черкащині. Три варіанти про Саву Чалого подав у збірці "Народна пам'ять про Запоріжжя" [6, c. 75, 79-83]. На Катеринославщині записав Д. Яворницький топонімічні перекази, пов'язані з гайдамацькими подіями ("Урочище Левенцеве", "Урочище Заклятий кут") [7, c. 128-130].

У сучасній збірці "Легенди та перекази" твори названого циклу теж посіли певне місце. Із п'ятнадцяти поданих тут текстів не публікувались чотири: два записи із 70-х років XIX ст. ("Козак Жилка", "Гонтів Яр") з Черкащини, два інші – варіанти про С. Чалого, – зафіксовані сто років по тому на Вінниччині [8, c. 128, 264-265, 272-275]. Решта – передруки зі старих видань.

З фольклористичного боку гайдамацький рух досі залишається слабо вивченим, особливо пов'язана з ним народна проза. Знову ж таки П. Куліш став одним з перших дослідників цього уснопоетичного масиву. У "Записках о Южной Руси" він умістив свої коментарі до текстів, невелику розвідку про гайдамацький рух [2, т. 2, c. 107-109], де намагався з'ясувати причини його виникнення, дати оцінку явищу тощо. Вчений уважав, що гайдамаччина породжена злом чи навіть кількома. Не виправдовуючи гайдамаків за їхні інколи жорстокі вчинки, дослідник підкреслив, що вони не йшли тільки задля власного збагачення, а "рискували своїм життям заради вимріяної НЕЗАЛЕЖНОСТІ СВОГО ПЛЕМЕНІ" (виділення моє.– В.С.). Щоправда, народ і самі повстанці, навіть деякі герої Коліївщини, не завжди розуміли кінцеву мету цих виступів. Очевидно, важко було і самому авторові, бо все ж проступає його двоїсте ставлення до нього.

Народний погляд на гайдамацтво розглядав також сучасний дослідник В. Кулаковський [9], спираючись здебільшого на пісенний матеріал, фрагментарно залучаючи до аналізу перекази, зокрема про Харка, Бондаренка та деякі інші. Він дійшов висновку, що гайдамаки у фольклорних творах – справжні борці, мужні, непідкупні, чесні, і є втіленням народних ідеалів.

Об'єктом дослідження О. Дея у статті "Відгомони Коліївщини у фольклорі" [10] стали також переважно народні пісні. До оповідних жанрів він звертався мало, дещо ширше його цікавив сюжет про золоту грамоту. Автор вважав гайдамацький рух соціально-класовим явищем, а фольклор, пов'язаний з ним, – відповідно його відображенням. О. Дей гостро критикував П. Куліша за його "шляхетську ненависть" до гайдамаків. Однак треба відверто визнати, що О. Дей замовчував національний світогляд П. Куліша, котрий вважав, підкреслюємо ще раз, що гайдамаки "рискували своїм життям заради вимріяної незалежності свого племені". У цьому П. Куліш був солідарним з Т. Шевченком, який у поетичних рядках розвінчував реакційну концепцію про гайдамаків як розбишак:

Брешеш, людоморе!За святую правду-волюРозбойник не стане,Не розкує закованийУ ваші кайданиНарод темний... [11]

Досліджуваній темі присвячена спеціальна розвідка Ф. Кейди та С. Мишанича [12]. Автори, на мій погляд, цілком правильно оцінили гайдамацтво як соціальне і національно-визвольне явище. Свою думку вони підтверджували знову ж таки народнопісенним матеріалом і зовсім мало прозовим. Тільки заглиблення у сюжетні елементи переказів, їх аналіз зможе дати об'єктивну характеристику цього досить непростого руху.

Проблемі виконавства оповідального матеріалу про Коліївщину на Канівщині присвятила невелику розвідку Н. Пазяк [13]. Окрім характеристики носіїв фольклору, вона згрупувала перекази, що побутують у регіоні, за тематичними циклами – про початок Коліївщини, розгортання, придушення, а також залишки на цих теренах різноманітних слідів.

За переказами досліджуваного циклу чітко простежуються причини появи гайдамацького руху. Важливо відзначити, що основу цих творів становить колізія, у якій поперемінно проступає то національний, то соціальний аспект або одночасно й рівнозначно обидва. "Ось з чого почалась та гайдамаччина,– говориться в одному з них. – Ляхи пановали і дерли народ, а ченцям і промитой води не було" [5, c. 296-297]. У зацитованому уривку прямо вказується як на соціальні причини, так і на національні ("ляхи пановали і дерли народ"). Однак додаються ще й релігійні утиски, які стали важливою складовою національного питання в Україні. Польські завойовники постійно прагнули окатоличити православних українців, а втрата своєї релігійної приналежності прирівнювалась до втрати національної незалежності. З болем читаємо такі рядки: "Людей гонили силою на присягу... А декотрі не хотіли та ховались. Не хотіли поламати віри" [2, т. 1, c. 137]. На цьому ґрунті у фольклорні твори проникали мотиви знущання завойовників над українцями-іновірцями: "Спалили (ляхи.– В.С.) перш титаря в Млієві, а далі й хуторки чернечі Мотренинські попалили" [2, т. 2, c. 149]. Опір українського народу проти подібних утисків та розбоїв вилився у грандіозний національно-визвольний рух. Гайдамаки, за справедливим зауваженням М. Драгоманова, вважали своїм обов'язком вести боротьбу за віру й волю [14, c. 49].

Уважний аналіз прозового матеріалу показує, що гайдамаків називали ще коліями та бурлаками [2, т. 1, c. 135, 259]. Перше найменування містить вказівку на їхнє озброєння ("коли"), а друге – на соціальне походження героїв. Часто їх називали просто козаками, чим народна традиція підкреслювала спорідненість козацтва й гайдамацтва як явища: "Жив-був на Орелі, біля самої гори, не то козак, не то гайдамака..." [7, c. 128] – ідеться в одному переказі. Оповідачка з Херсонської губернії також вважала, "що запорожці, що гайдамаки – то все одно" [15, c. 759].

Loading...

 
 

Цікаве