WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблема походження української мови - Реферат

Проблема походження української мови - Реферат

О.Огоновський, послуговуючись даними історичної науки, вказував на помилковість тверджень О.Пипіна. Португалія та Іспанія, Данія і Швеція мають окремі, самостійні мови та літератури, хоч свого часу творили і одна, і друга групи політичну єдність: Данія, Швеція, Норвегія належали до німецького племені в 1397-1523 pp., а Португалія та Іспанія – представники німецько-романського племені – у 1581-1640 pp. Отож, і українці мають право "користуватися своєю мовою і літературою, як старший народ супроти молодшого брата великоруса, який свою культуру прийняв з Києва і взагалі з Русі південної" [Огоновський 1890:19]

Треба сказати, що О.Огоновський ще раніше - в інавгураційному слові з нагоди початку навчального 1871 - 1872 року у Львівському університеті спинився на походженні слов'янських мов, на їх поділі й обопільному спорідненні, заперечував, що українська мова є наріччям російської. За О.Огоновським, наріччя або міститься у вужчому колі менших народностей, або буває мовою якоїсь частини того ж народу. Коли ж якась мова розвивається на широких просторах і відрізняється від мови сусідів, то це – самостійна мова. Українська мова, охоплюючи мало наріч, характеризується єдністю мовних форм, що також свідчить про самостійність її розвитку [Огоновський 1872 : 229].

Відмінність між російською і українською мовами О.Огоновський показував на фонетичному рівні. Наприклад, якщо в російській мові у складі звуків голосні відіграють більшу роль, ніж приголосні, а серед голосних переважає а, то в українській, навпаки, приголосні переважають, а серед голосних – найчастіше трапляється і[Огоновський1872 : 232-233]

Українська мова, за О.Огоновським, проникає у всі стародавні пам'ятки, створені в південній Русі, а деякі з них майже повністю написані живою українською мовою, тоді як до XVIII ст. російська словесність, в основі якої лежить московське наріччя, розвиватися не могла.

Дивними здаються українському лінгвістові намагання росіян зробити російську мову літературною мовою всіх слов'ян. Заперечуючи проти такої спроби, вчений наводить слова німецького вченого Макса Мюллера, який писав, що "літературні діалекти", або так звані класичні мови, "повинні для своєї величі пройти нештучний занепад" [Огоновський 1872: 233].

Полемізував з О.Пипіним і український письменник та публіцист Т.Зіньківський. У листі письменник, звертаючись до нього як до людини чесної, що має ґрунтовні знання в міжслов'янських питаннях, не погоджується з твердженням про провінційність української мови. Т.Зіньківський наголошує на існуванні в Галичині народних шкіл, університетських кафедр у Львові та Чернівцях, де навчання велося українською мовою, що, зрештою, й спричинилося до того, що Галичина на тривалий час стала культурним П'ємонтом для України російської.

Т.Зіньківський не погоджується з О.Пипіним, який бачив у давній єдності Півдня і Півночі доказ браку в українській мові початків, необхідних для самостійного розвитку. На думку Т.Зіньківського, цей "спільний зв'язок" був державою південноруського народу, в якій московське плем'я було підлеглим і не перешкоджало розвиткові південноруського історичного типу та його державним починанням Зіньківський 1893 : 4].

Зрештою, не лише росіяни та українці утворювали таку спільноту, на чому так наполягає російський учений. Т.Зіньківський підкреслює, що Італія, Іспанія та Франція не лише творили одну державу, але й були одним латинським плем'ям, а звідси – досить довго спільною для них була і латинська мова, однак кожна з цих держав витворила свою окрему, самостійну мову. І хоч бездержавність, на думку Т.Зіньківського, не лише перешкоджала розвиткові українського письменства, а на Великій Україні взагалі зупинила його, все-таки не було жодних підстав обмежувати в розвитку українську мову.

Підтримував погляди О.Огоновського на розвиток української мови І. Нечуй-Левицький у праці "Українство на літературних позовах з Московщиною", яка надрукована під псевдонімом І.Баштовий. Ця праця була відгуком на статтю О.Пипіна "Особая русская литература". І.Нечуй-Левицький стверджував, що українська література має всі умови для самостійного розвитку, "розуміючи при цьому багатий народньо-поетичний ґрунт, яким не може похвалитися ні одне слов'янське плем'я" [Нечуй-Левицький 1891 :115].

На відміну від О.Пипіна, який розглядав українську літературу як провінційну, автор статті переконаний, що українське письменство нічим не поступається літературі російській. "Чому ж, наприклад, Пушкін, Лєрмонтов належать до широкої літератури, – запитував він, – а Шевченко до неширокої і недужої, коли другий том Шевченкового "Кобзаря" далеко ширший і глибший провідними та прогресивними ідеями, ніж усі твори Пушкіна та Лєрмонтова?".

Початок виникнення літератури українською мовою І.Нечуй-Левицький пов'язує з літописом Нестора, тоді як російська мова виникла "на ґрунті мертвої церковнослов'янської мови, виробленої доволі добре вченими Києво-Могилянської академії в XVII та на початку XVIII віку" [Нечуй-Левицький 1891: 17].

Активну участь у дискусії щодо походження української мови брав професор О.Соболевський, один із найактивніших прихильників існування праруської мови. Досліджуючи давні пам'ятки писемності, відомий лінгвіст зосереджував увагу на двох питаннях:

  1. значення і походження „нового h";

  2. великоруське походження давніх киян.

Свої погляди О.Соболевський чітко виклав у "Лекциях по истории русского языка". О.Соболевський твердив, що говори південної, західної та північно-східної частини Русі були майже тотожними, отже, "русский язык древнейшей эпохи был один язык в полном смысле этого слова". І тільки занепад ь та ъ привів "к разделению русских говоров на две группы – юго-западную и северо-западную" [Соболевський 1907: 195]. Загальновідомо, що характерною ознакою української мови є поява на місці давніх о та е перед складом із редукованими ь іъ, що занепали, звука і. О.Соболевський, вивчаючи давні пам'ятки, дійшов висновку, що український голосний і є пізнішим за походженням. Учений пояснював це тим, що в ранню пору поряд зъ, ь з'явилися подвійні о або дифтонги, здебільшого уо,уэта уи. "В древнейших пам'ятниках, из которых старшие относятся к половине XII века, мы замечаем, что долгое е изображается буквой h долгое же ообыкновенно не отличается... от краткогоо, и только изредка мы видим на месте его двойное о- оо: воовьця - овца,воовьчихъ овчихъ". Це дало підставу О.Соболевському твердити, що "в говоре галицко-волынском исчезновение глухих и привело к образованию долгих звуков. Когда в слогах, предыдущих тем, где были глухие или и, находились звуки е или о, эти последние, вследствии исчезновения глухих и и подверглись заместительному удлинению, и е стало произноситься долго, близко к древнему h а о стало звучать как долгое о [Соболевский 1907: 50-51]. Дослідник також переконував, що в давніх пам'ятках галицько-волинського письма довгий е позначався буквою h – пhщь, тhсть,матhрь"[Соболевский 1907:48].

Довгийо поступово став вимовлятися закрито й наближався до у, а пізніше перейшов у дифтонги уо, уи, уэ: вечеръ субутныи, щюдръ[Соболевський 1907 : 58].

На засіданні Історичного товариства Нестора-літописця, що відбулося 20 листопада 1883 p., О.Соболевський прочитав реферат на тему "Как говорили в Києве в XIV и XV вв.?" Дослідник зазначив, що "русский язык в древнейший период своей истории делился на несколько говоров, различие между которыми было почти ничтожно и не нарушало единства русского языка" [Соболевкий 1888: 215]. З появою писемності виникло явище, що започаткувало поділ російської мови на два наріччя - великоросійське та малоросійське. Занепад у російській мові звуків ъ, ь не мав наслідком ніяких змін у системі голосних звуків, тоді як в українській мові це явище спричинило подовження колишніх коротких о та е перед складом, у якому звукиь, ъ занепали. Звідси і поява у деяких давніх рукописах hтобто довгого е там, де українська мова має і: пhчь – пічь,шhсть = шість. На думку мовознавця, пам'ятки, у яких відбите це явище, написані в Галичині та Волині й з Києвом та Київщиною ніяк не пов'язані. Отже, говір давнього Києва відрізнявся від говору Галичини [Соболевский 1888: 215]. Оскільки в жодній з пам'яток, написаних у Києві у XIV-XV ст., зокрема у Псалтирі 1397 p., Євангелії 1411 p., духовній грамоті 1446 р. не віддзеркалено рис, характерних для галицько-волинських рукописів, а саме "нового h, то О.Соболевський робить висновок про те, що говір Києва та Київщини був великоруським: "необходимо думать, что в Киеве XIV и XV вв., а следовательно, и раньше, было великорусское наречие, и что нынешнее малорусское население ... пришлое, пришедшее приблизительно в XV в. сюда с запада, из Подолии, Волыни и Галиции и ассимилировавшее собою остатки старого киевского населения" [Соболевский 1888 : 216].

Реферат О.Соболевського викликав заперечення у членів Товариства. Зокрема С.Голуб'єв висловив думку про те, що такий висновок не можна робити на підставі дослідження лише чотирьох пам'яток, треба було взяти до уваги рукописи і стародруки київського походження. Наприклад, "в Киево-Печерской Лавре хранится пам'ятник XV века с предисловием писца на малороссийском наречии, которое может существенно повлиять на характер выводов" [Соболевский 1888 : 216].

Loading...

 
 

Цікаве