WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблема походження української мови - Реферат

Проблема походження української мови - Реферат

Реферат на тему:

Проблема походження української мови

У другій половині XIX ст. проблеми походження української мови порушувано в працях, у яких наводився опис її характерних особливостей. Проте навколо цих питань, що розглядалися на основі вивчення пам'яток східнослов'янських мов, велися й прямі дискусії..

Міркування про походження української мови висловив і О.Потебня. "Підводячи теперішні руські наріччя до їхніх давніх ознак, знаходимо, що в основі цих наріч лежить одна, конкретна, нероздроблена мова, що вже відрізняється від інших слов'янських. Поділ цієї мови на наріччя почався ще перед XII ст., тому на початку XIII ст. знаходимо вже безсумнівні сліди поділу самого великоруського наріччя на північне- і південновеликоруське, і такий поділ... передбачав уже й існування малоруського, що більше відрізняється від кожного з великоруських, ніж ці останні від другого" Потебня, 1876:108-109.

Виписавши із передмови І.Срезневського до "Записок о древнем языке Русском" М.Погодіна думку про те, що "XIII і XIV ст. були часом утворення місцевих наріч великоруського і малоруського, як наріч окремих..., а деякі особливості місцевих говорів появилися дуже швидко, але лише говорів, а не наріч", О.Потебня заперечував безпідставне приписування І.Срезневському думки про єдність руської мови аж до XIV ст. Однак, вважав він, "...ніхто досі точно не визначив і ніколи не визначить різниці між наріччям і говором. Кожний має повне право думати, що мова, яка налічує 5,10 і т.д. різниць від іншої, що є міркою, це – говір, але з появою шостої, одинадцятої і т.д. ознаки вона стає наріччям"[Потебня 1876: 112].

О.Потебня був переконаний, що в давнину існувала спільна для східних слов'ян мова – руська, яка згодом розпалася на два наріччя. Однак процес розпаду, на його думку, тривав довго, оскільки "відокремлення етнографічної одиниці — це не народження дитини і не падіння яблука, про яке можна сказати, воно сталося о такій-то годині, хвилині... Тут можна визначити тільки століття, пізніше за яке не могло відбутися виділення мови" [Потебня 1876: 2]. Поділ руської мови, за О.Потебнею, відбувся ще до XI ст., а за Київської Русі вже існувала українська мова.

Своє бачення питань формування та розвитку української мови висловив у кількох працях О.Пипін. Його міркування викликали жваву дискусію. О.Пипін добре бачив своєрідність двох гілок східних слов'ян і зазначав, що народність "малоруська" попри всю силу великоруських впливів, котрих зазнавала через сусідство, адміністрацію, освіту, попри "обрусіння" вищих класів суспільства, зберегла стільки своєрідних ознак, що "окремішність" її очевидна. Люди, що осіли разом на одному місці, не змішувалися між собою, а коли народний елемент увійшов у літературно-суспільний рух, то це ще більше спонукало до виявлення і розвою окремих народних прикмет. Етнографічне вивчення показало самобутність південноруської народності. Перед дослідниками постав окремий народ, котрий має свою історію, культуру, мову, багату поезію, а також оригінальні ознаки власної індивідуальності.

На думку О.Пипіна, пунктом очевидного історичного відокремлення двох племен були XII – XIII ст. Відтоді історія обох гілок розійшлася і в культурному, і політичному сенсі: вони стали належати до різних культурних умов Пыпин 1885: 747]. О.Пипін був переконаний, що незалежно від того, у який період відбувся поділ "русского языка" на дві основні галузі, обидві мови здавна заявили про себе особливостями, засвідченими у старослов'янських церковних пам'ятках чи власних писемних творах.[Пыпин 1885: 744-780]. Для дослідника незаперечним є те, що, внаслідок політичного поділу росіян і українців, обидві мови відокремилися настільки, що українська стала незрозумілою для росіян і навпаки. О.Пипін переконував, що якраз навпаки, історія слов'янських народів різних періодів свідчить, що народна мова гине не лише зі смертю народу, а й навіть тоді, коли він фізично продовжує своє існування. Мало того "литература сильная, независимая, способная к самобытному развитию, создается не только там, где єсть особый язык й особое племя, но где кроме того єсть особый тип культурной жизни й государственного союза" .[Пыпин 1890:17-18].

О.Пипін відхиляв твердження О.Огоновського про те, що російська мова "виробилася" з московського наріччя і лише в XIX столітті російські письменники почали звертати увагу на інші наріччя Росії. На його думку, дослідження Ф.Міклошича, П.Лавровського, В.Даля, які беззастережно висловлювалися за самостійність української мови, застаріли, оскільки в новіших дослідження В.Ягича та О.Потебні обґрунтовано погляд, за яким два головні наріччя російської мови мають єдиний корінь. О.Пипін стверджує, що південна і північна Русь становили колись одно плем'я, одну державу й мали одну спільну мову. [Пыпин 1890: 16-17]. Тому неслушним є порівняння окремішності української мови і літератури від російської з окремішністю шведської мови від німецької чи французької від італійської, оскільки французи, італійці та іспанці ніколи не входили до складу однієї держави, а отже, не творили спільної літератури.

Українська нація, на думку О.Пипіна, певний час жила у спільному руському культурному і державному союзі, але згодом, в силу історичних обставин, сама відокремилася від цього союзу і, як результат, розпадалася на частини, одна з яких потрапила під вплив польської державності та культури, друга – литовської. А саме державність "... делаеть язык народа всеобщим органом его жизни, языком общественного быта, администрации, просвещения й т.д."[Пыпин 1890:19].

Досліджуючи генеалогію нової південноруської літератури, О.Огоновський мав би шукати її початкового пункту в давньому періоді, спільному для руського народу. І тут, за О.Пипіним, перед дослідником постає проблема виокремлення власне південноруських елементів зі спільної історії та писемності того давнього періоду.

О.Пипін звинувачував О.Огоновського в механічному доборі давніх творів і письменників, за якими він визнавав південноруське походження. Він був переконаний, що твори давньої руської писемності, хоч і були створені на півдні, не мали спеціального південноруського значення. Про це свідчить і той факт, що вони написані не народною мовою, а церковнослов'янською, яка була однаково доступною і на Півдні, і на Півночі. Однаковими були і культурні умови, що створили цю писемність, а джерелом для писемної діяльності була та ж сама церква. Отже, оскільки Русь давнього періоду при поділі її на окремі землі з місцевим життям й інтересами, все-таки була об'єднана одною вірою, династією і спільним племенним інстинктом, то вона була об'єднана і одною писемністю, що не переривалося аж до XVIII століття, а звідси – "в древнем периоде, до татар й до политического раздробления Руси, не было никакой специально южнорусской литературы; была общая литература русского или русскославянского письменного языка, распространявшаяся одинаково по всем областям тогдашнего русского племени" [Пыпин 1890: 26].

Відповідаючи О.Пипіну, О.Огоновський надрукував статтю "Моєму критикові". Епіграфом до неї він узяв слова О.Пипіна, що тоді, як розвиток південноруської літератури є лише частиною цілого великого факту (відокремленості південноруської народності), не визнати якого неможливо, московська література, увібравши дух московського державного та церковного єдиновластя, почала складатися лише з XIX ст. Таким чином, словами самого О.Пипіна О.Огоновський заперечував намагання російського вченого накинути українцям звинувачення в сепаратизмі супроти загальноруського літературного життя.

На думку О.Огоновського, нічого дивного немає в тому, що українці вважають свою літературу окремою від літератури російської, оскільки й сам росіянин в "Історії слов'янських літератур" відокремлював південноросів від своїх земляків, відвівши їм окреме місце після південних слов'ян. Історію української літератури О.Огоновський назвав "руською" через те, що населення Галичини називалося "русини", а звідси мова й література — "руською". Тому-то безпідставним є твердження О.Пипіна про те, що "руською" може називатися лише словесність загально руська Огоновський 1890:5].

На відміну від О.Пипіна, О.Огоновський вважав, що із зникненням народу не зникає мова, про що свідчить історія цивілізованих країн. Німецька гегемонія в середньовічні часи не змогла знищити полабських та балтійських слов'ян, і, як наслідок того, лужичани, що жили в саксонських і пруських Лужичах, мають, незважаючи на нечисленність, свою мову та літературу. Як стверджував О.Огоновський, історія людства не знає жодного народу, який, живучи фізично, втратив би свою мову. Вчений припускав, що О.Пипін, говорячи про загибель мови, мав на увазі українців Росії, оскільки царським указом від 18 травня 1876 р. їм заборонено користуватися рідною мовою. Однак, зауважував О.Огоновський, "тепер і маленькі народи ... зберігають ...перекази своїх батьків і не думають занапастити своєї мови, хоч чужа кормига їх сильно б'є-побива" [Огоновський 1890:8].

На думку львівського професора, російська мова утворилася з московського наріччя і ще у XVIII ст. користала з багатств церковнослов'янської мови. Лише в XIX ст. російські письменники звернули увагу на наріччя північної Росії. Отже, російська літературна мова у своєму зародку є мовою "москальською", оскільки фонетика московського наріччя – її головна ознака.

Це, зрештою, підтверджували і галицькі москвофіли. Зокрема, крилошанин А.Петрушевич визнавав, що російська літературна, або книжна, мова виникла пізніше, прийнявши граматичні форми московського наріччя як державного.

Таким чином, це свідчить, що праруської мови, з якої виділилися обидва наріччя, мало- та великоруське, не було. Існувала лише мова, що звалася руською, південноруською або малоруською. Українська мова у фонологічному розвиткові, особливо в системі голосних о, е, h, що замінилися звуком і, пройшла такі метаморфози, що її початок супроти мови великоруської може вважатися прастарим. Звукова сторона московського наріччя утворилася, за О.Огоновським, на основі фонетики лядської, якою послуговувалися два лядські племені – радимичі та в'ятичі, котрі проживали в північній Росії [Огоновський 1890:18].

Loading...

 
 

Цікаве