WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Лінгвістичний аспект у вивченні звуків мови - Курсова робота

Лінгвістичний аспект у вивченні звуків мови - Курсова робота

Московська фонологічна школа (засновники Р.І. Аванесов, П.С. Кузнецов, О.О. Реформатський, В.М. Сидоров, О.М. Сухотін, Н.Ф. Яковлєв, Г.О. Винокур, А.Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовують морфемний критерій (у центрі уваги не розрізнення звукових оболонок значеннєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одиницею. Фонема— це сукупність звуків, що чергуються позиційно. Сюди можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Московська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, але й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М.В. Панова "Русская фонетика" (М., 1967). З інших фонологічних шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Американська і Копенгагенська.

У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фонологія (праці Є.Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне).

Термін "фонема" до української лінгвістики запровадив М.Г. Йогансен (1924 р.). Характеризуючи особливості вимови однієї української говірки ("Фонетичні етюди (замітки з нагоди фонетики м. Шишак на Полтавщині у зв'язку з літературною вимовою)", 1927 р.) - учений застосував увесь комплекс наявних на той час методів фонетичного аналізу. В Україні зародження фонології також пов'язане з іменами Є.К. Тимченка ("Курс історії українського язика. Вступ і фонетика", 1929), О.Н. Синявського ("Спроба звукової характеристики літературної української мови", 1929) та О.Б. Курило ("До поняття "фонема", 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно української мови розвивали І.З. Петличний, П.П. Коструба, Ф.Т. Жилко, Л.І. Прокопова, B.C. Перебийніс, Н.І. Тоцька та ін. Концепції теорії фонеми в українській лінгвістиці другої половини ХХ ст. характеризуються орієнтацією на положення Петербурзької (М.Ф. Наконечний, Н.І. Тоцька) і Московської (П.П. Коструба, Ю.О. Карпенко) фонологічних шкіл.

Так, у першому роздiлi "Поняття про фонему" розглянуто мінімальну одиницю звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — фонему.

Також визначено основнi етапи становлення i розвитку теорiї фонеми у свiтовому мовознавствi, здійснено аналіз фонологічних концепцій провідних лінгвістичних шкіл ХХ ст. Викладено аналiз теорiї фонеми, сформульованої наприкінці ХІХ ст. Яном Бодуеном де Куртене. Науковець запропонував розмежувати поняття "звук", що позначає найпростішу одиницю вимови, та "фонему" як психiчний еквiвалент звука, комплексне фонетичне уявлення, котре є результатом об'єднання вражень від вимови певного звука.

Відкриття фонеми внесло корінну зміну в науку про мовні звуки, спрямувало увагу вчених на дослідження семантичних функцій звуків як значущих одиниць мови, а не тільки акустичних і фізіологічних властивостей їх.

РОЗДІЛ ІІ. Звуки мови як соціальне явище

2.1 Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Предмети навколишньої дійсності людина впізнає за певними ознаками, прикметами, а не за цілісним образом. Так само за певними ознаками ми впізнаємо в мовленнєвому потоці й окремі фонеми (звукотипи), незалежно від їхнього конкретного фізичного звучання. При цьому закладені в нашій пам'яті еталони фонем накладаються на звуковий потік, і таким чином за основними ознаками ми вихоплюємо з нього окремі фонеми, а відтак і слова.

Кожна фонема в українській мові має у своєму складі чотири основні ознаки. Усіх таких основних ознак, з яких будуються фонеми української мови, є 20. [8, с. 74]

Голосні фонеми української мови розрізняються за 8 ознаками:

за наявністю чистого тону (1 ознака);

за рядом — передній чи задній (2 ознаки);

за підняттям язика — низьке, середнє чи високе (3 ознаки), причому тут ураховується не міжнародна класифікація звуків, а відносне положення язика під час творення різних суміжних звуків;

за наголосом — наголошений чи ненаголошений (2 ознаки)Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 ознаками:

за участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3 ознаки);

за місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4 ознаки);

за способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3 ознаки);

за палатальністю — твердий чи м'який (2 ознаки).

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) ознаки фонеми.

Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фонемам, називаються диференційними (розрізнювальними). Ознаки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними.

Наприклад, фонема б складається з чотирьох ознак: дзвінка, губна, зімкнена, тверда. За дзвінкістю вона протиставляється глухій фонемі п (глуха, губна, зімкнена, тверда), за місцем творення (губи) — зубній фонемі д (дзвінка, зубна, зімкнена, тверда). Отже, обидві ці ознаки диференційні. Проте за способом творення (зімкнутість) і палатальністю (твердість) наведена фонема не протиставляється ніяким іншим фонемам (немає щілинного звука, близького до б, і немає м'якого б) — ці ознаки, отже, нейтральні (інтегральні): вони до складу фонеми входять, але розрізнювального значення не мають.

Якшо дві фонеми відрізняються одна від одної лише однією диференційною ознакою, то вони перебувають у напруженій опозиції: б — п, д — т, з — с, з — ж, з — з' і под. їх під час сприймання можна легко сплутати. Якшо дві фонеми відрізняються одна від одної двома й більше ознаками, то вони перебувають у ненапруженій опозиції: б — т, д — ж, з — ш і под.

Регулярні напружені опозиції творять кореляційні пари або ряди фонем, наприклад:

1) за дзвінкістю — глухістю: б — п, д — т, дз — ц, з — с і т. д.;

2) за твердістю — м'якістю: н — н', д — д', т — т', з — з' і т. д.;

за місцем творення: б — д — г, п — т — к і т. д.;

за способом подолання перепони: ц — с, ч — ш, дз — з, дж — ж;

за характерним шумом (шиплячі — свистячі): ж — з, ш — с, дж — дз, ч — ц.

Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) неподільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). [4, с. 78-79] Пояснимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему 1). Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чотири ознаки. Для першої фонеми — це передньоязико-вість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовуються для протиставлення іншим фонемам (передньоязиковість <д> протиставляється губності <б> (дар бар), дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом том), твердість <д> протиставляється м'якості <д*> (дома Ц'ема [д'омт,]), а проривність — фрикативним, африкатам тощо (дам зам), то в другому випадку для протиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор бор) і дзвінкість (гол кол). Усі перелічені тут ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за цими ознаками фонеми <д> і <г> протистав ляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з>, і <б> та <к>.

Схема 1.

Ознаки твердість і проривність фонеми <г> не використані для розрізнення: в російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного г [гъл^ва] на фрикативний [γъл^ва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки називаються інтегральними (заповнювальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в українській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пop.: укр. грати і ґрати, гніт "гноблення" і ґніт "шнур, що використовується для горіння в освітлювальних приладах"; нім. Hans "власне ім'я Ганс" і Gans "гуска"). Вібрантність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак лак, рама лама, рай лай, рук лук, ром лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтегральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збігаються (пop. вимову <р> в українській, німецькій, французькій та англійській мовах).

У мовах світу використовується загалом 12 ознак. Отже, фонему можна операціонально представити як пучок диференційних та інтегральних ознак.

Loading...

 
 

Цікаве