WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Без мови нема народу - Реферат

Без мови нема народу - Реферат


Реферат
на тему:
Без мови нема народу
"Спочатку було Слово…" і що з ним сталося потім, мудрих думок про те, що мова є етногенетичний код нації. Бо так воно є. Гумбольдт сказав, що "Мова народу - це його дух і дух народу - це його мова". А Гумбольдтові можна вірити, він був німець і українського буржуазного націоналізму йому не закидали.
Отже, мова народу не лише відтворює історичний шлях його розвитку, а й моральні цінності, його емоційний світ, його спосіб мислення.
Мова виконує роль основної розпізнавальної ознаки етносу і є основним засобом збереження його духовної самобутності. Вона - основа культури. В культурі закодовано досвід нації через посередництво національної мови. Неповноцінне функціонування мови веде до неповноцінного функціонування культури. А неповноцінне функціонування культури веде до неповноцінного функціонування держави. Чому ж ми тоді дивуємось, що ходимо 10 років по колу, як сліпий шахтарський кінь, і не можемо піднести ані економіки, ані рівня законності, ані добробуту? Ці аксіоматичні істини відомі кожному студентові, - але, здається, інтелектуально складні для деяких владоможців, які, мабуть, з цієї причини тут відсутні.
Пригадаймо, що процес творення власної державності починається 1989 року Законом "Про мови в Українській РСР", який проголосив українську єдиною державною мовою. Подібна законодавча політика захисту і підтримки національної мови, розширення сфери її використання була властива й іншим республікам колишнього Радянського Союзу. Саме з офіційного проголошення законодавчою владою державного статусу мови корінної і найчисельнішої нації почалися перші кроки пострадянських країн до власного державотворення та національного самовизначення.
Перші кроки нашого постколоніального буття були позначені створенням Товариства української мови, "Меморіалу" імені В. Стуса, Народного Руху України, інших організацій, пріоритетними цілями яких були боротьба за впровадження української мови в усі сфери суспільного життя, реабілітація національної культури, домінанта моральних критеріїв над прагматичними, утвердження українських державних символів.
На хвилі ейфорії 90-их було певне піднесення. Відкрились українські садки, перейшли на українську середні школи та ВУЗи, створювалися українські засоби масової інформації, державні й місцеві органи влади почали вести документацію українською мовою. Якщо у 1987 році в усіх обласних центрах України налічувалося 72 % шкіл з російською мовою викладання, 16 % - з українською (12 % змішаних), то у 2000-2001році, за офіційною статистикою, шкіл з українською мовою навчання вже 70 %. Здавалося б, маємо підстави для оптимізму? "Процес пішов"?..
Пішов, але не в той бік. Україна швидко втрачає ті здобутки, яких встигла досягти в перші роки незалежності. За даними Інституту соціології, лише 37% українців спілкуються українською, хоча більш ніж 60% записали цю мову як рідну. Тут є над чим замислитись.
Насправді рівень поширеності української мови відповідає сьогодні рівневі 1958 року, тобто рівневі хрущовської відлиги! Тепер, як і тоді, українською природно володіють лише 21 % школярів. На Донеччині, де українці складають 51 % населення, тільки 12 % школярів навчаються українською мовою. У Донецьку цей показник дорівнює 6 %, в Єнакієві та Макіївці - 4%. Не кращий стан справ і на Луганщині. Так, у місті Красний Луч з 30 шкіл - реально жодної української. В Криму українська громада налічує більше 700 тисяч осіб. За чисельністю вона посідає друге місце після росіян, українці є етнічними носіями державності на півострові, та лише нещодавно в Криму почала працювати єдина поки що українська гімназія, а в декількох школах відкрилися українські класи, якими влада ніби хоче відкупитися для статистики, видаючи фрагмент за ціле. У статистиці Міносвіти цифри багато оптимістичніші - там намагаються не брати до уваги, що школярі , вписані в "позитив", на перервах між собою і з викладачами спілкуються лише російською, урочисті заходи та вечори відпочинку у так званих українських школах проводять також російською, а деякі школи починають зараховувати до українських лише на тій підставі, що для першокласників відкривають кілька українських класів. Можна сказати, що маємо "подвійну бухгалтерію", і деякі "позитиви" є лише декорацією все тієї ж антиукраїнської вистави.
- Тенденції останнього десятиліття у словесній стихії сигналізують "sos" - простір життєдіяльності української мови в українській державі звужується, навіть, порівняно з досуверенним часом. Постає законне запитання: що ми реального вчинили вже в суверенній державі, де всі заборони знято і впроваджено державність української мови? Відповідь, на жаль, невтішна, бо, крім окремих самодіяльних акцій, на рівні державному сподіяно не вельми багато.
Треба вклонитися подвижництву Анатолія Погрібного, згадати добрим словом "Просвіту" і її чолового Павла Мовчана, який з гуртом однодумців взявся підготувати новий закон про державність української мови. Подякувати і журналові "Дніпро", і професорові Василю Яременку та й ще багатьом поборникам рідного слова. Такі подвижники є в кожному селі й в кожному місті. Але, на жаль, всі вони - ентузіасти - безсрібники, їхні зусилля не скоординовані цілеспрямованою державною підтримкою.
Згідно з останнім переписом населення України українцями себе визнали 78%. Як пише вчений Михайло Наєнко, "всі плани, бюджети треба коригувати так, аби в Україні державною мовою видавалося 78% книг, 78% газет і журналів, 78% має бути відведено українському телерадіовізійному простору". Що ж у нас виходить? Навпаки. Майже 80% всього того, що я перерахував, видається неукраїнською мовою. А кому належать ЗМІ? Не мені вам говорити. ЗМІ в руках осіб, котрі інколи і не живуть в Україні. І це в суверенній державі!
З чогось треба починати. Як на мене, почати треба було б зі створення комітету захисту української мови. Цей комітет має не лише захищати українську мову від засмічення безграмотною іноземщиною, а й координувати зусилля всіх доброчинців, реагувати на їхні сигнали стосовно нехлюйства, а то й ворожого ставлення до рідної словесності, планувати узгоджені дії у цій сфері. Одним словом - вести послідовну державну політику, що має віддзеркалюватися у самій нації - Державний комітет захисту української мови. Я впевнений, що ми створимо цей Комітет. Мова - це доля народу. Без мови - нема народу.
Ситуація мовна у нас, справді, кризова. Проте не треба впадати в істерику, а зрештою все-таки запровадити, принаймні, два канали на радіо та телебаченні, щоб вони пропагували українську ідею. Потрібна нам і масова газета, яка б теж вела цю лінію.
- У квітні ц. р. Український фонд культури відзначив своє 17-ліття. Якими здобутками володіє Фонд, що йому вдалося зробити за ці роки?
- Український фонд культури - по суті є первісток неформальних неурядових осередків, який негаласливо, але послідовно подвигає громаду до дійової участі у відродженні й розвої культури, залучає до активноїтворчості самобутні особистості і колективи. Від своїх першопочатків фонд здійснює довгострокові програми по відродженню і розвитку національної культури: "Пам'ять" (минуле і сучасність), "Т. Г. Шевченко", "Народна пісня, народна творчість", "Молодь і культура", "Нові імена України", "Культура малих міст і сіл", "Заповідники України", "Повернення національних цінностей в Україну".
Ще у 1988 році вони вивели на престижні сцени, зокрема й на оперну, мистецькі колективи з репертуаром духовної музики. Серед них - хор святого Володимира, за що нам "влетіло" од верхів по саму зав'язку. Першими вони взялися й за створення музею
Loading...

 
 

Цікаве