WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Символ як категорія мислення й мови. Семантична структура слів-символів - Дипломна робота

Символ як категорія мислення й мови. Семантична структура слів-символів - Дипломна робота

сильніша, могутніша, ніж людина, непередбачувана у своїх діях і вимірах, але вона не позбавляє віри. Більше того, за поетом, ця віра має підґрунтя, адже вода не лише згубна, а й цілюща, живуща сила, джерело наснаги.
Образ-символ живущої води як порятунку, як спасіння від нещасть і поневірянь піднімається до вершини позначеної вищої, надземної, ледве не божеської милості, таке вживання в складі порівняння - метафори набуває виразних рис суперлятиву:
Мов живущою водою
Душу окропила.
Генієм пророка Шевченко відчував зв'язок символіки води з ідеєю нового життя, нової якості: під впливом води проростає зерно, так і людина може набути нову духовну силу. Шевченкове "все йде, все минає" розкривається здебільшого через плинність води, їїздатність замінюватись новою стихією, одержувати все нове й нове поповнення ("двічі в одну воду не увійти"):
Тече вода в синє море
Та не витікає.
У контекстовому середовищі слово-образ вода нерідко шикується поруч з образом пекучої крові, адже в них чимало спільного: і один, і другий символ вживаються на позначення і життя, і смерті - загибелі; і один, і другий символ - споконвічні архетипи, що тягнуться корінням у первинні уявлення; і один, і другий образ - поетична таїна, непізнана і тому художньо виправдана сутність:
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
Тече кров у воду.
Ні каліка, ані старий,
Ні мала дитина
Не остались...
Об'єднуючи поняття вода і кров, поет навіть згадує криваву криницю, з якої "собак напоять". Як би не прикрашався образ криниці в народному світобаченні, для Шевченка він може бути й таким: криваво-жорстким. Що може бути зловтішніше від такої картини горя і людської люті? Тече в синє море кров ворожа, тече й вода, все приймає обшир морської стихії, бо і кров, і вода за своїм глибинним змістом позначають не застиглу рідину, а змінну сутність.
Отже, жива, чиста, свята кров як уособлення самої козаччини Шевченківського ідеалу і сукровата кров в поганому, гнилому серці як носій ницого, загубленого, рабського життя. Ця поетична антитеза наскрізна в його поетичному доробку, сказати б, теж "іпостась" його творчості. У "Старому заповіті" пролита кров одухотворяється як уособлення правди, спокути. В слові-образі кров зберігається, вочевидь, і найдавніший, ще язичницький зміст, пов'язаний із поняттям кревної помсти за завдану кривди, за вбивство рідних. Це глибинне значення непрощення наче суперечить розумінню покутуваної Христом жертви, однак цей внутрішній сенс поняття кров виразно заявляє себе в Шевченковій поезії:
Замучені руки,
Розв'язались - і кров за кров,
І муки за муки!
Але є кров і чиста, бо змиває зло, ворожнечу, бо несе оновлення, очищення духа, бо, зрештою, є запорукою волі:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори -
Все покину...
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Якщо прослідкувати за визначеннями поета в багатьох його творах, то одна кров як образ, символ - жива, чиста, свята, праведна, невинна, добра, козацька, мужицька, людська, молода, дитяча, інша - ворожа, зла, чужа, нечиста, шляхетська і переносно - навіть поросяча ("Мов поросяча, кров лилась! "). Отож кров - уособлення і добра, і зла в широкому плані; кров як "добро" - це життя, свобода, духовне начало, а кров як "зло" - це смерть, загибель, кара, помста і ще чимало значень, очевидячки, більш прихованих, аніж у крові-"добра".
Про яку кров ідеться, скажімо, у рядках:
Отак на березі Каяли
Брати різнились; бо нестало
Крові-вина?..
Звичайно, тут кров-вино - позитив, це кров русичів, що "простяглися на землю Руськую", але чому вино? Відомо, що в церковному обряді Євхаристії кров у вигляді вина подається як спокута гріхів, очищення: "Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним..."(Євангеліє від Йоана). Але поет розширює межі образу пролитої крові-вина до образу-символу крові тих, котрі не повинні були гинути, безневинно вмирати. Адже вино - і знак сп'яніння, а воно викликає дії незважені, помилкові, імпульсивні, пролити кров-вино для поета означало пролити кров безневинну, взяти на себе вину; порівняймо Шевченків образ вини, без якої нема зла:
Люта зла
Не дієш без вини нікому ...
Отож кров-вино - не стільки кров завзяття, кров сміливців, котрих не зупиняє можлива загибель, небуття, скільки кров-провина, кров, котра могла б не пролитися, бо немає нічого дорожчого від людської, братньої крові. Поет вболіває за пролиту кров, він уже не месник, а чуйна, сердешна людина:
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз'єднаться!
Треба крові, брата крові ...
Ти, любий друже, заговориш
Тихесенько-тихо ... про любов ...
Або про марне литу кров
З людей великими катами.
І тут уболівання, і тут туга за безвинно загубленим життям. Болить поетове серце, коли "упивались і чужої і своєї крові", коли "людською кровію" шинкують. Але є в поета і втіха: виявляється, кров не проливається надаремно, вона заміщується іншою кров'ю, на місці загиблого народжується нове життя.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день Божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є
Живущої крові, -
Воно знову оживає
І сміється знову.
Живущою кров називається не лише тому, що вона жива, а тому, що вона не гине, а відтворюється знову і знову. Не можна войти Прометея, не можна знищити народу - борця, "бо кров святих і пророків пролили вони, і кров їм дав ти пити: достойні того" (Одкровення ап. Йоана). А якщо кров "оживає", то й стверджується ідея перевтілення однієї крові в іншу, оновлену, ще кращу, чистішу. А як же тоді витлумачити рядки з "Гайдамаків", що складають, сказати б, ідейно-естетичне ядро поеми?
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
Текла-текла та й висохла.
Степи зеленіють;
Діди лежать, а над ними
Могили синіють.
Якщо кров висохла, зникла, якщо залишились одні могили, то, виходить, жертви були принесені марно? Говорячи про Шевченків образ могили, "могильного кургану, начиненого благородними трупами", Гр. Грабович вбачає в ньому "ключову метафору козацтва і минулого загалом": "козацька спільна могила постає як священна гробниця, по суті, храм ідеальної спільності" . Якщо є звернутися до інших рядків, де йдеться про високі могили, то в ньому козак, що вийшов з могили, напучує:
Усі ми однако за волю лягли,
Усі ми і встанем, та Бог його знає,
Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!
То, значить, кров не пролита безрезультатно, і якщо над козаками "степи зеленіють", то є надія. Як тут не згадати вже цитовані рядки: "кров'ю волю окропіте"? Згадаймо ще один образ оновлення, перевтілення мертвої крові в живу, творящу:
Де кров текла козацкая
Трава зеленіє.
Тепер вже не степи, а трава зеленіє. Це як продовження образу не стільки забуття, хоч і цей відтінок значення
Loading...

 
 

Цікаве