WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Виховання звукової культури мовлення дітей старшого дошкільного віку - Курсова робота

Виховання звукової культури мовлення дітей старшого дошкільного віку - Курсова робота

культурою мовлення ми розуміємо правильну і чітку артикуляцію та вимову звуків, слів і фраз рідної мови; володіння мовним диханням, певний рівень розвитку фонематичного слуху та інтонаційної виразності мовлення. Чинниками звукової культури мовлення виступають: чітка артикуляція звуків рідної мови, фонетична правильність або правильна звуковимова, орфоепічна правильність мовлення, мовне дихання, дикція, сила голосу, темп мовлення, тембр, фонематичний слух, засоби інтонаційної виразності. Розглянемо докладніше кожен з цих компонентів.
Артикуляція звуків /лат. articulatio, від articulo - розчленовую, вимовляю членороздільно/ - це сукупність рухів і положень вимовних органів, необхідних для утворення звука мови. Мовний акт, що забезпечує артикуляцію звуків, здійснюється складною системою органів, у якій розрізняють периферійну і центральну частини мовного апарату. Щоб чітко уявити, як утворюються звуки рідної мови, необхідно передусім знати, які основні органи беруть участь у звукотворенні. За М.І.Жинкіним, у творенні звуків беруть участь три основні групи органів: 1) органи мовлення /язик та інші органи артикуляції/; 2) гортань, або глотковий резонатор; органи дихання, особливо діафрагма та бронхи.
Людина, користуючись мовою, намагається вимовляти слова, фрази правильно, чітко, розбірливо. Якщо в мовленні немає ніяких порушень, воно вважається чистим. Чистота мовлення, на думку М.І.Пентилюк, це повна відповідність нормам сучасної літературної мови. Для чистоти мовлення, за словами автора, найважливішими є: правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі. Чистота мовлення досягається дотриманням фонетичних та орфоепічних норм і залежить від дикції, яка є необхідною якістю мовленнєвої культури. Дикція /лат./ - це ступінь виразності вимови звуків та їх сполучень, складів, слів у різних умовах. За М.Р.Львовим, дикція - це основа розбірливості мовлення, членороздільна вимова звуків мовлення. Автор уважає, що дикція мало пов'язана з емоційною сферою, з духовним світом мовця, вона не відображає змісту, а слугує чисто технічним умінням. Натомість, зауважує М.Р.Львов, від сформованості цього вміння залежить розуміння мовлення.
Чітка дикція досягається автоматизованою координацією психофізіологічних мовних центрів з органами мовлення, що забезпечують утворення звуків. За твердженням А.С. Фальдберг, дикцію можна відпрацювати тільки шляхом розвитку моторики мовнорухового апарату, правильної артикуляції та вимови голосних звуків.
Найголовнішою умовою звуковимови є дихання, що забезпечує подання потоку повітря для голосових зв'язок і всього мовного апарату, порожнин рота і носа. Правильне дихання забезпечує нормальне звукоутворення, створює умови для підтримки відповідної гучності, мовлення, пауз, засобів інтонаційної виразності. Дихання - це ритмічне подання повітря, що насичене киснем. Під час видиху потік повітря забезпечує роботу мовного апарату. Мовлення потребує достатньо сильного потоку повітря, тому постановка дихання, - як зауважує М.Р.Львов, - є однією з умов правильного мовлення.
Дихання може бути мовним і немовним. Немовне дихання відбувається ритмічно: вдих, видих, пауза. При цьому вдих дорівнює за тривалістю видиху, голосова щілина відкрита. Під час мовного дихання вдих короткий, а видих - довгий. Вдихає людина через рот і ніс, тому губи розімкнуті. Мовне дихання, в свою чергу, поділяється на: верхньогрудне /під час вдиху грудна клітка піднімається вгору за рахунок піднятого плечового пояса, при цьому розширюється тільки верхня частина легенів/; діафрагмальне /грудна клітка розширюється вниз, плечі не піднімаються, опускається діафрагма/; діафрагмально-нижньореберне, або змішане /під час цього типу дихання опускається лише діафрагма, ребра відходять у сторони, плечі не піднімаються/. Останній тип мовного дихання вважається найкращим.
Для утворення звуків велику роль відіграє голос. Голос - це сукупність різноманітних за висотою, силою, тембром звуків, які вимовляє людина. Голос є результатом складної психофізіологічної діяльності, спрямованої інтелектом мовця, його емоціями та волею. Голос у процесі мовлення характеризується такими рисами: звучністю і силою, висотою, темпом, тембром, інтонаціями.
Висота голосу - це підвищення чи пониження тону, перехід від високого голосу до низького і навпаки.
Складніше нам характеризувати феномен "тембр", який не має однозначного визначення. Так, під тембром розуміють: лінгвістичну категорію, яка є компонентом інтонації /Г.П.Торсуєв/; якість, що дає змогу відрізнити один звук від іншого, що вимовляється за тих же самих умов /А.Росетті/; засіб виразності /І.Я.Блінов/; навмисну зміну якості голосу для передачі змістової, емоційної та соціальної інформації /А.М.Антипова/. Найбільш широке визначення означеного вище поняття знаходимо в словнику лінгвістичних термінів. Автори визначають тембр як характерне забарвлення звука мови або голосу, утворюване призвуками, чи обертонами, тобто якісним і кількісним складом тонів, що додатково звучать при основному тоні. Кожній людині властиве постійне забарвлення голосу, обумовлене індивідуальними особливостями її мовного апарату /розміром і формою гортані, ротової та носової порожнин тощо/. Але різнобарвні модуляції в межах основного /фізіологічного/ тембру значною мірою залежать від того, про що йдеться, в яких обставинах і в якому стані перебуває мовець.
У розумінні терміна "темп мовлення" також існують різні погляди. Так, скажімо, в лінгвістичному енциклопедичному словнику знаходимо таке визначення: темп мовлення /італ. tempo, від лат. tempus - час/ - це швидкість вимови елементів мовлення: звуків, складів, слів. Учені /Є.В.Кротевич, Н.С.Родзевич/ визначають темп мовлення як швидкість, з якою протікає жива, звучна мова. При цьому вони звертають увагу на те, що темп мовлення тісно пов'язаний з фонетичними стилями мови, тобто різними її формами, пристосованими до різних цілей і різних умов комунікації, з індивідуальними особливостями мовця та його психофізичним станом, а також зі змістом мови. Як нам вбачається, більш повне визначення означеного терміна дає С.І.Ожегов. Так, автор розглядає темп, як: 1/ ступінь швидкості у виконанні музичного твору, а також загалом - у театральній грі, читанні, спорті; втрата темпу в грі; 2/ ступінь швидкості в здійсненні чогось, у виконанні якоїсь справи, завдання.
У науковій літературі вживається подвійна термінологія: фонематичний слух і фонематичне сприйняття, сприймання. Під фонематичним слухом учені розуміють: здатність чути і виділяти кожний окремий звук серед інших звуків слова /Н.П.Савєльєва/, вміння проводити аналіз звукової форми слів за допомогою внутрішнього їх промовляння /Д.Б.Ельконін/, сприймання членороздільної мови /О.І.Соловйова/, здатність розрізнювати і відтворювати всі звуки рідної мови, співвідносно з фонетичною системою мови /М.Ф.Фомічова/.
Щодо фонематичного сприйняття існують також різні визначення його сутності. Так,
Loading...

 
 

Цікаве